Ім'я короля

Дихати було нічим. По тілу гуляв пекельний жар сонця, поколював шкіру, змушував кров закипати. Лідниця відчувала, як тане крига в її серці під подихом цього вогняного сну. Вона перелякало торкалася рук і ніг, ніби намагалася спіймати мандрівний вогник, що дрібними кроками перебігав її тілом. Та це було даремно, оскільки зловити те, чого не було насправді, неможливо. Від безвиході Ляна почала кричати. Полум’я пожирало її зсередини, хоча зовні це й було непомітно.

Раптом вона помітила Стожара. Його руде волосся, здавалося, тепер і справді вогонь. Він стояв неподалік, його руки були простягнуті вздовж тіла, він мовчав.

— Жаре! — мовила Ляна, схопившись за горло. — Допоможи…

Вогневик мовчав. Поволі починало горіти все довкола. Дерева, кущі, трава, здавалося, й повітря наскрізь просякнуто вогнем.

— Стожаре! — закричала лідниця, і від її голосу полум’я похитнулося.

Потужна хвиля магії пройшлася осередками вогнища, перетворивши його на лід. Крижані статуї полум’яних язиків приборкали жар, і лідниця впала, не втримавшись на ногах. Остуджене повітря швидко загоїло внутрішні опіки. Ляна підвела голову й остовпіла: разом із вогнем на крижану статую перетворився й вогневик.

***

— Ах! — скрикнула лідниця й стрепенулася.

Мариво зникло. Перед очима була ніч, і ні натяку на вогонь чи кригу. Вона оглянула свої руки й зітхнула:

— Сон, це був сон…

— Ляно? — до неї підскочила Магда. — Що сталося? Ти кричала...

— Жахіття наснилося, — Ляна торкнулася чола, відгорнувши завісу білого волосся. — Як Олеандр? Вдалося щось з’ясувати?

Магда опустила очі. Годину тому Маріула привела їх до непритомного лякливця. Увесь цей час глухея намагалася з’ясувати причину такого стану Олеандра. Буйниця знову поглянула на Ляну й опустилася поряд, притулившись спиною до дерева.

— Вдалося.

— І що це?

— Схоже, Оріар зробив другий крок. Тепер закляття сну на всій Долині.

— Що ти таке кажеш, Магдо? — вибухнула Ляна. — Чому тоді ми не спимо? Маріула? Ти щось переплутала…

— Навряд чи, — відповіла буйниця, дивлячись невідривно кудись поперед себе. — На твої питання легко відповісти. Ми не спимо через тебе. Точніше, линву. Ти потрібна Оріару. А Маріула… — Магда зітхнула. — Її оберігає обручка.

— Обручка?

— Каблучка Милосерди, — глухея обернулася до лідниці й пильно вгледілась в її сяйливі очі. — На пальці Маріули весь цей час була каблучка, у яку Милосерда колись полонила душу Оріара. Їх дві, адже це обручки Милосерди та Оріара. Але на руці Олеандра немає другої. І не знаю, чи входило це в плани Оріара…

Ляна спохмурила брови й відвернулася. Пекельний жар ще не забутого жахіття проповз шкірою та вп’явся у серце. Лідниця торкнулася грудної клітки й раптом збагнула:

— Якщо не сплю я, виходить Стожар теж…

— Імовірно, — мовила Магда. — А ще, припускаю, що…

— Гердана?

Глухея кивнула.

— Тільки не кажи Дартуру. Це лише припущення.

— Не скажу, — Ляна заплющила очі й сперлася спиною до дерева. — Що нам робити, Магдо? — запитала пошепки.

Буйниця не відповіла. Лідниця чула лише її важке зітхання.

Ляна розплющила очі. Перед нею було зоряне небо. Немов величезне чорничне полотно, поколоте зорями. Воно не рухалося, ніби так само, як Долина, заснуло й бачило тривожні сни. У нічній тиші не співали цвіркуни. Тільки течія нестримної Альти, що протікала неподалік, не перестала видзвонювати по камінню, не бажаючи ставати полонянкою вічного сну.

— Є одна думка… — промовила Магда так тихо, наче сподіваючись, що Ляна її не почує.

— Яка?

Замість відповіді Магда підвелася. Роззирнулася в пошуку когось, хто або мав почути їх, або навпаки.

— Маємо зустрітися з королевою.

***

— Чого ти тут чекаєш? — пошепки спитав Дартур, схилившись до вуха Магди.

Глухея, налякана несподіванкою, озирнулася, ляснувши волоссям по обличчю пропасника. Дартур на мить замружив очі.

— Нічого, — відповіла.

Пропасник придивився до неї, заздалегідь знаючи, що ця відповідь неповна. Магда відвела погляд. Занадто багато було написано в її очах. Дартур беззвучно гмикнув. Він опустився поряд з нею просто на землю і звів голову до неба. За мить його рух повторила Магда. Вони дивилися, як пасує зіркове мерехтіння Долині. Ніч була тут своєю.

— Що з лякливцем? — спитав Дартур.

Магда напружилася. Досі вона не пояснила пропаснику, що Долину поглинув сон, і сонцю на світанку сходити буде ні для кого, крім них. Не розповіла, що пів години тому Ляна-Леона, скориставшись крижаним чаром, послала вісточку королеві Гердані, і що та от-от має бути тут. Вони перебували біля хижини Сили, де лякливця настигло закляття сну. Його і всю Долину.

— Він спить, — відповіла стиха глухея.

— Спить… — повторив Дартур. — Це я зрозумів, — він опустив погляд на Магду. Вона продовжувала вглядатися в зорі.

Відповіді від Гердани не надходило. Королева може й не бути при тямі. А може, її бадьорість навіщось була потрібна Оріару. Магда не могла давати Дартурові надію. Зрозумівши, що глухея не збирається відповідати, він зітхнув. Знову звів погляд догори.

— Знаєш, Магдо, я й не очікував, що колись ще побачу це небо.

— Ти бачиш його, Дартуре. Ти вдома.

За гучністю Магдиного голосу Дартур збагнув, що дивиться вона на нього. Ще мить полюбувавшись зорями, він поглянув на глухею. Вона була так близько. Ближче за крок. Ближче за простягнуту руку. Вона дихала тим же повітрям. Бачила ті самі зорі, що відображалися в очах пропасника. Вона марила ним, про що виразно свідчив її пильний погляд. Здавалося, Магда пила його постать, закарбовуючи в пам’яті та крові кожну дрібничку. І як невпинно мчить на зустріч скелям швидка Альта, так пропасник кинувся до глухеї, залишивши на її вустах їхній перший поцілунок.

Тієї ж миті за спиною почулося ввічливе кахикання.

Різко обернувшись, Дартур побачив власну матір. Ноги миттю підкинули його догори.

— Мамо?! — скрикнув він.

Почувши його вигук, з хатини вибігли Ляна й Маріула. Перш ніж привітати королеву, лідниця звернула увагу на дивну поведінку пропасника й глухеї. На його обличчі проліг виразний рум’янець, вона ж сиділа спиною, наче статуя, не ворушачись.

— Королево! — до Гердани кинулася Маріула. Упавши на коліна перед нею, вона торкнулася її рук. — Допоможіть, благаю!

— Ну що ти, Марі, — Гердана взяла дівчина попід лікті. — Підводься. Звісно. Звісно, я допоможу.

— Допоможеш? Із лякливцем? Яким чином? — затараторив Дартур.

Погляд Гердани на мить метнувся до Магди, а потім знову зосередився на синові.

— Уся Долина під закляттям. Закляттям сну. У палаці всі поснули, — вона поглянула на Ляну. — Ви мали рацію: у мене імунітет.

— А Стожар? — спитала лідниця. — Що з ним?

У яскравому пурпурі очей пропасниці спалахнув вогник, ніби вона була вдоволена почути це питання з вуст лідниці.

— Стожар зник. Разом із Крицею.

Маріула зойкнула, прикривши руками вуста. Вона геть забула розпитати про брата. І чому вона не звернула увагу, що із Ляною немає Стожара? Провина звалилася на неї сніжним кучугуром.

— Чому? — прошепотіла вона. — Навіщо їй мій брат?

Королева примружила очі, ніби здивувавшись цьому питанню. Якась думка промайнула в її погляді, та швидко згасла. На поміч Гердані прийшла Магда. На її вустах була легка усмішка, що не зовсім відповідала ситуації, утім її так просто стерти з обличчя глухеї тепер було важко: вона ще відчувала присмак поцілунку. Найсолодший смак у світі.

— Нам потрібна Ваша кров, — мовила вона. — Ви пережили закляття сну, отже, Ваша кров стійка до нього.

Гердана кивнула.

— То ходімо швидше! — вона зробила крок до хатини.

Магда обернулася до Дартура. Вони обмінялися стриманими усмішками та потаємним дотиком руки до руки, який помітила лише Ляна — за блиском линви на руці Дартура. А попрощавшись вона почовгала за королевою, і разом вони зникли за дверима хатини. Маріула, Дартур і Ляна лишилися назовні. Говорила з-поміж них сама Альта.

***

Коли минуло трохи більше десяти хвилин, а з-за дверей не долинало жодного згуку, Дартур рішуче мовив:

— Я піду перевірю.

— Якби ми були потрібні, нас би покликали, — заперечила Ляна.

— Яким чином ви взагалі зв’язалися з мамою?

Лідниця пирхнула. Випростала руку зігнутим зап’ястком догори. І за мить на неї приземлився сніжний сокіл.

— Сестричка навчила вистежувати присмерків.

— Яке корисне вміння, — буркнув Дартур.

— Ляно?.. — озвала Маріула. Лідниця озирнулася. — То що зі Стожаром? Чому ви не разом?

— Ох, Маріуло… — крижаний сокіл на руці лідниці розпався на дрібні крижинки. — Нас із твоїм братом зіштовхнули одне проти одного. Коли він поряд, я згораю. Або навпаки — він замерзає. Не знаю, навіщо це Оріару, але він прокляв нас. Така от біда.

— О, Милосердна! — вогневиця затулила руками обличчя. — А я втекла… Я мала йому допомогти.

— Маріуло, припини, — Ляна торкнулася руки вогневиці. — Розкажи, що трапилося з лякливцем? Чому ви опинилися тут?

— Я зустріла його коло порталу. На нього напали. Оріарових рук справа. А нещодавно він і сам явився до нього. Йому конче потрібно зламати Олеандра…

— Ляно! — застережливо гукнув Дартур.

Лідниця й вогневиця озирнулися. Пропасник заглядав у хатину крізь вікна. Його обличчя зблідло.

— Ні… — пробурмотів він. — Ні! Магдо! — він кинувся до дверей.

— Дартуре! — Ляна встигла перехопити його руку, і враз обох пронизало видіння: напівзруйновані кам’яні стіни і кров глухеї, що обагрянила пил під ногами. — Це пастка… Ні! — скрикнула Ляна, відштовхнувши руку пропасника, і сама кинулася крізь двері.

Усередині нікого не було. Тиша тиснула на скроні. Ляна змахнула рукою, і простір осяяла крижана магія. Лідниця почала обходити кімнату по колу.

— Магдо? Ти тут?

— Ляно, — почувся голос, що змусив лідницю завмерти.

Вона зупинилася. У пам’яті сплив нещодавній сон. На її очах з’явилися сльози. Ляна похитала заперечно головою, ніби намагалася впевнити себе в тому, що голос належав не Стожару.

Однак це був він. Ляна бачила в напівпітьмі його руді кучері, що нагадували вогонь. Це полум’я і мало спалити її тепер, як тоді, уві сні. Вона засміялася, і сміх цей мав приречений призвук. Стожар не розділяв її настрою. Його обличчя було серйозним та зосередженим, хоча й таким же приреченим.

— Я знала, — прошепотіла вона. — Настав час прощатися.

Ляна стиснула кулак, погасивши крижане сяйво, яке могло б її захистити. Долоні Стожара спалахнули. Наступної миті крик болю розітнув горло лідниці. Як і вві сні, вона горіла зсередини. Ідеальна пастка влаштована Оріаром спрацювала. Та дечого він не врахував. Для здійснення його планів потрібно було протистояння двох сил, але Ляна не збиралася битися зі Стожаром.

— Чому ти нічого не робиш?! — ошаліло кричав вогневик, відступаючи крок за кроком подалі від лідниці, доки не наштовхнувся на стіну. — Ні! Я не можу це контролювати. Захищайся! Захищайся, Ляно!

Лідниця не відповідала. Вона впала на коліна. Її шкіру поволі вкривали опіки.

— Ляна! — скрикнув істерично Стожар.

Він скотився спиною по стіні, не втримавшись на ногах.

— Треба щось робити. Дідько! А-а-а!

Вогневик заволав, перекрикуючи навіть Ляну. Проклята магія вогню виривалася з його тіла, освітлюючи простір. Стіни, на які він спирався, були дерев'яними. У голові Стожара зізрів план.

— Я врятую тебе, Ляно, — прошепотів він, звівшись на тремтливі ноги.