Ім'я короля

Ляна увійшла до кімнати, де одиноко палахкотіли десятки свічок при затулених темно-багряних фіранках. Гучно зачинивши за собою двері, вона сперлася спиною і важко видихнула. Цього вечора всі, кому не лінь, встигли поклонитися їй в ноги, назвати рятівницею, принцесою, ледве не святою. Першу годину вона терпіла. Таїна особисто тримала її за руку. Портупея стискала груди, а важкий камінь синього кольору, що розташовувався в самому центрі, змушував сутулити спину.

Нарешті вирвавшись з хватки Таїни, Ляна втекла, сподіваючись, що ніхто цього не помітив. Однак за п’ять хвилин до її кімнати хтось постукав. Лідниця не відповіла.

— Ляно, це я, — почувся голос Стожара.

Вона зітхнула і відступила від дверей, що миттю відчинилися. Вогневик був убраний у чорне. У такій одежі тут ходили всі чоловіки. Здавалося, вона слугувала їм другою шкірою. З лівого плеча під праву руку тяглася шкіряна портупея. На грудях сяяв червоний камінь.

Ляна насолоджувалась красою Стожара. Руде волосся кучериками падало на його чоло, та Стожар не поспішав прибирати неслухняні пасма. Зачинивши двері, він озирнувся до лідниці й окинув її поглядом з голови до ніг.

— Усе хотів сказати, що ти прекрасна.

Лідниця фиркнула й поглянула в дзеркало. Служники Таїни вдягнули її в сірувату сукню з цупкої тканини із білою вишивкою та довгими об’ємними рукавами. На грудях у неї яскравів синій камінь. Біле волосся спадало на плечі. На голові, ніби корона, височів вінок із блакитної гортензії.

— Повірю тобі на слово, — мовила Ляна, відійшовши до столу, що стояв біля вікна.

— Чому ти пішла? Таїна тебе шукає.

— Бачу, ти не поспішаєш повертати мене їй, — гмикнула Ляна.

Стожар засміявся, опустивши голову. Сяйво свічок гралося у квача в його волоссі, перестрибуючи з пасма на пасмо. Вогневик мав тиху вроду, відмінну від інших присмерків. І хоча його волосся нагадувало дикий вогонь, властивий лісовим пожежам, це полум’я зігрівало й дарувало приємне тепло.

Вогневик підвів очі. У них танцювали розпечені вуглики. Ляна мимоволі торкнулася синього камінця, ніби хотіла схопити власне серце, що рвалося назовні. Стожар усміхнувся й повільно підійшов, ставши майже впритул. Лідниця відчувала його дихання на щоках.

— Знаєш… — промовила вона, намагаючись впоратися із трепетом. — Не подобається мені Таїна.

— Мені теж, — відповів він незвично низьким тоном. Ляна відчула, як тілом пройшлися дрижаки. — Твоїй матері також, як я помітив. Королева щось приховує. Це щось і вберегло її від Оріарового прокляття.

— Не хочу про нього, — прошепотіла Ляна, зосередивши погляд на жаристих очах вогневика.

— І я не хочу.

Стожар потягнувся рукою до волосся Ляни. Вогонь посягнув на кригу. Присутність вогневика, його п’янка близькість розігріла кров лідниці. Ляна обхопила руками його шию.

— Я безмежно щаслива, що ти живий, — прошепотіла вона й не помітила, як її щокою скотилася маленька сльозинка.

Погляд Стожара здригнувся, перемінившись. У його очах з’явилася тривога. Він стер сльозинку пальцем і поклав руки на талію лідниці.

— Я думала… Ми більше ніколи… — крізь сльози бурмотіла Ляна.

— Тш-ш-ш. Це в минулому, — занепокоєно мовив Стожар, обхопивши долонею її обличчя.

— Обіцяй, що ніколи мене не покинеш.

— Обіцяю, крижинко, — прошепотів вогневик, нахилившись до її вуха.

Ляні здалося, Стожар хоче поцілувати її. Його палке дихання вона відчувала на вустах. Його пульс лоскотав їй пальці, що їх вона тримала на шиї хлопця. Аж раптом з-за дверей почувся голос:

— Стожаре! — гукала розгублена Маріула. — Стожаре, де ти?

Стожар шумно видихнув, прикривши очі віями, і схилив голову на плече Ляни. Лідниця захихотіла, міцніше притиснувши його до себе.

— Я тут, Марі! — крикнув він у плече Ляни, і його голос прокотився лоскотом по її шкірі.

Коли двері скрипнули, Стожар обернувся до сестри, ставши збоку від лідниці й обіймаючи її за талію. Маріула несміливо зазирнула до кімнати, та, зіткнувшись із поглядом Ляни, боязко опустила очі.

— Заходь, Маріуло, — мовила Ляна. Її голос пролунав холодно, за що вона одразу отримала покарання від Стожара, що вщипнув її.

Вогневиця зітхнула й увійшла, причинивши двері. Вона уникала дивитися на лідницю й брата, а руки ховала за спиною. Ляна мовчала. У неї було багато питань до Маріули, але вона мовчки оглядала вогневицю з ніг до голови. На дівчині була тепла сукня кольору жита. Її руде волосся було зібране на потилиці. На грудях у шкіряній портупеї сіяв червоний камінь.

— Щось трапилося, Марі? — стурбовано запитав Стожар.

— Королева кличе вас, — відповіла Маріула.

— Навіщо? — знову не стрималася Ляна.

Цього разу Стожар просто забрав від неї руку. Холод обдав нагріту спину Ляни. Лідниця наїжачилась, обійнявши себе за плечі.

— Ми йдемо, Марі, — усміхнувшись, відповів сестрі Стожар.

Маріула кивнула і розвернулася, аби піти, але, зупинившись, мовила:

— Пробач мені, Ляно. Я не хотіла, щоб усе було так.

Сказавши це, вогневиця чкурнула за двері навіть не надавши лідниці можливості відповісти. Щойно двері за Маріулою, зачинилися Стожар обернувся до Ляни.

— Мовчи. Я знаю, що ти скажеш, — буркнула вона.

Вогневик сховав руки в кишені й кивнув. Ляна стрімко підвелася й покрокувала до дверей. Дійшовши до них, вона зупинилася, почувши голос вогневика:

— Марі так змінилася… Ніби той покидьок випив усю її бадьорість. Я так шкодую, що не помічав цього… — Ляна не відповідала. Стожар додав: — Я прошу тебе не бути категоричною до Маріули. Вона не винна.

— Не винна, — сухо промовила лідниця і вийшла з кімнати.

***

Зала зустріла Ляну захопленими подихами присмерків.

«Принцеса».

«Рятівниця».

Лідниця стиснула руки в кулаки, відчувши, як шкіру вкриває іній. Посеред зали на неї чекала королева Таїна. Жінка була вбрана в чорну сукню. Помаранчевий камінь на її грудях вигідно виглядав у порівнянні з мідним волоссям. Таїна стримано всміхалася, простягнувши руку до Ляни. Лідниця підійшла і стала поряд. Королева схопила її під лікоть. Збоку виглядало, ніби дружній жест, але лещата пальців Таїни боляче стиснули руку Ляни. Лідниця насилу стримала зойк, начепивши на обличчя дурнувату посмішку. У натовпі перед королевою стояла Юріана, що побачила жест Таїни. Ляна помітила, як матір стиснула щелепу, ледь не заскреготавши зубами.

— Народе Бурштинового двору! — почала Таїна. — Сьогодні великий день. Сьогодні принцеса Срібного двору Ляна-Леона нарешті здійснить нашу мрію та поверне присмерків додому.

Ляна зиркнула на королеву. Невже це станеться сьогодні? Зараз?

Таїна відпустила лідницю. Служник із жовтим каменем на грудях і такими ж жовтющими лякливицькими очима підніс королеві шовкову подушку, на якій поблискував світанковий агат. Той самий камінець, за яким полював Дартур. Той самий камінець, через який життя Ляни шматували, як кому хотілося. Кусючий іній проліг під шкірою лідниці.

Таїна поглянула на Ляну й кивнула вбік агату. Погляд лідниці стрибав то на камінець, то на королеву. Таїна загадково всміхалася, проте ця усмішка зовсім не була схожа на дружню.

— Що я маю робити? — прошепотіла Ляна.

— Ти — ниточка, що зв’язує Долину й Землю. Ти, як цей камінець, істота рідна і водночас чужа присмерковій природі. Спрямуй на нього магію. Протягни нитку до світу людей, і цією доріжкою присмерки зможуть повернутися додому.

Ляна зітхнула й поглянула на агат. Він більше не був червоним. За кольором камінець і справді нагадував світанок. Рожевий, золотий, молочний — кольори такі ніжні й гармонійні, немовби перед очима справжнє небо на світанку.

Краєм ока лідниця помітила Стожара. Вогневик стояв неподалік, стримано всміхаючись. Поряд із ним була засмучена Маріула. Вона невідривно дивилася не на лідницю, а на камінчик, що лежав на шовковій подушці. У той момент Ляна пошкодувала, що не поговорила з вогневицею заздалегідь.

Королева не говорила більше ні слова, проте погляд яскравих карих очей вимагав дій. Ляна зітхнула ще раз і простягнула руки до камінчика. Запанувала тиша, у якій було чути лише її серцебиття.

Спочатку нічого не відбувалося. Ляна заплющила очі, уявивши місто Присмерк, темне й непривітне. Згадала, як вітер лоскотав шкіру, коли вона розсікала вулицями містечка на мотоциклі, що, подумати тільки, належав її дідові Юріану. Викликала в пам’яті обличчя Дартура і Магди, пригадавши, як ці двоє пішли на жертву, аби врятувати їй життя. На обличчі Ляни з’явилася усмішка.

Раптом почувся загальний зойк. Ляна розплющила очі. Її шкіра сяяла, ніби справжнісіньке сонце спустилося з неба й осіло на руках лідниці. Це саме сонце й мало зійти над Присмерком, однак наступної миті Ляна відчула біль. Ніби її серце згорало під цим сонцем, що висмоктувало магію, а разом із нею і життя лідниці. Ляна опустила руки й зігнулася навпіл. Вінок із гортензій упав з голови. Їй забракло повітря.

— Ляно! — скрикнув Стожар.

За мить він був поряд. Лідниця схопилася за його руку вчасно, ледь не впавши на коліна. Вона змусила себе поглянути на королеву. Таїна поблажливо всміхалася. Вона стояла найближче, проте навіть не спробувала поцікавитися, що відбувається. Таїна ніби знала причину цього дивного відчуття. Знала і не поспішала якось зарадити.

— Ляно, що з тобою?

Вигукував Стожар, і лідниця збагнула, що на мить перестала чути його голос. Увесь світ ніби потонув ув очах королеви Таїни разом зі звуками, запахами й кольорами.

— Ляно, ти чуєш? — до голосу Стожара доєднався стривожений крик Юріани. Мати теж була поряд, тримаючи лідницю за другу руку.

— Чую, — буркнула Ляна. Поглянувши на Стожара, вона додала: — Відведи мене в кімнату.

Вогневик перезирнувся з Юріаною. Жінка кивнула. Обійнявши лідницю за талію, Стожар покрокував разом із нею до виходу. Ляна озирнулася на Таїну. Очі королеви зблиснули кольором крові.