Ім'я короля

— Це перевтома, — мовив Стожар, увівши лідницю до кімнати. — Ти маєш відпочити, — він всадовив її на ліжко.

— Це агат, — пробурмотіла Ляна. — Він витягав з мене магію, — вона лягла на бік. Її біле волосся сніговим покровом впало на подушки.

— Гадаю, Таїна б знала про це, — занепокоєно відповів Стожар. Він обійшов ліжко й підвів руку, щоб магією загасити свічки в кімнаті.

— А вона й знала, — прошепотіла Ляна. — Не гаси світло, Жаре. Лиши хоч свічечку.

— Тут і так світло. Сонце не зникає з небосхилу, — промовив вогневик, опустивши руку.

Він стояв біля вікна, спрямувавши погляд на спину лідниці. Вона здавалася такою беззахисною та безсилою, ніби агат і справді витяг з неї всі сили. Стожар хотів запитати, як вона себе почуває, але до кімнати увійшла Маріула.

Ляна зиркнула на вогневицю, продовжуючи лежати. Маріула пройшла кімнатою й опустилася біля ліжка, навпроти обличчя лідниці.

— Як ти, Ляно? — спитала вона.

— Ти щось знаєш, — констатувала лідниця.

Маріула опустила очі й мовила:

— Агат. Я хотіла пояснити…

Вогневиця тяжко зітхнула, торкнувшись рукою чола. На її пальці все ще тьмяніла жовта обручка. Збагнувши це, вона швидко сховала руку, але говорити так і не наважувалася.

— Кажи, Марі. Не бійся, — лагідно промовив Стожар.

Ляні згадався нещодавній сюжет. Дартур промовляв ті самі слова до Магди, що боялася розповісти лідниці про почуте від вартових.

— І чому мене всі бояться? — пробелькотіла лідниця, всміхнувшись сама до себе. — Кажи, Маріуло, кажи. Розкажи нам усе з самого початку. Нині слушний час, я не маю сил на нападки…

Вогневиця кивнула, винувато опустивши очі. Попри це, вона промовила:

— Мені завжди подобався Олеандр. Ще тут, у Долині. Ми познайомилися, коли я вперше відвідала бал у Бурштиновому палаці. Він тоді жив тут, та наступного року зник. Зник на кількадесят років. Але я пам’ятала його, я закохалася в нього з першого погляду. Такий собі початок, правда?

Маріула всміхнулася, шмигнувши носом.

— Коли грянуло закляття, королева Таїна накрила Бурштиновий двір захисним куполом, ніби знала, коли саме станеться те, що сталося. Ми, наше вогневицьке поселення, не потрапили в його межі. Ми опинилися на Землі.

Маріула важко зітхнула.

— Спочатку присмерки розкинули табір у лісі, вважаючи його Велетом. Однак королева Леона проголосила, що магія короля Лірана перенесла нас у людський світ. Ми почали жити заново. Я майже не покидала вогневицьке поселення. Це тривало десять років, доки твоя мама не втекла.

Набравши повітря в легені, Маріула продовжила:

— Коли Ляна… Точніше, Юріана змогла покинути вежу, я випадково зустріла Олеандра. Він знав, як я ставлюся до нього, що відчуваю, — вогневиця мрійливо подивилася кудись праворуч, на її вустах заграла ледь помітна усмішка, що мала відтінок розчарування. — Він подарував мені агат. Я не впізнала камінець, бо він був криваво-червоним. Як оцей, — вона торкнулася того, що нині горів на її грудях. — Я все більше почала зустрічатися з ним, доки одного разу він не запропонував стати його дружиною, — її голос зійшов на шепіт, а по щоці прокотилася сльоза.

— Коли це було, Марі? — перебив розповідь Стожар.

Погляд Маріули стрибнув до брата. Голос вогневика пролунав напрочуд м’яко. Вона витерла сльозу, шмигнула носом і промовила:

— За рік після звільнення Ляни-Леони.

— Тобто ти чотири років була заміжня, а я про це не знав?

— Вибач, Стожаре. До того ж... — вона гучно видихнула. — Коли обручка опинилася на моєму пальці, я не стала коханою дружиною. Я стала служницею Оріара, на яку нарешті вдягнули ціпок покори. Я мовчала не тому, що хотіла мовчати, а тому що не могла говорити.

Повисла тиша. Якоїсь миті Ляні здалося, що вона заснула, а Стожар із Маріулою покинули кімнату. Вона розплющила очі. Вогневиця все ще сиділа перед нею. Тінь Стожара все ще була позаду. Брат і сестра мовчки дивилися одне на одного. Лідниця вирішила порушити тишу:

— Що далі? До чого тут агат?

Погляд Маріули зосередився на лідниці. Спершу вона мовчала, а потім наблизилася, ніби збиралася розповісти якусь страшну таємницю.

— За кілька днів до подій в палаці Олеандр викликав мене, попросив зустрічі. Зазвичай його супроводжували вартові Оріара, але того разу він був один. Він не хотів, аби агат потрапив до рук Оріара. Знав, що навійника не зупинить навіть моя смерть, якщо я почну пручатися його волі. Тоді він прив’язав агат до мого чару й убив, щоб камінець потрапив у Долину разом зі мною. Вибач, що вдарила тебе кинджалом. Ти могла стати полоненою Оріара.

— Це тобі теж Олеандр підказав? — зіронізувала Ляна.

— Так.

— Яку ціль він переслідує?

Маріула зітхнула, прикривши очі долонею. Відповідати на це питання вона явно не збиралася. Опустивши руку, вона пробурмотіла:

— Я лише хочу сказати… Агат більше не пов’язаний з людським началом. Він не допоможе зруйнувати закляття. Він лише витягатиме з тебе силу, доки не набере достатньо, аби відновитися.

— І що робити? — спалахнув Стожар.

— Потрібний провідник, що підсилить тебе. Магічна річ зі світу людей, що належить тільки тобі, Ляно.

— Мені нічого не належить в тому світі... — пробурмотіла лідниця. — Як і в цьому.

Маріула опустила очі. Запанувала тиша.

***

Ляна не помітила, як заснула. Виснаження й утома навалили сніговою лавиною. Лідниця прокинулася у своїй кімнаті, у ліжку, накрита ковдрою. Портупея разом із синім каменем дивилася на неї з протилежної стіни, висячи на вішаку. Хтось дбайливо позбавив лідницю пут королівства Таїни. Проте учорашня сукня все ще була на ній.

Лідниця витріщилася на стелю, обмірковуючи вчорашню розмову з Маріулою. З усього почутого незрозумілою лишилася тільки поведінка Олеандра. Він стовідсотково переслідував якусь ціль, вчиняв так або з власних інтересів, або виконуючи хитромудрі накази Оріара. Однак незмінним лишалося те, що агат перетворився на зброю, підкорити яку лідниця зможе лише віднайшовши зв’язок із людським світом.

Чи існувала річ, що ситилася магію, і при цьому була частиною людського начала лідниці? Ляна зітхнула.

— Ні…

Збагнувши, що саме може згодитися на роль провідника, Ляна прикрила рукою очі. Згадана річ була найдорожчою в усьому світі. Вона була орієнтиром надії, що не справдилася. Ляна поховала її разом із вірою в справедливість далеко в Маренському лісі, віддавши землі не тільки дрібничку, якою володіла, але й власну душу. Як не прикро, ця річ була єдиною, що містила магію і належала лідниці й світові, що претендував на звання рідного.

Ляна прибрала руку від обличчя і встала. Портупея із синім каменем, що нагадував око, здавалося, слідкувала за кожним її рухом. Ляна показала німому камінцю непристойний жест та хутко обійшла ліжко, ставши коло шафи.

Усередині були сукні, а з-поміж них висів чорний костюм, схожий на ті, що носили чоловіки. Схопивши його, лідниця змахнула рукою, і сіра сукня впала на підлогу, поступившись місцем чорній тканині, що лягла на шкіру, як рідна. Своє білосніжне волосся Ляна заколола на потилиці. Портупея була вимушеним аксесуаром. Попри бажання, довелося вдягнути і її.

Лідниця вийшла з кімнати і попрямувала вниз. У їдальні, яку вчора показала Адара, за широким словом сиділи Таїна з донькою та Інгігерда з Юріаною. Побачивши дочку, навійниця підвелася й підійшла. З усіх присутніх у чоловічі костюми були вбрані Ляна та Юріана, а ще — Інгігерда.

— Я не здивована, — захихотіла Таїна.

— Як ти? — проігнорувавши слова королеви, запитала Юріана.

— Усе добре, — усміхнулася Ляна, торкнувшись материної руки. — А де Стожар? Маріула?

— Вогневики зірвалися кудись зрання, — проголосила Таїна.

— Куди?

— Вони не зволили повідомити, — невимушено відповіла Таїна, із люттю вколовши виделкою листок салату. — Сідай, Ляно-Леоно. Снідай. А потім потренуємося. Схоже, Леона не змогла навчити тебе керувати магією на повну.

Юріана стиснула щелепу, скрипнувши зубами. Мигцем зиркнувши на матір, погляд якої був загублений деінде, Ляна відповіла Таїні:

— Мене вчила не Леона, а мій батько — Мавр. Сумніваюся, що у Вас чи Леони вистачило б досвіду для навчання такій силі, як моя.

Під спантеличене гмикання Таїни Ляна пройшла до столу й сіла навпроти Інгігерди. Сестра не дивилася на неї, зосереджено поглинаючи їжу. Утім, присутність молодшої сестри за столом лідниця стійко витримала лише перші кілька хвилин. А потім кинула виделку, встала, гучно скрипнувши стільцем, і покинула їдальню, навіть не глянувши на королеву.

Ляна зітхнула, зиркнувши вслід Інгігерді. Обернувшись до столу, вона помітила на собі зацікавлений погляд Таїни. На обличчі королеви з’явилася ледь помітна усмішка. Ніби старій омані подобалася сварка й непорозуміння між сестрами. Однак Ляна не злякалася і не зніяковіла. Вона витримала погляд королеви, аж поки та не відвернулася.

Утім, Таїна зробила це не з власної волі. До королеви підбіг занепокоєний слуга і щось прошепотів їй на вухо. З глузливого погляд Таїни став роздратованим. Вона різко підвелася й мовчки покрокувала до виходу. Ляні здалося, її матір видихнула з полегшенням.

— Видно, мамі сьогодні не до тренувань, — усміхнено промовила Адара, дивлячись на тарілку та розрізаючи й без того розрізаний помідор. — Прогуляємося, Ляно?

— Залюбки, — всміхнулася лідниця.

Омана звеселіла.

— Зустрічаємося за пів години тут.

— Добре.

Адара встала з-за столу й покрокувала до виходу.

Коли за принцесою-оманою зачинилися двері, Юріана нахилилася ближче до Ляни й напівпошепки промовила:

— Будь обережніша з оманою.

Ляна поблажливо всміхнулася.

— Це правило чинне з усіма присмерками, мамо. Я добряче його засвоїла, — почувши це, навійниця помітно зблідла й винувато опустила очі. — Нехай вони будуть обережніші зі мною, — всміхнулася Ляна.

***

Подвір’я Бурштинового палацу було всіяне квітами. Оманливо манливі троянди яскравіли на сонці, ховаючи під пелюстками густо всипані колючками стебла. Вони були схожі на присмерків. Темно-бордові пелюстки, складені в бутони, вишукані й отруйні. Ляна торкнулася троянди, і її м’який оксамит залоскотав шкіру. Такі схожі на звичайні, ці квіти були по-справжньому живими, на відміну від близнюків людського світу. Вони не опадали й не вигорали на сонці, що не зникало. Вони були безсмертними.

— Як тобі Долина? — запитала Адара.

— Вабить аж до нудоти, — відповіла Ляна, вдихнувши п’янкий аромат троянди.

Адара засміялася. Принцеса-присмерк мала руде волосся, і Ляна мимоволі порівняла її з Маріулою. Шию омани обіймала шкіряна стрічка, ніби приховуючи щось. Прослідкувавши за поглядом Ляни, Ада торкнулася стрічки й відсунула її. Лідниця помітила чорні візерунки, схожі на вогонь і на ті, що оперізували її долоню.

— Це?..

— Так, — підтвердила здогадку Адара, коротко зиркнувши на золоте плетиво на руці Ляни.

— Хто? — тільки спитала лідниця.

— Мій наречений, — прошепотіла Ада й поспішила відвернутися, сховавши обличчя.

Ляна відчула дотик страху. Вона мимоволі опустила погляд на долоню, відмічену золотом. Татуювання Адари було чорним. Що б це не означало, це було поганим знаком.

— А це що? — запитала Ляна, вказавши на відокремлену будівлю, що стояла посеред двору.

— А це… — судячи з тремтливого голосу Ади й руху її руки до обличчя, вона витирала сльози. — Це майстерня. Хочеш побачити? — омана озирнулася через плече. В її заплаканих очах застрибали вогники.

Майстерня виглядала казково. У довгій кімнаті, вздовж якої проходили вікна, було повно портретів. Здавалося, тут є портрет кожного мешканця Бурштинового двору, увічнений на магічному полотні. Очі присмерків блищали, як справжні. Окрім картин, було безліч пустих полотен і неймовірна кількість фарби, пензлів та палітр.

— Це… Вражає, — мовила Ляна, пройшовши кілька кроків майстернею.

Ада усміхнулася. Вона стояла, схилившись на одвірок.

— Сідай, — запропонувала принцеса й сперлася спиною на стіл.

— Хто намалював це?

— Художник невідомий, — відказала Адара, і Ляні здалося, що відповідь була брехливою — у дусі омани.

Лідниця пройшла кімнатою, уважно розглядаючи полотна. Обличчя присмерків, намальовані на них, були незнайомими. Гарячі очі оман, лякливців, вогневиків, буйниць, холодні — навійників, пропасників, глухей та лідників.

Раптом серед скупчення пурпуру Ляна помітила знайомий погляд. Вона поспішила витягти картину, на якій було зображено портрет Дартура. Пропасник здавався молодшим, свіжішим. Він дивився із хитрістю примруживши очі, а на його голові з’їхала набакир корона із аметистами.

— Милосердна… Справжнісінький принц! І не впізнала б, — промовила Ляна, несучи картину до Адари.

— То ти знайома з моїм братом? — засміялася омана.

— Я знайома з обома твоїми братами, — зауважила лідниця. — Один із них, подумати тільки, мій рідний дядько, — вона ніяково засміялася. — Якби мені сказали про це рік тому, я б подумала, що говорю з божевільним.

— Доля ще та жартівниця. А це з ким? — Адара вказала поглядом на золоте татуювання.

— З Дартуром, — гмикнула Ляна, розглядаючи його зображення. — Я вже бачила такі портрети, — вона поглянула на Адару. — За допомогою них можна робити страшні речі. Знати б як…

Ляна оглядала картину з усіх боків, ніби намагалася знайти замок чи чарівний код, який розгадав би загадку. Адара мовчки спостерігала за нею кілька хвилин, а потім підвелася й схопилася за полотно рукою.

— Страшних речей не обіцяю, але зв’язати тебе з пропасником зможу.

— Справді? Як?

— За допомогою картин можна спілкуватися будь з ким. Якщо, звісно, по той бік є кому почути.

— Про що ти?

Адара мовчки вказала пальцем кудись позаду лідниці. Ляна обернулася й побачила мольберт, на якому колись була намальована вродлива жінка із русявим волоссям та очима кольору жита. Фарба почала лущитися і вже встигла знищити пів картини.

— Хто вона?

— Її ім’я Милосерда. Названа на честь богині присмеркиня. Вона стала першою, кого намалювали. Бачиш, як картина зіпсувалася. Милосерда померла багато десятиліть тому. Зв’язатися з її душею може лише художник.

Ляна мимоволі примружила очі. Хвилину тому тьмяні очі намальованої присмеркині раптом зблиснули, і лідниці здалося, що цей блиск був призначений лише для неї. Вона поглянула на Адару, яка забрала з її рук портрет і поставила його стіл, сперши на стіну. Омана мала свої таємниці, і за її милим личком і справді ховалася звірина подоба. Довіряти їй, її усмішці чи сльозами було б необачністю.

Адара обернулася, і Ляна всміхнулася до неї та підійшла ближче.