Ім'я короля

— Оріаре!

— Ти!.. — хрипким, повним гніву й ненависті, голосом відповів Оріар, стискаючи тонку дівочу шию.

— Це я, Оріаре! — пробелькотіла Милосерда.

— Я бачу! — вигукнув він, відштовхнувши від себе яру.

Милосерда впала на землю й гучно закашляла, намагаючись відновити дихання. Навійник відступив на крок, затиснувши вуха руками, ніби намагаючись укритися від гучного, неприємного звуку. Глухе гарчання воскреслого походило на ревіння зраненого звіра.

— Що ти зробила зі мною?

Його очі горіли білосніжжям, гострою кригою, що панує в краях вічної мерзоти. Милосерда дивилася на нього й не стримувала сліз.

— Я врятувала тебе від смерті.

— Ти вбила мою душу! — продовжував кричати навійник.

— Оріаре…

— Мовчи! Мовчи, яра! — він підійшов і нахилився до неї, грубо схопивши за обличчя. Милосерда зойкнула й замружила очі. — Ти хоч розумієш, яку силу задіяла? — на мить його голос здався таким знайомим, і яра розплющила очі, повіривши відчуттям. Але все єство нині зраджувало їй. Пекельна білизна в колись коханих сріблистих очах тепер була невідворотною.

— Розумію, — проговорила вона стиха. — Ти живий. Це найголовніше.

Одну довгу мить Оріар мовчки дивився на Милосерду, а потім розреготався так гучно, що птахи всього Велету одним махом здійнялися в повітря. Яра стрепенулася разом із ними, але хватка навійника була невмолимою.

— Яке милосердя! Милосердо… — Оріар провів тильною стороною долоні по щоці ярої й торкнувся її горла. — Сподіваюся, ти задоволена результатом, — прошепотів він і знову стиснув шию долонею.

— Оріаре, благаю… — ридала яра. У відповідь навійник тільки сміявся.

— Застосуй магію, яра. Захищайся! Вирви власне серце з моїх грудей і розчави, як твій брат. Давай!

— Ні… — шепотіла Милосерда.

— Тоді я сам перерву своє страждання…

— Навійнику! — раптом почувся гучний скрик Флояра.

Увесь цей час він спостерігав з-за дерева, і тепер вийшов з укриття. Оріар, немов сліпе кошеня, почав озиратися навкруг. Флояр спіймав його погляд і відволік. Страх Оріара лежав на поверхні: щойно воскреслий боявся знову відчути дотик смерті. Будь-який лякливець зумів би з легкістю відчути його. Схопивши за нитку, Флояр щосили потягнув, і навійник заціпенів. У цю мить Милосерда застосувала магію, перенісши себе та лякливця подалі від галявини конвалій, що всотали магію смерті й воскресіння.

Опинившись десь посеред Велету, Флояр нарешті видихнув із полегшенням. Їм вдалося втекти від живого мерця із пеклом в очах. Лякливець сперся руками на стовбур дуба із розкішною зеленою кроною. Його погляд впав на нещасну дівчину, що ридала, жадібно ковтаючи повітря.

— Милосердо… — озвав він. Яра не відповіла. — Як це сталося? — спитав він стиха, ніби боявся, що Оріар почує це питання, попри кілометри густого лісового масиву. — Чому?

— Я не знаю… — прошепотіла вона у відповідь, перегукуючи власні схлипи.

— Хтось уже робив це будь-коли?

Яра не відповіла. Флояр видихнув, спершись чолом на руки.

— Скажи: чому? — мовила Милосерда.

— Що?

— Чому ти допомагав і допомагаєш мені? Тобі щось потрібно?

Флояр поглянув на заплакану дівчину. Милосерда дивилася на нього почервонілими очима. Лякливець опустив погляд. Зізнатися зараз у своїх намірах було б принизливо. Але блакитні очі, повні сліз, болю та злості, вимагали відповіді, наполягали на щирості. Флояр заплющив очі й мовив:

— Я й справді хотів просити тебе про послугу.

— Послугу?

— Я… Я закохався в дочку нашого короля. Вона…

— Ти хочеш, щоб я її приворожила? — здивовано зойкнула Милосерда. Флояр розплющив очі й мовчки дивився на неї, ніби не в змозі підібрати слів. — Це небезпечно, Флояре. Така магія вбиває. Штучне управління серцями завжди має наслідки.

— У цьому немає потреби, Милосердо, — спокійно відповів він. — Таїна відповіла мені взаємністю.

— Тоді чого ти хочеш?

— Я хочу… — він опустив погляд і глибоко зітхнув. — Вона зневолена. Полонена у власному домі. Обов’язок принцеси вимагає покори. Її брати і сестри… Ті з них, хто мав честь пізнати любов, не змогли протистояти гніву батька. Подібно до твого брата, Милосердо, він спопелів серця їхніх коханих, — від цих слів яра здригнулася. — Я давно втратив надію, але почувши твою історію, подумав, що не все втрачено.

— Чому ти так подумав? — утомлено спитала Милосерда.

— Ти — яра. Незалежна, вільна від влади короля. Твоя магія, можливо, навіть могутніша за чари самого вінценосця.

— Чого ти хочеш, Флояре? — зіщулившись, спитала яра. Лякливець випростався й поглянув просто в очі Милосерди.

— Розірви кревний зв’язок Таїни та її батька.

— Це може зробити будь-хто. Чому саме я?

— Її батько — безсмертний король, чия влада триває вже не одне століття. Тут не достатньо краплі крові. Необхідна сила, здатна керувати серцями. Ця сила є в тебе, Милосердо.

Яра зітхнула й прикрила обличчя долонями. Могутність короля, ім’я котрого ніхто не знав, а якщо й знали, то не поспішали проговорювати вголос, не мала меж. Він не належав до жодного клану присмерків. Ніхто достеменно не пам’ятав, коли від прийшов до влади та звідки. Він був посланий «милосердними» небесами, тими, хто створив Зірницю й прикрасив нею шию короля. Перемогти його не вдавалося нікому й ніколи. Шестеро його дітей — принців та принцес — не знали і не могли знати щастя. Вони були творінням короля, носіями його сили. Зламати владу короля над ними — означало потривожити звіра зі смертельним оскалом.

— Чому ти вирішив, що ярі всемогутні? — сумно всміхнувшись, спитала Милосерда.

— Король знає все про магію присмерків. Його діти — творіння безумця, що прагне абсолютної влади. Вони результат експериментів із приборкування магії присмерків усіх мастей та кланів, що знаються на силі розуму. І тільки підкорити вогонь, кригу й серце королю так і вдалося. Ці сили здатні зламати його владу.

Милосерда зиркнула на Флояра. Він нервував, стискаючи руки в кулаки. Яра відчувала, як закипає його кров від жаги врятувати кохану.

— Хто вона, твоя Таїна?

— Омана, — пошепки відповів лякливець.

Милосерда насилу всміхнулася та підвелася. Її блакитні очі зустрілися із жовтизною в очах Флояра.

— Сподіваюся, вона тебе не обманить. Як дехто, навіявши мені любов…

— Гадаєш, любові не було?

— Була.

— Що збираєшся робити з цим?

— Не знаю. Спершу я віддячу тобі за допомогу, а потім… Хай хоч увесь світ згине.

***

Принцеса чекала на Флояра в королівському саду. Лякливець впевнив, що король не покидав межі свого палацу вже декілька десятиліть, тому про вилазки Таїни ніхто не знав.

Милосерда ще ніколи не була так близько до палацу короля. Попри ніч, що спустилася темним покривалом на Велет та всю Долину, палац миготів тисячами свічок, що освітлювали його темні коридори. Яблуневий сад відбивав вогні, немов дзеркало. Таїна нервово крокувала зі сторони в сторону. Її мідне волосся нагадувало похмурий вогонь. Помітивши жовті очиці Флояра здалеку, вона зупинилася. Помаранч в її очах спалахнув, і Милосерда знала напевне, що принцеса всміхнулася побачивши коханого.

— Таїна! — прошепотів Флояр і кинувся назустріч.

Вони обійнялися, ніби не бачилися віками. Милосерда вклонилася принцесі, і Таїна весело захихотіла.

— Ти яра? Ти нам допоможеш?

— Зроблю все, що зможу, принцесо.

— Що для цього потрібно?

— Ваша повна довіра мені.

Веселість миттю зникла з очей Таїни, хоча вона й намагалася зберігати спокій, вперто не дозволяючи усмішці розтанути. Принцеса зиркнула на Флояра й знову на Милосерду.

— Я довіряю Флояру. Якщо він довіряє тобі, у мене немає причин для недовіри.

— Чудово, — всміхнулася яра. Надія повернулася до Таїни, запаливши її очі полум’ям. — Ви впевнені, що тут безпечно? — Милосерда озирнулася навкруги.

— Батько не покидає вежі.

— А ваші брати і сестри? Знаю з власного досвіду, найближчі не обділені жагою до кривди.

— Сюди приходжу тільки я, — різко відповіла Таїна, ніби припущення ярої зачепило її гордість. — Можеш починати. Покінчимо із цим… — мовила принцеса, заплющивши очі й схопивши за руку Флояра.

Милосерда зітхнула й зиркнула на лякливця. Але його очі так само були заплющені, а на вустах з’явилася усмішка.

Яра струсила руками, ніби скидаючи з них непевність, і налаштувалася на сердечний ритм принцеси. Окрім її нервово трепетного серденька, шалено стукотіло серце Флояра. Їхні душі співали в унісон. Між цими двома була любов, гаряча й усемогутня, непокірна й волелюбна.

Милосерда поворухнула пальцями, намагаючись витягнути з серця Таїни нитку, що пов’язувала її з батьком. Проте не встигла навіть наблизитися, як раптом відчула ритм ще одного серця. Тихий, але стривожений, він відчувався усе ближче. Яра відступила на крок, обірвавши магію. Таїна стрепенулася й невдоволено зиркнула на Милосерду.

— Хтось іде сюди, — прошепотіла яра.

Флояр і Таїна роззирнулися. Крізь пітьму можна було розрізнити пару блідих сірих очей лихоманки.

— Рея… — налякано прошепотіла Таїна ім'я своєї сестри.

Слідом з’явилося двійко білих, як далекі зорі, очей. Їхній диявольський блиск іще жив яскравим спогадом в пам’яті Милосерди. Дивно, але серцебиття власника цих очей яра не відчувала. Як і власного. Милосерда торкнулася серця, збагнувши, що половинка її навіки віддана безсердечному створінню, що колись було її коханням.

— Оріар… — замість ярої промовив Флояр.

Утім, тікати було запізно. Оріар ніби зумів пролізти в думки Милосерди, відняв мову та контроль над магією. Навіть тіло не підкорялося ярій. Упевнившись у своїй владі, навійник вдоволено всміхнувся. Він був уже достатньо близько, аби можна було розгледіти його посмішку. Пройшовши повз Таїну та Флояра, Оріар підійшов до Милосерди, що не могла й поворухнутися. Принцеса Рея зупинилася поблизу сестри.

— Мила… Милосердна… — прошепотів Оріар, торкнувшись щоки ярої. Вона навіть не могла відступити. Німа сльозинка відчаю скотилася її обличчям. — Ну-ну, звідки сльози? Я тут, з тобою. Цього ж ти так хотіла, Милосердо? — яра тонула в погляді бездушних білих очей і мовчала.

— Реє! Зрадниця... Як ти могла? — почувся голос Таїни.

— Я не могла дозволити тобі щастя. Якщо мені було відмовлено, чому тобі має щастити? — зміїним голосом відповіла лихоманка. — Готуйся прощатися із цим красунчиком, сестричко, — захихотіла Рея, торкнувшись підборіддя Флояра. Таїна відштовхнула її руку. Його похмурий погляд змусив її розсміятися ще дужче.

— Це кінець, Милосердо, — продовжував Оріар. — Ти навіть не уявляєш, на що прирекла Долину…

— Чекай, чекай! Що означають твої слова? — спалахнула Рея, почувши промову Оріара. Навійник проігнорував її, впиваючись безпомічністю Милосерди, світлі очі якої наповнилися сльозами і тепер нагадували золото.

— Що чула, принцесо, — відповів Оріар, продовжуючи дивитися в очі Милосерди. — Моя влада така ж безмежна, як сила короля. Знаєш, у чому полягає його всемогутність? У відсутності душі. Моя відлетіла вже давно, і навіть серце ярої не повернуло її. Настав час Долині познайомитися з новим королем.

Оріар усміхнувся й поцілував Милосерду в чоло.

— Прощавай, кохана.

Навійник відступив від ярої й обернувся до принцес та лякливця, які й без магічного впливу стояли, немов заворожені. Гмикнувши, він покрокував повз них, просто до палацу короля. В очах Реї, що привела його сюди, спалахнув жах. Таїна із гнівом дивилася на сестру, однак ні одна, ні друга не поспішали зупинити вбивцю їхнього батька.

— Оріаре! — раптом вигукнула Милосерда.

Почувши її голос, навійник зупинився. Обернувшись до ярої, обидві принцеси скрикнули. Флояр зблід. Милосерда стояла, тримаючи руки на грудях: її серце билося напоказ, ніби тіло стало геть прозорим.

— Обернися, — наказала Милосерда.

Оріар виконав наказ й нахабно всміхнувся.

— Гадаєш, керувати мною в такий спосіб вийде?

— Ні, — похитала головою яра. — Не вийде. Я скоїла помилку, Оріаре. Я жахливо помилилася, коли повірила, що любов здатна перемогти навіть смерть. Але я виправлю її.

Милосерда схлипнула і вгрузлася нігтями в шкіру. Теплим глянцем розбіглися цівки крові. Він її крику сколихнулося небо. Вона не втрималася на ногах і осіла на землю. Оріар надривно вхопив губами повітря й, немов ошпарений, приклав руку до грудей. Крізь білу сорочку в області серця проступила кров. Навійник похитнувся й впав на коліна. Милосерда прихилила голову до землі, продовжуючи тиснути на власне серце.

— Прощавай, коханий, — прохрипіла вона, важко дихаючи.

Яскраво-червоне серце золотоволосої ярої назавжди перетворилося на попіл.