Ім'я короля

нині…

Дорогою до палацу Магда й Дартур не проронили жодного слова. Наздогнавши засмучену глухею, що ніби тікала від щасливого возз’єднання буйниць, пропасник узяв її за руку. Вона міцно стиснула його долоню у відповідь, і це було краще за будь-яку розмову.

Коли на горизонті показався палац, вони обидвоє зупинилися. Магда ще не оговталася від зустрічі з Вільхою. Якщо зі світу людей повернулися буйниці, до Долини прибула й Криця. А отже, скоро вона об’явиться. Глухея боялася цієї зустрічі, хоча тепер у неї з’явився захисник, який міцно тримав її за руку.

Магда поглянула на Дартура. Пропасник дивився просто себе, міцно стиснувши щелепи. Скуйовджене чорне волосся падало на його чоло, сягаючи напохмурених брів. Він ніби був утіленням ночі, холодної, але тихої.

Глухея потягнулася рукою до його чола, аби пригладити неслухняні пасма. Пропасник немовби заціпенів, скосивши на неї очі, спостерігаючи за виразом її обличчя, доки вона розчісувала пальцями його волосся. Помітивши його погляд, Магда повільно відсунула руку, сором’язливо опустивши очі. Але Дартур перехопив її зап’ястя, змусивши поглянути на себе.

— Мені подобається, — промовив він.

— Що? — вона всміхнулася, і її щоки спалахнули рум’янцем.

— Ти.

— Я? — перепитала глухея і засміялася, приховавши зелені очі віями.

— Я, здається… Я… — продовжив Дартур. Магда знову підвела очі, очікуючи його слів. — Не знаю, як назвати це почуття, але мені страшенно не хочеться відпускати тебе, Магдо, — він несвідомо міцніше стиснув її руку. — Хочеться безмежно довго дивитися в твої очі і бачити у них радість, а не розчарування. Хочеться милуватися твоєю усмішкою, розділяти твої сльози, слухати твій голос, твоє серцебиття, і бути певним, що ти в порядку. Це, здається, це… Здається, це і є причина червоного спалаху зілля линви. Здається, це кохання.

Магда дивилася на нього, не помітивши сльозинку, що прокотилася її щокою. Вона не могла дихати, захлинувшись щирістю пропасника. Дартур торкнувся її обличчя, змахнувши теплу вологу з щоки.

— Я кохаю тебе, Магдо, — додав обережно він, ніби боявся почути у відповідь щось протилежне.

Глухея засміялася і заплакала. Вона підстрибнула, обхопивши руками його шию, і міцно притиснула до себе.

— Дартуре!

Відчувши його руки на своїй талії, Магда ніби піднеслася вище над землею. Її серце радісно застрибало, женучи кров уперед, розпалюючи шкіру до червені. Глухея відсторонилася й обхопила руками обличчя пропасника. Прошепотіла, обпаливши диханням його шкіру:

— Дякую. Я теж… Я теж тебе безмежно кохаю, Дартуре.

Пропасник зітхнув ніби з полегшенням і сперся чолом до її чола. Його очі були заплющені, а вуста зігрівала м’яка усмішка.

— Хочеш, я дещо тобі покажу? — прошепотіла Магда.

Дартур розплющив очі й хижо всміхнувся. Тіні пропасницького чару огорнули їх обох. Пітьмаві щупальця торкнулися скронь глухеї, і вона здригнулася від їхнього дотику.

— Не бійся мене, — прошепотів Дартура.

— Я не боюся тебе, — заперечила вона, і заплющила очі.

Думки Магди вишикувалися в шеренгу, та зневаживши будь-які правила, перекрикували одна одну, жадаючи бути почутими.

«Я люблю тебе».

«Кохаю».

«Я така щаслива».

«Твої очі такі манливі».

«Дартуре! Дартуре!»

— О, тихше, тихше. Який гамір! — прокоментував пропасник, і навіть із заплющеними очима Магда відчула, як він вдоволено всміхався.

Наполохані думки поступилися одній виразній. Вона була схожа на сонце. Це був спогад глухеї про її перше та єдине кохання.

***

40 років тому…

— Магдо! — гукала її мати.

Глухеї було шістнадцять. Вона ховалася від матері під сходами першого поверху Кам’яного палацу, непомітно вислизнувши з-під її уваги, доки вона розмовляла з королевою Герданою. Раніше мати глухеї Сила відвідувала подругу ледь не кожні два дні. Тепер же кількість відвідин зменшилася до одного разу на десять днів. Якраз у цей день Кам’яний король брав свого сина із собою на Раду Долини. Магда знала, що мати обрала цей день недарма. Сила чомусь була проти почуттів, що спалахнули в серці її доньки.

Магда була закохана в Кам’яного принца-пропасника Дартура. І вона щиро не розуміла, чому матері не подобався син її найкращої подруги.

— Магдо! Що за іграшки? — злилася Сила, бігаючи коридорами Кам’яного палацу.

— Сило, та ж вона вже не маленька дитина! — вигукувала сміючись Гердана, але мати не розділяла настрою королеви.

— Магдо!

Скрючившись у найнезручнішій позі, Магда уважно спостерігала за дверима. Скоро мав повернутися король, а разом із ним і принц, і глухея була ладна на все, аби поглянути на нього бодай краєм ока, немов злочинниця.

Раптом згори зі сходів пролунало кахикання. Хтось стояв просто над головою Магди, розсекретивши її сховок.

— Виходь.

Почувши цей голос, лінивий, тягучий і теплий, Магда заціпеніла. Її серце завмерло, непевне й наполохане. Це був голос принца.

Магда поспішила виконати його наказ. Її жовтоволоса голова показалася з-за сходів. Вона розгублено озирнулася. Дартур дивився на неї, стоячи на сходинці просто над її головою, підпираючи спиною стіну. Магда не знаходила ні слів, ні сил на крок. Пропасник схилив голову, ніби приглядаючись до неї. Кутик його вуст потягнувся вгору, до подоби усмішки.

Принц спустився по сходах і підійшов, ставши навпроти Магди. Сонце, що заглядало у вікна, підсвічувало його чорне волосся та пурпурні очі. Він гмикнув, і усмішка осяяла його обличчя.

— Від кого ховалася? — запитав він.

Та Магда усе ще була в полоні заціпеніння. Вона уважно вивчала пурпур у його очах, ніби хотіла назавжди увічнити його у своїй пам’яті.

Раптом щось холодне торкнулося її скронь. Тіні заволокли очі, вдерлися в думки, і Магда зойкнула, відступивши від принца. Він лише засміявся у відповідь.

— Ач, не дала розбачити! Тоді розкажи, про що думала.

Магда нервово ковтнула та опустила очі. Щойно вона ледь не попалася на гачок пропасницького чару. Якби Дартур дізнався про її почуття, це було справжнісінькою катастрофою.

Так нічого й не сказавши принцу, вона втекла. І більше не поверталася до Кам’яного палацу.

***

нині…

— О, Милосердна! — вигукнув Дартур.

Магда розплющила очі. Пропасник винувато всміхався, потираючи очі. Тіні його чару відступили.

— Ще тоді… Ти ледь не дізнався про все, — промовила глухея.

Раптом пропасник підвів погляд. Його обличчя спалахнуло жаром. Він підхопив глухею на руки. Вона налякано зойкнула та дзвінко засміялася, обхопивши руками його шию.

— Шкода, тоді я полюбив би тебе ще раніше.

— Гей! — вона жартома вдарила його по плечу. — Ти кажеш так, ніби я тебе причарувала.

— А може, це я тебе причарував? — він засмівся та поставив її на ноги. Схилившись до її чола, він промовив: — Насправді ти подобалася мені вже тоді, Магдо. Жовтоволоса дівчинка, що глипала на мене своїми великими зеленими очима, — він провів долонею по її волоссю. — І тоді я лишився вдома не дарма. Я хотів побачити у твоїх думках взаємне почуття.

— Дартуре… — вона простягнула руки й обхопила його спину, втонувши в обіймах.

Запала тиша. Ця мить була дорогоцінна. Над їхніми головами шумів Велет, співав голосами пташок, що перегукували одна одну, лоскотав вітром шкіру. Вони б простояли так цілу вічність, завмерши, втікши від зла та жаги крові. Однак час був розкішшю.

Магда звела голову, зазирнувши в очі Дартура. Пурпур спалахнув у зелені. Глухея промовила:

— Відвідаймо твою матір.

***

— Відколи грянуло прокляття, вона спить, — пояснила сумна служка, ведучи Дартура й Магду коридором до покоїв королеви.

У цю частину палацу Таїни давно ніхто не приходив. Служка йшла запилюженою червоною доріжкою, що тепер, здавалося, була блідо-рожевого кольору. Коридорні вікна були заліплені сріблистою фольгою замість бодай якоїсь фіраночки. Простір здавався смертельно порожнім, і навіть квіти, що виростали у величезних глиняних горщиках на підвіконнях, уже давно зів’яли. Здавалося, Таїна навмисне приховала дружину брата тут. Ніби Гердана була загрозою, і королева зробила все, аби ніхто не згадував про неї.

Підійшовши до дверей, Дартур зупинився. Магда поглянула на нього. Погляд пропасника був загублений деінде. Раптом він різко скинув голову і відступив від дверей, звідки тієї ж миті вийшов король В’яз. Відколи вони опинилися в Долині, це була перша їхня зустріч. Побачивши сина, він зітхнув, ніби й не здивувався. В'яз мовчки торкнувся плеча Дартура і стрімко покрокував коридором, навіть не озирнувшись. Дартур переступив поріг материного покою.

Гердана лежала на ліжку, нібито заснула всього кілька хвилин тому. Її грудна клітка рівномірно здіймалася й опускалася. Сонячне сяйво вперто пускало коріння крізь цупку тканину на вікнах. Проміння лягало на обличчя королеви, що спала. Попри блідість шкіри, волосся Гердани не втрачало чорноти.

Дартур зупинився перед ліжком матері. Магда стала позаду. Пропасник декілька хвилин мовчки дивився на обличчя Гердани. Від ніжності на його обличчі не лишилося й сліду. Його брови знову були нахмурені, а руки стиснуті в кулаки. Здавалося, він перестав дихати. Гнів стискав його серце, розпач гнітив його душу. Не промовивши ні слова, він розвернувся й хутко вийшов, грюкнувши дверима.

Магда не здивувалася такій реакції. Вона зітхнула й присіла на край ліжка королеви. Ця жінка, як і Мальва, були єдиним спогадом глухеї про матір. Вони зберігали частинку її сили. Магда торкнулася руки Гердани. Королева не поворухнулася.

— Які таємниці Ви приховуєте, Гердано? — прошепотіла буйниця. У відповідь — мовчання. Магда зітхнула ще раз і підвелася. — Ми обов’язково розбудимо Вас, моя королево.

Глухея піднесла руку до серця і вклонилася мовчазній королеві. Вийшовши з покою Гердани, Магда не знайшла Дартура. Тихенько причинивши двері, вона покинула забутий всіма порожній коридор.

***

Відчай клонив його до землі. Дартур підіймався сходами, а його коліна, ніби намагнічені, прагнули торкнутися криваво-червоного килима. І байдуже, що це спричинило б падіння з висоти. Потай пропасник навіть хотів, аби воно стало фатальним. Побачивши матір без тями, збагнувши, що це тримає довгих тридцять років, він втратив спокій. Дрібні голки провини штрикали його серце, щойно виринали спогади про те, як він відхрестився від допомоги батькові у пошуку порятунку в перші роки на Землі. Що, як йому вдалося б щось вигадати раніше? Тоді вони вже давно були б удома, і його мати була б жива.

— Дартуре! — його озвав батьків голос.

Пропасник підвів погляд і побачив В'яза. Кам'яний король розмовляв із цілителями, які чатували біля покоїв Ляни. В очах батька миготнула блискавкою тривога. Він обернувся до цілителів і щось промовив стиха, після чого ті прожогом кинулися мимо Дартура по сходах і геть з палацу. Пропасник не звернув на це уваги. Його не хвилювало нічого в цьому світі.

В'яз підійшов до сина. Дартур стояв на одній сходинці нижче, через що батько був вищим, як колись. Пропасник відчув себе підлітком. Руки батька опустилися на його плечі.

— Як ти? — спитав В'яз.

— Це через мене, — випалив Дартур.

— Що через тебе?

— Я змирився з неповерненням. Я нічого не зробив для мами.

— Ти говориш маячню, Дартуре.

— Вона така увесь цей час! — пропасник прикрикнув, намагаючись обігнати плач, що рвався на волю, ніби хлопець і справді був дитиною. Дартур прикрив обличчя долонями.

— Вона жива, сину, — мовив тихим голосом батько, що свідчило про його особисте переживання. — Вона дихає. Нічого не втрачено.

Останні промовлені слова нагадали В'язу про руїни його двору. Усе було втрачено.

— Життя — це найважливіше, Дартуре. І поки серце твоєї матері б'ється, ти не маєш права впадати у відчай.

В'яз поплескав сина по плечах і обійшов його, спустившись сходами.

***

Ляна стояла біля вікна своєї кімнати. На ліжку в її кімнаті спала втомлена Юріана, біля дверей чатував Леслав. Цей чоловік виявився батьком Магди. Схожість між ними і справді вражала. Зелені очі найотрутнішого відтінку зелені заворожували й лякали. Ляна досі не могла збагнути, чому від одного доторку до Магди відчула зв’язок між батьком і дочкою? Чи мало до цього стосунок видіння про її власного батька? Ляна смутно пам’ятала обличчя Мавра. Чи схожа вона на нього так само, як Магда схожа на Леслава?

Ці дивні видіння… Згадавши мариво про Стожара, лідниця здригнулася й змахнула рукою, проганяючи лиховісну картинку з думок. Вогневик не міг зрадити її. Це був повнісінький абсурд. Стожар любив її, завжди підтримував. Навіть уявити, що такий сюжет міг би статися насправді, було важко. Однак видіння, чи то безглуздий сон, чи то дурнувате пророцтво, було таким ясним, що можна було б легко сплутати його із явою.

До кімнати постукали, обірвавши ланцюжок згубних думок. Ляна не відповіла. Утім, гість по той бік дверей і не потребував її дозволу. Лідниця обернулася на звук відчинених дверей і побачила похмуре обличчя Дартура. Пропасник не поспішав заходити до кімнати. Він мовчки дивився на Ляну, ніби подумки просив вийти до нього.

Лідниця зітхнула. Вона не хотіла покидати межі кімнати. І лиш тому, що боялася зустрітися зі Стожаром, поглянути йому в очі й зізнатися самій собі, що повірила в можливість зради. Леслав, що стояв біля дверей, легенько кивнув, усміхнувшись. Ніби отримавши від нього дозвіл, Ляна глибоко вдихнула, затримавши повітря в легенях, і покрокувала до виходу. Вийшовши в коридор і не віднайшовши там нікого, окрім пропасника, вона видихнула.

— Стожара немає, — мовив Дартур, відповідаючи на невимовлене питання лідниці. У відповідь Ляна лише кивнула. Пропасник продовжив: — Ми були в буйниці Мальви. Вона сказала, тобі допоможе це, — він простягнув лідниці срібну сніжинку.

— Провідник, — хрипким голосом буркнула Ляна.

— Так. Вона сказала, закляття взяло в плату твої життєві сили. Якби не зв’язок між нами, ти б померла. Ця річ може заповнити порожнечу, створену магією.

Ляна взяла до рук сніжинку. У думках спалахнули слова батька: «Пам’ятай, що я ніколи тебе не покину. А якщо ми раптом загубимо одне одного, блиск цієї сніжинки зведе нас разом знову».

Намагаючись прогнати мариво, лідниця вдягнула кулон на шию й полегшено видихнула. Здавалося, втрачена закляттям частина її єства повернулася, ніби хтось нарешті дібрав удалий пазл до неї. Ляна торкнулася чола й сперлася на прохолодну стіну.

— Ти бачив це? — стиха спитала вона, зиркнувши спідлоба.

— Бачив, — буркнув пропасник, зрозумівши, що питає лідниця про видіння. — Зв’язок між нами зветься линва. Тому і я, і Магда бачили… Це…

— Линва, виходить, — Ляна важко зітхнула, потерши очі.

— Як усе змінилося, еге ж? — гмикнув Дартур. Лідниця здивовано зирнула на нього. — Я про стосунки між нами. Колись ти ненавиділа мене. Називала на «Ви», дідуганом вважала, а тепер… — пропасник став поряд, так само спершись на стіну. — Таке враження, ніби усі ці події зламали тебе. І мене теж.

— Усе ще попереду, — безбарвним голосом промовила Ляна. — Мені здається, Таїна щось приховує. Якусь страшну таємницю. Знаєш, як їй вдалося зберегти Бурштиновий двір? — Дартур питально поглянув на лідницю. — Яра. Адара сказала, вона попросила допомоги в ярої.

— Що ж… Це має сенс.

На мить запала тиша.

— А де Магда? — запитала лідниця.

— Я тут, — пролунав тихий, але впевнений голос.

За мить глухея з’явилася на сходах.

— Підслуховуєш? — спитав Дартур, хижо всміхнувшись.

— Не хотіла заважати, — відповіла вона.

Магда підійшла, і Дартур простягнув до неї руку, схопивши глухею в обійми. На її обличчі засіяла вдоволена усмішка. Пропасник притулив вуста до її маківки.

— А я бачу пропасник таки відтанув? Я вражена, — мовила Ляна.

— Сподіваюся, тобі краще? — спитала Магда, зосередивши погляд на сніжинці, що прикрашала шию лідниці.

— Краще, — відповіла Ляна.

— Це добре, адже на нас чекає важлива справа.

— Про що ти? — буркнув Дартур.

— Треба розбудити твою матір, — мовила глухея, звівши на нього погляд.

— Як ти це зробиш?

— Ми. Як ми це зробимо. Ось у чому питання, Дартуре, — благодушно всміхнувшись, відповіла Магда.

Пропасник вглядався в зелені очі глухеї й мовчав. Тисячі думок промайнули в його голові і водночас там панувала тиша, яку порушило ввічливе кахикання лідниці:

— То... З чого почнемо?