Ім'я короля

Дорога до світу людей пролягала повз ліс. Здавалося, кожне дерево, що стояло край узбіччя, уважно слідкувало за чорною автівкою, що рухалася й несла в собі чужинців до людського міста. Маренський ліс був укритий снігом. Нібито людський світ сумував за однією дівчиною, лідницею, що була його повноправною частиною, і нібито злився через її втечу.

Магда дивилася у вікно та обіймала себе за плечі. Вона все ще не оговталася від раптового сплеску агресії проти Ротара, який, по-перше, врятував їй життя, по-друге, допомагав присмеркам і тепер, коли позичив власну автівку. Глухея не була проти людей, однак десь глибоко в душі була впевнена, що мала рацію, і не шкодувала про сказане.

Єдине, про що хвилювалася, був Дартур. Руки пропасника вільно лежали на кермі. Він дивився просто себе, уважно слідкуючи за дорогою, і мовчав. Магда не наважувалася запитати, коли це він навчився кермувати. Пропасник заговорив першим:

— Дістань пошукову кульку отам, у шухлядці, — мовив Дартур, вказавши кивком на панель навпроти Магди.

Дівчина торкнулася шухлядки. До її рук упала білява кулька з гострою голкою на верхівці. За допомогою неї можна було знайти будь-кого, із ким встановлюється кровний або духовний зв’язок. Відтак знайти Градіара у великому людському світі було простіше простого.

— Хіба ти не знаєш адреси Градіара? — спитала Магда, відчуваючи потребу почути його реакцію на свій голос.

— Мені це ні про що не говорить, — Дартур вказав на аркуш паперу, прикріплений до панелі згори.

Магда зірвала папірчик й зіщулила очі, намагаючись прочитати написане.

— Вулиця Го́лосів, 94/23. Дивна назва...

У відповідь Дартур лише гмикнув. Наступної миті він крутнув кермо, і автівка різко пригальмувала навпроти напису «Марава». Від несподіванки Магда зойкнула, вчепилася в панель попереду себе. Кулька випала з її рук, впавши на коліна.

Марава. Так називалося людське місто. Пропасник узяв до рук кулю. Опинившись в його руках, магічний артефакт зблід, набувши сірого кольору.

— Проклятий світ… — вилаявся Дартур.

Магда засміялася й узяла в руки кульку, яка від одного дотику буйниці знову спалахнула білим сяйвом. Задоволена собою глухея гордовито скинула голову і збагнула, що пропасник увесь цей час дивився на неї із ледь помітною усмішкою.

Буйниця не знайшла слів. Її обличчя миттю втратило впевнений вираз. Скориставшись ступором Магди, Дартур вколов палець об гострий вершечок кульки. Його багряна кров побігла білосніжним тлом, прокладаючи собі шлях до цілі, й, зрештою, поглинулася магічним артефактом, що одразу яскраво спалахнув.

***

Ціль було знайдено за пів години. Дартур припаркував автівку навпроти багатоповерхівки. Магда схилилася вперед, намагаючись порахувати кількість поверхів.

— Дванадцять. Ого… Невже це зручно?

— Люди, — тільки й відповів Дартур, різко смикнувши ручку дверцят, і вийшов з автівки.

— Люди, — повторила Магда, знову відчувши дивний післясмак. Із бажанням позбутися його, глухея швидко покинула машину.

Обличчя пропасника було похмурим, руки сховані в кишенях. Востаннє Магда бачила Дартура таким іще в Долині. Щойно Магда стала біля нього, він зрушив з місця. Буйниця почимчикувала слідом. Підійшовши ближче до будинку, вона помітила напис: «Вулиця Голосів, 94». Отже, адреса правильна.

Подолавши залізні двері під’їзду, присмерки опинилися перед коротенькими сходами. Дартур на мить пригальмував, ніби не був упевнений, чи варто підніматися ними. Відповідь надійшла сама собою: нагорі, де закінчувався перший виток сходів, раптом відчинилися двостулкові двері, і з них вийшла молода жінка, яка тримала за руку маленьку дівчинку в рожевому плащику.

Незнайомка всміхалася до дитини, що, напевне, була її дочкою. Однак помітивши дивних людей, на її обличчі з’явилася непевність. Магда одразу збагнула, у чому річ. Пропасник зиркав своїми пурпуровими очима на бідолашну жінку, ніби прагнув спопелити одним поглядом. Глухея вирішила рятувати ситуацію.

— Добридень, пані, — мовила Магда. Увага жінки перемкнулася на глухею. — Ви тут мешкаєте?

— Так, — налякано відповіла жінка.

— Нам потрібен… Потрібні… Потрібна Діана. Діана Кобральтер. Знаєте її?

— Так. Вам на п’ятий поверх. Квартира 23.

— Дякуємо. На все добре, — Магда схопила Дартура під лікоть, потягнувши його вбік, аби звільнити дорогу.

Жінка приобійняла дочку за плечі й стрімко вибігла з під’їзду. Магда видихнула. Пропасник мовчки обернувся до неї.

— Звідки ти знаєш її ім’я? — його голос пролунав неначе грім, пронісшись луною по всьому під’їзду.

— Кажи гучніше. Не всі ще почули, що в будинку людиноненависник, — кинула Магда й покрокувала сходами нагору.

— Хто б говорив! — обурився Дартур.

Магда підійшла до ліфта й натиснула кнопку виклику і лише тоді почула, що пропасник став поряд. За мить дверцята розчинилися. Окинувши поглядом кабіну ліфту, дівчина впевнено зробила крок і одразу знайшла номер потрібного поверху. Утім, пропасник не поспішав заходити. Буйниця питально зиркнула на нього. Раптом двері ліфту почали зачинятися. Дартур виставив ногу, зупинивши їх, і нарешті прослизнув усередину. Магда натиснула кнопку «5».

За хвилину вони вже були на місці. Двері під номером «23» знаходилися ліворуч від ліфту. Вони були темно-коричневого кольору.

Дартур підійшов та впевнено постукав. Майже одразу почулися кроки. Хтось завмер по той бік дверей, певно, вирішуючи, чи відчиняти їх. Чекати довго не довелося. Пролунало клацання замка. На порозі стояв принц Градіар.

— Дартуре? — подив на вродливому обличчі принца був непідробним. Сірувато-білі очі навійника сковзнули постаттю брата та його супутниці. — Проходьте.

Так само мовчки пропасник увійшов до оселі Градіара, розглядаючи обличчя брата, якого ще нещодавно вважав мертвим.

— Рада Вас бачити, — прошепотіла з усмішкою Магда, проходячи повз принца. Градіар усміхнувся й кивнув.

— Що привело вас? Сподіваюся, нічого лихого не сталося? — спитав навійник.

— Як сказати… — буркнув Дартур.

Ставши поряд із пропасником, Магда збагнула причину його буркотіння. Перед присмерками стояла дівчина із величезним животом, який вона сором’язливо прикривала руками. Це була Діана, дівчина Градіара.

— Овва! Вітаю! — скрикнула Магда.

Ненавмисне задівши плечем пропасника, що стояв, немов непорушна гора, вона підійшла до дівчини та обійняла її. Діана занепокоєно зиркнула на Градіара, що всміхався. Глухея відступила, простягнувши дівчині руку.

— Ми не знайомі. Я — Магда.

— Діана, — усміхнулася вона, прийнявши вітальне рукостискання.

— То що сталося? Чому мій брат такий похмурий? — поцікавився Градіар, обійнявши свою обраницю.

— Хіба Ви не знайте Дартура? — хихикнула Магда. — Утім, і справді сталося дещо. Річ у тім…

— Я сам розповім, — прогуркотів голос пропасника.

Глухея озирнулася на нього й кивнула.

— Діано, ідіть з Магдою, пригостіться чаєм, — усміхнувшись, мовив Градіар. — А ми поговоримо, — він указав рукою вбік балкону.

***

— То в чому справа? — спитав Градіар, сідаючи в крісло на балконі.

Дартур поглянув на брата. Навійник жестом запросив його присісти навпроти. Зітхнувши, пропасник плюхнувся на жорсткий стілець, прихований хутряною накидкою, та дістав з кишені цигарки. Хвилину чи дві він мовчав, перехиливши руку за край балкону, а потім мовив, не обертаючись до Градіара:

— Твоя племінниця Ляна-Леона дісталася Долини.

Градіар гмикнув та відповів:

— Не сумнівався, що їй це вдасться. Та чому ти тоді такий невеселий?

Дартур поглянув на брата, і від суворості в його очах Градіар перестав усміхатися.

— Ти зник. Казали, Ляна-Леона вбила тебе. А ти просто втік. Як ти міг так учинити? З нами? З нею?

— Це була домовленість, Дартуре, — стиха відповів Градіар. — Мати відпустила мене та Ляну. Для нас не лишилося місця серед присмерків.

— Ти чуєш себе? — вибухнув Дартур, зиркнувши на брата. — Ти проміняв усе, що мав, на людину?

Принц усміхнувся:

— Інакше б мене одружили з Інгігердою.

— І ти вирішив, що краще вже людина?

— Я люблю цю людину. Не мені відповідати на твоє питання, Дартуре. Тим паче впевнити тебе в тому, що ця думка хибна, у мене не вийде. Як гадаєш, звідки взялися люди та їхній жалюгідний світ? Чому існує світанковий агат? Чому ми так тісно пов’язані?

— Починається… — пробурмотів Дартур.

— Нічого не починається. Я хочу лише сказати, що не все людське — шкода. Цей світ став нашим притулком. Ми маємо хоча б поважати його за це.

— Поважати й плодити напівкровок, так? Віддавати таким чином борг? — пропасник засміявся, нервово вп’явшись у цигарку.

— Ти зараз ображаєш мою дружину і мою дитину, Дартуре, — суворо мовив Градіар. — До того ж Діана вже давно не людина. Вона перероджена Ляною-Леоною. Безсмертна. А магія Ляни і справді унікальна. Вона неодмінно поверне присмерків у Долину.

— Унікальна, — гмикнув Дартур. — Утім, і їй знадобилася стороння допомога. Ми тут якраз через це.

— Що їй потрібно?

— Кулон, створений нею. Вона сказала, твоя людина знає, де він.

Дартур підвівся і завмер коло прозорих дверей балкону. Його рука лягла на ручку, але не наважилася натиснути на неї. Градіар спершу не помітив цього й продовжував говорити:

— Вони були подругами… — навійник зиркнув на брата. — Що це з тобою? — Дартур не відповів. Градіар піднявся й одразу збагнув причину ступору пропасника.

За кухонною стійкою сиділа Діана. Коло неї крутилася Магда. Обличчя глухеї сяяло захватом, особливо коли вона торкалася округлого живота дівчини. Дівчата про щось шепотілися і навіть сміялися.

— Уперше бачу її такою усміхненою, — прошепотів Дартур.

— Хто вона? — спитав Градіар, поклавши руку на плече брата. — Я чув, у тебе з’явилася наречена. Це вона? Магда?

— Яка різниця? — буркнув Дартур. Градіар гмикнув.

— Вона буйниця. Певно, вона мала врятувати когось від смерті і їй довелося освідчитися такому сухареві, як ти. Шкода бідолашну. Вона премила.

Дартур промовчав. Він продовжував спостерігати за глухеєю. Її зелені очі тут, у людському світі, блищали не від магії, а від щирої радості. Вона була схожа на метелика, що кружляє коло квітки.

Аж раптом, ніби відчувши, дівчина підвела голову й зустрілася поглядом із пропасником. Вона несміливо всміхнулася. Слідом за нею до балкону обернулася й Діана, помахавши братам рукою. Градіар відповів тим же. Мовчки обійшовши пропасника, він відчинив балконні двері й увійшов до кімнати. Дартур продовжував стояти й дивитися на Магду. Вона всміхалася, а він все більше похмурнів.

— Ідіть до нас пити чай, Дартуре, — промовила Діана, відволікши увагу на себе.

Пропасник зиркнув на дівчину, яку обіймав Градіар, і, пересиливши себе, ступив крок до вітальні.