Ім'я короля

Ляна широко розплющила очі, стиснувши руки в кулаки. У її серці спалахнула снігова завія. Холод залоскотав їй пальці, укривши шкіру інієм. Лідниця різко обернулася, скинувши поперед себе руку, і крига гострими скельцями дощу посипалася на несподіваного гостя.

— Криця! — скрикнула лідниця.

Біля стіни стояла потворна сива ломота, всміхаючись усипаним гостротою ротом. Вона хутко відскочила від крижаної атаки. Однак попри страхітливий вигляд, вона не була аж такою спритною. Декілька крижинок таки пропороли її дивний одяг, зроблений з мікроорганізмів. Як доказ, повітрям розповзся смердючий запах мертвої плоті, а на підлогу попадали уражені клапті живої одежі.

— Людко! — вигукнула Криця й простягнула руку до Ляни, прагнучи звалити її зі східців, на краю яких стояла лідниця.

Збагнувши це, Ляна відбігла. У тому місці, де вона щойно стояла, сколихнулося повітря і покривився червоний килим. Лідниця повільно озирнулася до ломоти. Крижана магія самовільно вирвалася з її тіла й пришпилила голі стопи Криці до підлоги. Стара ломота не втримала рівноваги й упала. Кригою примерзли і її зап'ястя. Ляна підійшла й стала над ломотою, як хижачка над жертвою.

— Лідниця! — прохрипіла Криця, благаючи пощади. — Найсильніша лідниця Долини!

— Якого біса ти тут робиш? — гаркнула Ляна.

— Рятівниця! Ти повернула мені дім!

— Якого біса ти тут робиш?! — скрикнула лідниця.

— Я прийшла не одна, — прошипіла Криця.

Наступної миті звуки метушні почулися знову. Ляна інстинктивно обернулася до гуркоту, вишукуючи в темряві підказки. Та раптом збагнула, що Криця скористалася моментом і втекла.

— Прокляття! — скрикнула лідниця, жбурнувши ногою залишки криги, яка утримувала ломоту.

Раптом гримотіння повторилося знову. Ляна без роздумів покрокувала на звук. Він лунав з першого поверху. Хтось вдерся до палацу і цей хтось був достатньо могутній, аби рухати з місця стіни.

— Ляна! — почувся голос, і лідниця здригнулася.

Але це були лише Дартур і Магда, що так само вийшли до коридору, почувши гуркіт.

— Що це таке? — в очах глухеї миготів страх.

— Криця тут, — мовила Ляна, кинувши на буйницю швидкий позирк. Магда миттю зблідла. — Але вона не одна, — додала лідниця, виглядаючи когось удалині.

Яскравий спалах магії в кінці коридору, що вів до великої зали, змусив Ляну зірватися з місця. Вона рухалася швидко й спритно, ніби кішка, що полює на голуба. Нічна пітьма грала проти неї, але, подібно до кішки, лідниця бачила те, чого не бачили інші. Магічне чуття вело її стежкою місячного сяйва, чия суть тепер жила у плетиві золотого татуювання на її долоні.

Раптом вона наткнулася на когось, хто стояв у темноті, й різко відсахнулася. Коло неї закружляли дрібочки льоду, готові захищати свою хазяйку.

— Ляно? — цей голос змусив лідницю стиснути руки в кулаки.

Темна постать змахнула рукою, і навколо спалахнули сотні свічок. Вогонь. Вогневик. Стожар!

— Що ти тут робиш? — скрикнула Ляна, відбігши ще на декілька кроків. — Я просила тебе триматися подалі!

— Як це? — розгублено видихнув Стожар, і його погляд стрибнув за спину лідниці, де стояли Дартур із Магдою. — Я отримав повідомлення.

— Від мене? — зойкнула Ляна, та наступної миті її погляд геть обледенів. — Криця, — прошипіла вона й різко обернулася назад, випроставши руку.

Гострий крижаний кинджал вилетів з-під її долоні й розітнув повітря поміж пропасником і глухеєю майже досягнувши своєї цілі. Дартур і Магда озирнулися й помітили неподалік стару Крицю. Вона тримала в руках крижаний ніж й огидно всміхалася. Гостре лезо, затиснуте в долоні, пускало ріки крові, що стікали аж до ліктя ломоти. Однак її це аніскільки не турбувало. Вона байдуже відкинула кригу й загарчала. В її очах спалахнула ненависть.

— Маю для вас подарунок, — прохрипіла вона й жбурнула якусь чорну річ.

— Трясця! — скрикнув Дартур, штовхнувши Магду і закривши її собою.

Однак чорна периста погань продовжила політ і луснула, ставши пилом, просто перед носом Ляни, не давши часу на втечу.

Лідниця оступилася, ледь не впавши. Стожар притримав її за руку, але вона вирвалася й відбігла. Ляна схлипнула, торкнувшись грудей, і різко обернулася до вогневика. Вона пильно вгляділася в його обличчя, і її вуста мимоволі розтулилися, ніби їй забракло повітря. Лідниця почала важко дихати, в її очах заблищали сльози.

— Ляно... — прошепотів Стожар, зробивши пів кроку до неї.

Коли вона ніяк не відреагувала, він упевнено покрокував далі. Однак наступної миті лідниця заволала від болю. На її чорній одежі з’явилися пропалини, ніби вона горіла зсередини. Долоні Стожара запалали. Він з остраху відбіг, намагаючись скинути з рук вогонь, але марно. Криця зникла.

— Що відбувається? — панічно скрикнула Магда.

— Я не знаю! Я не розумію! — Стожар струшував руками, але полум’я не відділялось від нього.

Лідниця горіла заживо. Її дикий крик змусив вибігти з кімнат Таїну й Гердану із В’язом. Тоді ні Ляна, ні будь-хто інший не зауважив, що разом із ними не було Юріани.

— Ляно! — почувся зойк Таїни.

Дартур підбіг і схопив її за руку. Руйнівний вплив магії розподілився і на нього. Пропасник стиснув щелепу. Магда миттю кинулася до нього. Розділена на трьох, полум’яна магія була приборкана, і вогонь на долонях Стожара погас.

— Що сталося? — стривожено вигукнула Таїна, виступивши вперед.

Наступної миті Стожар здригнувся й глухо застогнав. На скронях вогневика з’явився іній. Він упав на коліна, тремтячи усім тілом. Ляна схлипнула, дивлячись на нього.

«Забери мене звідси. Негайно!» — промовила вона подумки до Магди.

Глухея здивовано поглянула на неї. Однак Ляна невідривно дивилася в променисті очі Стожара, що поволі вкривалися кригою. Темна магія Криці невідворотно зачіпала когось із них. Єдиним виходом було розділити вогневика та лідницю.

Магда заплющила очі й зосередилася на внутрішньому зорові. Таємничий спокій обволік її, немов перина, відділив від реального. Магда вималювала у свідомості образ Велету: високі сосни, що тонуть у місячному сяйві, тоненьке русло Альти і тихий звук її бігу. Буйниця уявила картинку в усіх деталях і раптом збагнула, що чує і бачить навколишній світ не в уяві, а насправді. Дартур, Ляна й Магда стояли посеред Велету, тримаючись за руки.

***

82 роки тому…

У затінку відьомської шипшини ховалася чоловіча фігура. Він стояв прямо, і лише добряче пригледівшись можна було помітити, як тремтять його коліна. Лірика примружила очі й гмикнула. На її вустах з’явилася зухвала посмішка. Вона ступила крок уперед, і гілля колючого терену розступилися перед нею, як перед хазяйкою.

Лірика повільно крокувала попелистим полем, та її довга червона сукня із напівпрозорим шлейфом не змінювала свого кольору — кольору крові. Шурхіт тканини сповіщав чоловіка про її наближення.

Яра підійшла й зупинилася на його рівні. Він не поглянув на неї. Лірика викривила вуста в котячій усмішці. Вона випростала руку вбік, і в її долоні з малинового диму з’явився букет червоних троянд. Вона піднесла квіти до обличчя й вдихнула аромат. Нахилившись, вона поклала букет коло каменя, що слугував надгробком.

— Ти не маєш права, — мовив чоловік.

Лірика переможно кліпнула очима й підвелася.

— Я була її подругою.

— Ти ненавиділа її, Лірико, — він поглянув на неї.

Його голос немовби змінився. Від зухвалого навійника, викрадача чару ярої, убивці, ніби не лишилося й сліду. Оріар здавався звичайною людиною. Яра втомлено зітхнула.

— О, ти хоч мені не бреши про любов до Милосерди. Ти не любив її, і не треба звинувачувати мене в її погибелі. Ти не любив її, ні, ти любив її владу. Адже на місці принца Лірана, а тепер — Срібного короля, мав бути ти, еге ж? Людина з амбіціями присмерка… — вона засміялася. — Та король обрав іншого. Не тебе. Ліран, щедра душа, поділився з тобою чаром. Але тобі цього замало. Ти хотів ще. Які ж ви, люди, жадібні…

Оріар мовчав, похмуро дивлячись на Лірику. Вона бачила його погляд краєм ока. Сама ж вона обводила поглядом камінь.

— Ти вирішив здобути владу, ставши парою принцесі. Істинній принцесі, доньці короля. Милосерді, — вуста Лірики скривилися в гидливій усмішці. — Але в неї, крім горе-батька, була ще й мати. За її волею твій план рухнув.

— То от за що поплатився життям Валер’ян. За волю королеви! — осміхнувся Оріар, і засміявся ще дужче, коли обличчя Лірики зблідло.

Яра випростала найближчу до нього руку, і сміх Оріара перетворився на гарчання. Попри магію ярої, що стискала йому горло, він продовжував сміятися. Та щомиті його погляд набирав усе більше жаху.

— Те, що ти вбив ярих і вкрав їхню магію, не робить тебе всесильним! Ти — людина! Скільки б магії ти не вкрав, ти був і є людина!

Коли сміх навійника переріс у задуху, яра відпустила його. Оріар упав на коліна й похилився до землі, закашлявшись. Лірика дивилася на нього, як вовчиця на подряпаного оленя, уже засудженого до смерті. Коли дихання Оріара вирівнялося і він підвів до ярої погляд, вона схопила його рукою за горло. Каблучка на її пальці, що імітувала пташиний кіготь, пустила кров, що тонкою цівкою лилася по шиї Оріара.

— Я не хотів їх убивати… — прошепотів він, та яра лише зухвало осміхнулася.

— Не мороч мені голову, Оріаре. Ти не маєш серця, аби так міркувати.

Кіготь сильніше вп’явся в рану, і навійник мимоволі застогнав. Лірика продовжила:

— Ти, ганебний людиноподібний пацюк, що тільки й уміє вбивати беззахисних уві сні, ти неодмінно заплатиш за свій учинок. Але не сьогодні. Ні. Я прийду по тебе тоді, коли ти здобудеш усе, про що мрієш. Жити без влади ти не зможеш і продовжиш трощити Долину. Нехай. Нехай кожен твій крок на вершину буде подібний до прогулянки про кинджалах, — яра нахилилася до навійника й прошепотіла: — А коли корона впаде на твою голову, я тебе знищу.

Сказавши це, Лірика відпустила Оріара й розчинилася у вихорі темно-малинового диму. Прокляття останньої ярої зависло над головою навійника. Він вдарив кулаком по землі й загарчав, наче звір, до небес.

***

нині…

Опинившись у безпеці, Ляна опустилася на коліна й обхопила себе за плечі, вкриваючи їх сніговою ковдрою, і від криги, що покрила обгоріле тіло, розходилась пара. Глухея торкнулася її плеча, і лідниця здригнулася. Вона поглянула на Магду, ніби вперше побачила і не розуміла, що від неї хотіла глухея.

— Треба подивитися. Тебе поранено.

Ляна мовчки погодилася, прибравши руки від плечей. Магда відгорнула комір її одежі та вжахнулася: білою шкірою лідниці пролягали страшенні опіки. Ляна зойкнула й піднесла руку до шиї. Долоня спалахнула сяйвом, однак крижана магія лідниці не справлялася з опіками.

— Криця прокляла вас, — вилаявся Дартур.

— Це не її витівка. Це подарунок Оріара, — стурбовано прокоментувала Магда, спостерігаючи за намаганнями лідниці зцілитися.

— Не виходить, — прошепотіла Ляна, і сльози болю котилися її обличчям.

— Дозволь мені, — мовила Магда. — Гадаю, Оріар прокляв вашу магію. Зараз вона не допоможе ні тобі, ні йому. Тільки шкодитиме вам, одне одному, — буйниця торкнулася чола Ляни і щось прошепотіла. Біль поволі почав відступати.

— Видіння справдилося, — прошепотіла Ляна. — А я його попереджала…

— Стожар буде в порядку. Я впевнена, — мовила Магда.

— Чому Оріар прислав Крицю? Чому не з'явився сам? — міркував уголос Дартур. — З нею точно був ще хтось.

— Ви знали, що в Таїни є син? — спитала Ляна, пригадавши останню розмову з оманою. Судячи зі здивованих поглядів Дартура та Магди, вони не знали. Або знали, але знання про це зникло з пам’яті за велінням омани. — Це Олеандр.

— Хто?! — одночасно скрикнули пропасник і глухея.

Вони перезирнулися, згадуючи одну й ту саму сцену: Олеандр душить Магду і регоче з її страху, впиваючись болем та безпомічністю. Саме тоді у ній ніби щось змінилося. Немовби всередині неї жив звір, якого ранили навмисне, аби він став кровожерливішим і страшнішим. Звір на ім’я присмерк мав хист до магії розуму, тому видресирувана хижість стала впевненістю.

Потік спогадів перервав спалах. Щось удалині вибухнуло магією, і її хвилі, немовби велетенським гребінцем, пройшлися всім Велетом, сколихнувши присмеркові серця.

— Це збоку палацу, — констатував Дартур, намагаючись розгледіти щось з-поміж дерев, ніби над ними і справді виднілися шпилі Бурштинового палацу.

Ляна й Магда звелися на ноги. Наступної миті друга, потужніша за першу, магічна хвиля побілила пітьму ночі блискотом кольору ртуті. Магічний імпульс пройшов крізь тіло, пронизавши й наповнивши кожну клітинку. Такою магією володів тільки один присмерк. Його ім’я промовила лідниця, уклавши в коротке слово всю ненависть:

— Оріар.

Магда, що стояла поряд із лідницею, стрепенулася від цих слів. Пропасник пригледівся до неї. Погляд буйниці стрибнув кудись униз, ніби глухея прислухалася до навколишніх звуків, і гострий присмерковий зір поступився місцем не менш гострому слуху. За мить вона підвела очі. Їдка зелень у них мигтіла тривогою. Магда озирнулася, поглянула кудись у пітьму за спиною Ляни й прошепотіла:

— Він тут.

Наступної миті пролунав гучний крик. Хтось заверещав на весь Велет. Морок пробіг спиною, однак пітьма ховала будь-які постаті й рухи, окрім яскравих та виразних присмеркових очей. Пригледівшись, Ляна помітила дві жаринки.

— Стожар? — прохрипіла вона.

— Допоможіть! — пролунав жіночий голос.

— Це…

— Маріула! — вигукнула Ляна й побігла до вогневиці. — Маріуло!

— Ляна? — зойкнула вогневиця, схопивши простягнуті руки лідниці. — Милосердна… Ляно! Ляно, допоможи. Там… Він… Йому...

При виді стривоженої та розтріпаної Маріули серце Ляни гупнулося кудись під землю. Вона не розуміла, про кого говорить вогневиця і чому вона так голосно й пронизливо кричала.

— Хто? Стожар? — пошепки вимовила Ляна, ніби якась сила не дозволяла їй навіть припускати таке.

— Ні, ні. Олеандр, — мовила Маріула й стиснула долоні лідниці. — Ляно… Благаю…

Вогонь в очах дівчини був схожий на вуглики в каміні, аніж на лісову пожежу, як колись. На її руці все ще була жовта каблучка. Ляні перехопило дихання, коли вона помітила тьмяний обідок, що обіймав палець Маріули.

— Що сталося? — пересиливши себе, спитала лідниця.

Маріула зітхнула й припала до плеча Ляни. Її ридання змушували здригатися землю. Її біль розривав серце. Лідниця не вимагала від вогневиці швидкої відповіді. Заспокоївшись, Маріула обтерла сльози й промовила:

— Він помирає, Ляно. Олеандр на межі життя й смерті.

— Що сталося? Поясни. Я нічого не розумію.

Лідниця зазирнула в очі вогневиці. Маріула спідлоба поглянула на Ляну, і тепер в її очах спалахнули дрібні іскри. Одне слово, промовлене вогневицею наступної миті, поставило крапку над і:

— Оріар.