Ім'я короля

— Де я? — прошепотіла Ляна, щойно ява відновила для неї лік.

Вимовити вголос не змогла. Голосові зв’язки, здавалося, були розірвані на клоччя. Усе тіло горіло, ніби замість одежі до шкіри притуляли гарячу праску. Праску... Таке звичне для людського світу порівняння розсмішило дівчину. Приречений сміх сколихнув тіло, розпалившись новою хвилею болю.

— Тихіше, мила, тихіше, — почувся приємний жіночий голос у відповідь.

Ляна напружила повіки й розплющила очі. Перед нею сиділа королева Гердана. Злякавшись, лідниця стрепенулася із наміром втекти.

— Тихо-тихо, спокійно. Це я, Гердана. Справжня. Не бійся. Ти в безпеці.

— Де? — не вгавала Ляна.

— У палаці Таїни.

— Де?! — перепитала лідниця.

— Не хвилюйся. Його захищає магія ярої. Оріарові сюди немає дороги.

— Де Дартур? Маріула?

— Тут, — почувся похмурий голос пропасника. — Вогневиця втекла.

Гердана занепокоєно поглянула на сина. У її очах спалахнула тривога. Так могла дивитися лише матір. Схоже, королева і справді була собою. Упевнившись у цьому, Ляна запитала:

— Що сталося?

— Ти ледь не загинула, ліднице, — мовив Дартур. — Оріар прибрав мамину подобу і стравив вас із вогневиком у тій хатці. Якби не Стожар, ти б померла. Він пропалив у стіні діру. Я зміг витягти тебе звідти.

— Що з ним? — спитала Ляна, відчувши дотик сльози до вій.

— Не знаю. Він і Магда тепер в Оріара. Чорт! — Дартур схопився за волосся. — Нам треба рятувати їх, ліднице. Тут не світ людей. Шансу на чудесне воскресіння більше немає!

— Ми врятуємо! — прохрипіла Ляна.

— Як? — істерично захихотів Дартур. — Ти за найменшого наближення до Стожара починаєш горіти живцем. Бісів Оріар!

— Із цим я можу допомогти, — втрутилась Гердана.

Королева схопила зап’ястя лівої руки Ляни та торкнулася золотого плетива, що обіймало її мізинець. Повторивши пальцем малюнок, Гердана відпустила руку лідниці й клацнула пальцями. Однак ніякої магії не відбулося. Ляна зиркнула на Дартура, який спостерігав за діями матері. Гердана зняла з пальця каблучку, яка наступної миті з’явилася на руці Ляни.

— Що це?

Чорний матеріал, з якого була виготовлена каблучка, здавалося, поглинав будь-яке світло.

— Моя родина займалася ювелірною справою. Ця каблучка виготовлена моїм батьком. Вона насичена пропасницьким чаром, який, немов магніт, притягає магію. Прокляття не діятиме, доки на тобі ця каблучка. Однак є й недолік: ти не зможеш користуватися власною магією. Єдиний захист — линва. Точніше, мій син, — вона поглянула на Дартура. — Ви маєте повністю довіряти одне одному.

— Дякую, — мовила Ляна. Її голос потроху відновлювався.

Гердана всміхнулася, поклавши руку поверх зап’ястя лідниці.

— Що нам робити, мамо? — спитав Дартур.

Королева зітхнула та спохмурніла.

— Коли ми востаннє боролися проти Оріара, це обернулося для Долини катастрофою. Він прагнув зруйнувати створені двори, аби правити над присмерками одноосібно, як батько В’яза, безіменний та всемогутній король. Однак Таїна, треба віддати їй належне, завадила його планам, убезпечивши свій двір від руйнації. Ліран узагалі віддав за це життя. Та Оріара це не зупинило…

— Чи зможемо ми зупинити його тепер? — прошепотів Дартур, ніби думки вголос.

— Оріар занурив Долину в сон не просто так, — продовжила Гердана. — Він боїться.

— Чого?

— Розплати. Колись він прирік себе на муку, винищивши рід ярих. Рід Милосерди. Остання з їхнього роду поклялася відібрати в нього все, коли до безмежної влади лишиться крок. Тому Оріар намагається уникнути зустрічі з нею. Чи переселившись в інший світ. Чи приспавши всю Долину. Чи застосувавши прокляття, — королева із сумом поглянула на Ляну.

— Ми зі Стожаром?..

Гердана кивнула.

— Іскра вашого протистояння переможе магію ярої.

***

Оріар стояв біля розбитого вікна із покривленою рамою та посміхався. Ця відсиріла й напівзруйнована кімната частенько з’являлася в його мріях. Покої короля Лірана… Навійник марив ними та короною, що лежала неподалік, віншуючи половину підвіконня, що вціліла після потужного магічного вторгнення. Однак приміряти її навійник усе ніяк не наважувався.

— Вона твоя. Візьми її, — почувся позаду солодкий голос.

Оріар поблід і помітно рознервувався. У відповідь пролунав знайомий лиховісний сміх.

— Ох, Оріаре, не думай, що мені забракне терпіння, — Лірика підійшла до нього й поклала руку на його спину. Потягнувшись до його вуха, вона прошепотіла: — Рано чи пізно ти здасися… І я впиватимуся твоєю «перемогою».

— Чому ти не спиш?

— Бо я — яра, любий, — Лірика знову засміялася. — Моє серце тобі не здолати. Як і її, — яра прибрала руку й розвернулася на підборах.

Оріар видихнув із полегшенням. Ліриччині кроки відлунювали від порожнечі в його підребер’ї.

— Ти знаєш, хто вона?

— Знаю.

— Навіщо тобі вона? — яра відгорнула волосся з обличчя непритомної Магди. — Що ти вже вигадав, щоб обіграти мене?

Оріар промовчав, так і не обернувшись до ярої. Лірика захихотіла.

— Правильно. Мовчи, бо, боюся, вмру від сміховинності твого плану.

Яра торкнулася тильною стороною долоні до щоки Магди. Обличчям глухеї пройшлися дрижаки, а за мить вона розплющила очі.

— Де я? — запитала вона заспаним голосом, змусивши Оріара миттю обернутися.

Магда дивилася на нього широко розплющеними очима, і в них горіла отруйна зелень. Лірика стояла за нею й по-котячому хитро всміхалася. Її постать стала напівпрозорою. Оріар знав це заклинання. Яра уповільнила власне серце до мінімуму, і тепер тут була присутня лише її душа, видима тільки йому, живому мерцю.

— Що ти зробив з Ляною та Дартуром? — прогарчала Магда.

Оріар зиркав на неї, краєм ока помічаючи гримаси на обличчі Лірики. Яра сміялася з нього і не приховувала цього. Її палиці в колесах були вже звичними для навійника.

Попри те, що зап’ястя Магди були скуті кайданами, зламати які сили глухеї було замало, вираз її обличчя не мав навіть натяку на страх. Упевненість в її зелених очах дратувала. Побачивши вдосталь, Лірика просто зникла, розтанувши в повітрі.

Не стримавшись, він стрімко підійшов до Магди й ударив її по обличчю. Голова глухеї відкинулася вбік, а волосся прикрило зухвалий вогонь в очах. Та за мить вона знову зиркнула на нього, і тепер у зеленяві з’явилася глуха лють.

— Де вони? — спитала знову Магда.

— Це ти мені скажи, глухеє. Де присмерки, пов’язані з тобою линвою?

Магда пирхнула й замовкла. Вона не пам'ятала, як опинилася тут. Останній спогад — Гердана, що зникає в дверях батьківської хижі. Як не намагалася пригадати, у голові була пустка. Пасмо жовтого волосся впало на чоло Магди. Вона хитнула головою, але неслухняні кучері знову опинилися перед очима.

— Тепер мовчатимеш, глухеє?

— Чого тобі треба? — зухвалість не зникала ні з голосу, ні з погляду Магди.

Оріар зітхнув та оглянув її з ніг до голови із якимось розчаруванням.

— Я чув, що на землях Срібного двору, де ми з тобою нині стоїмо, розташована чарівна криниця. У ній переливається блискітками магія. Її вода здатна зруйнувати будь-яке прокляття, однак створити його на основі цієї води неможливо.

— Навіщо вона тобі? Хочеш змити з себе кров Милосерди, що віддала життя за твою душу?

— Не злослов надарма, Магдо. Я все одно досягну свого, не важливо, скільки буде жертв. На цей світ чекає руйнація, і ти його перша жертва.

Не встигла глухея зойкнути, як Оріар одним метким рухом витяг з кишені кинджал та різонув її долоню. Глухея глухо загарчала, стрепенувшись, немов пташка у засітці. Потоки крові, що багровіла на лезі кинджала, стікали по її зап’ястю. Розлютована, вона поглянула на Оріара, що насолоджувався своєю роботою.

Наступної миті навійник змахнув рукою та зник. Лишилася лише порожня напівзруйнована кімната.

Магда закричала та стрепенулася. Спроба стати на ноги провалилася. Металеві кайдани, прихоплені Оріаром зі світу людей, боляче стискали зап’ястя, а зламати їх було просто неможливо. Глухея впала до стіни й утомлено притулилася до неї. Поглянула на порізану руку. Навіщо Оріару її кров? Що в ній такого особливого? Вона звичайна глухея, це її мати була винятковою. І, на жаль, могуть Сили не передалася дочці. Глухея була сильна, але не всемогутня. Навіть розламати кайдани її магія була не здатна.

Але здаватися Магда не збиралася.

Вона рішуче підвелася. Дійшла до дверей, що якимось чином вціліли, і прислухалася. По той бік долинали звуки далекої битви. Хтось кричав. Лунали удари металу об метал, магії об магію. За стінами її тюрми йшла справжнісінька битва! І її відлуння наближалося. Неочікувано з-поміж інших звуків вона розчула знайомі голоси:

— Вона була тут… — промовляв стурбований дівочий.

— Згинь, потворо! — вигукував чоловічий.

Вона впізнала ці голоси. Вони належали вогневикам.

Ділянка стіни, що знаходилася в метрі від Магди, раптом почала тремтіти. Глухея зойкнула й відвернулася, сховавши обличчя під завісою жовтавого волосся. Вогняна магія Стожара поволі зафарбовувала стіну в колір попелу, а за мить байдужий бетон розлетівся на друзки, ніби напівпрозорий аркуш паперу.

— Магда! — Стожар кинувся до глухеї. Вона поглянула на нього із утомою та благанням в очах. — Зараз. Хвилинку.

Вогневик торкнувся металевих кайданів, що оперізували тоненькі зап’ястя Магди. Під полум’яною магією бездушний матеріал танув, наче лід під сонцем. За мить від набридливих браслетів не лишилося навіть згадки. Магда потерла зболілі зап’ястя.

— Треба вибиратися звідси! — зойкнула Маріула. — Вони наздоганяють!

Стожар скочив на ноги якраз тієї миті, як до покоїв увірвалися двійко лихоманців. Вогневик простягнув до них руку, і їх відгородила стіна вогню.

— Нам треба до палацу Таїни. Оріар не поткнеться туди. Бурштиновий палац оберігає магія ярих, — промовила Магда.

— А якщо Ляна там? Ні-ні, ми повбиваємо одне одного

— Сподіваюся, вона не там. Та це єдине безпечне місце.

Магда заплющила очі. В уяві повстали високі шпилі Бурштинового палацу. Чорний камінь та вкраплення бурштину. Великий сплячий жук із безліччю лапок. Коридор із заплюженим килимом та фольгою на вікнах. Засохла квітка в горщику...

Глухея розплющила очі. Перед нею був коридор, у кінці якого знаходилася кімната спочивання королеви Гердани.

— Вийшло… — прошепотіла вона та втратила свідомість.