Ім'я короля

Ляна стиснула в кулаки тремтливі руки. Тіло боліло, ніби після важкого фізичного навантаження. Нібито вона тримала в руках увесь світ, і він тиснув на неї кілотоннами повітряних мас. Єдине, що підтримувало лідницю, були руки Стожара, що й понині обіймали її талію.

Ляна важко видихнула, збагнувши, що несвідомо затримала дихання. Її стан межував із блаженним, таким, що не мав жодного зв’язку із людським. Сьогодні вона ніби вперше відчула себе справжнім присмерком, сильним та відчайдушним. Було легко і водночас невимовно тяжко. Ніби навколишній світ забрав усю життєву силу, і тепер вона існувала навколо, окремо, залишаючись при цьому частиною єства лідниці, немовби вода для риби.

— Як ти, Ляно? — спитав Стожар, і його голос пройшовся струмом по її скам’янілому тілу.

— Нормально. Я в порядку, — відповіла вона відчужено, ніби більше не мала стосунку до порядку.

Відступивши від вогневика, Ляна озирнулася до дверей, де стояли Таїна та Юріана. На обличчі першої застигло шаленство. Друга, здавалося, хотіла провалитися, стати невидимою. Відчувши на собі погляд доньки, Юріана схопилася за горло, немовби в синіх очах Ляни зник увесь кисень.

— Як ти це зробила? — прогарчала Таїна, викарбовуючи кожне слово.

Ляна змучено всміхнулася. Усмішка вийшла схожою на гримасу.

— Хіба не тільки мені це було під силу?

— Ляно-Леоно! — скрикнула королева.

— Що? Я зруйнувала Ваші плани, Таїно? Здається, зараз Ви маєте зустрічати брата й інших присмерків, а не запитувати в мене, як я зробила те, що, за Вашими ж словами, мала зробити.

Королева лютувала. Її руки були стиснуті в кулаки, а тіло ледь помітно тремтіло. Нарешті вона мовчки розвернулася й вилетіла за двері. Адара побігла слідом за нею. Ляна осіла на ліжко принцеси-омани й прикрила обличчя долонями. Стожар та Юріана перезирнулися. Вогневик ризикнув запитати:

— Що з тобою, Ляно? — він присів поряд.

Його насичений турботою голос ліг бальзамом на знесилене магією серце лідниці. Колись цей тон викликав відразу, але тепер був згадкою про минуле, про те, ким була Ляна до цього дня, до цього моменту. Лідниця підняла голову, проте не поглянула ні на Стожара, ні на матір. Вона дивилася кудись у далечінь.

— Я бачила батька, — прохрипіла вона.

— Кого? — зойкнула Юріана і повільно наблизилася, опустившись на коліна. — Що саме ти бачила, Ляно? — вона обхопила долонями руку доньки.

— Батько. Із такими пронизливими синіми очима. Він стояв посеред вежі й дивився у вікно, а потім обернувся, і я побачила на його обличчі усмішку. Це було насправді. Я пам’ятаю цей день. Тоді він подарував мені кулон. Той, що знайшов Дартур.

— Провідник? — перепитав Стожар.

Ляна проігнорувала його питання, ніби не почула, мовивши:

— Він сказав тоді: «Пам’ятай, що я ніколи тебе не покину. А якщо ми раптом загубимо одне одного, блиск цієї сніжинки зведе нас разом знову», — Юріана зойкнула вдруге, прикривши долонями вуста. Ляна підняла очі до Стожара: — Що це означає?

Вогневик розгублено опустив погляд, але швидко оговтався, поклавши руку на плече лідниці, і промовив:

— Гадаю, це добрий знак.

— Добрий? Тоді чому мені так погано?

— У тебе щось болить? — він перемістив руку на її щоку.

— Ні, — як заворожена відповіла Ляна, не зводячи погляду з його очей.

— Ляно, — прошепотіла Юріана. Лідниця обернулася до матері. — Як тобі вдалося викрасти агат у цієї відьми? — прошепотіла навія.

— Адара допомогла.

— Будь з нею обережніше, Ляно, — спохмурніла Юріана, повторюючи учорашні слова. — Вона така ж омана, як і її матір.

— Добре, — не бажаючи сперечатися, відповіла Ляна. — А тепер, — вона підвелася, — ходімо зустрічати присмерків. Я, як не як, повернула їх додому, — гмикнула вона.

Голос Ляни лунав тьмяно. На негнучких ногах вона поплелася до дверей. Шукаючи підтримки, Стожар поглянув на Юріану. Погляд навії був загублений деінде. Вогневик зіп’явся на ноги й поспішив наздогнати лідницю.

***

Магічний стовп блимав блискавицями, вибухав кольорами магії. Один за одним присмерки поверталися до рідного світу. Вулиці Бурштинового містечка повнилися радісним плачем після возз’єднання родин і довгоочікуваної зустрічі з рідними.

Ляна стрімко крокувала бруківкою. Присмерки, що бачили її, розступалися, вигукуючи: «Рятівниця!». Для них вона стала героїнею, хоча й відчувала себе загнаним звіром, на якого полюють усі ці хижаки із кольоровими очима. Перелякано озираючись навкруги, лідниця пришвидшила темп, добігши до магічного стовпа.

— Ляно! — долинав голос Стожара.

— Ляно! — прикрикувала Юріана.

Вони йшли слідом, проте лідниця, затуливши рукою вуста, продовжувала тікати подалі, вглиб Велету.

— Що з нею, Стожаре? — Юріана вчепилася в руку вогневика, змусивши його зупинитися.

— Не знаю, — відповів він. — Вона налякана, — його голос тремтів. Він відчайдушно намагався слідкувати за лідницею, аби не випустити її з поля зору. — Мені треба…

— Так-так, іди, — перебила його навійниця, відпустивши.

Вогневик не зволікаючи побіг за Ляною.

Вона не бачила нічого й нікого навкруги, неслася вперед, ігноруючи намагання вогневика достукатися. Вона летіла, як божевільна. Її білосніжне волосся, закріплене на потилиці, нагадувало потоки сніжного вітру, вірного супутника її крижаної природи.

Чим ближче було до магічного стовпа, тим більше ставало присмерків на шляху. Вони здивовано спостерігали за лідницею. У їхніх сяйливих очах був подив і недовіра. Ще нещодавно Ляна-Леона була для них просто напівлюдиною, що просиділа п’ятнадцять років під замком, постарівши за цей час на сотні років. Тепер вона стала рятівницею, тою, хто подарувала шанс на повернення. Присмерки розступалися перед нею, деякі навіть схиляли голови. Від них Ляна шарахалася найбільше.

— Стожаре! — перелякано озвав його знайомий жіночий голос, але вогневик не зупинився.

— Стожаре! — вигукнув інший, що належав чоловіку.

Почувши його, вогневик став, як укопаний. І не тому, що його покликали. Він завмер, побачивши, як Ляна-Леона з усіх ніг біжить до присмерка з пурпурними очима.

***

Вони стояли навпроти магічного стовпа, що втопав у небесах, пробуривши землю посеред Маренського лісу. Те, про що вони мріяли останні тридцять років присмеркового літочислення нарешті справдилося. Дорога додому була відкрита — міст через Альту перекинутий. Варто було лише зробити крок...

— Мені страшно, Дартуре, — прошепотіла Магда.

Він не відповів. Він відчував подібне. Хоча назвати цей стан страхом було важко. Це був якийсь хворобливий трепет, що не передбачав нічого доброго.

— Знаю, Магдо, — видихнув він і, узявши її за руку, мовив: — Але вдвох не так страшно падати, — із цими словами пропасник зробив крок у безодню.

Але вони не впали. Потоки магії піднесли їх угору. Магда вчепилася кулачками в комір куртки Дартура. Він пам’ятав, що вона боялася висоти, тому мовчки притиснув її до себе, дозволивши сховати обличчя в його обіймах. Підйом був до болю повільним. Земля із її людськістю віддалялася й зникала, а Магда щохвилини тремтіла все дужче.

— Таке пропускаєш, Магдо, — прошепотів Дартур, зарившись носом у її волосся.

Глухея захитала головою, міцніше притиснувшись. Він стиха засміявся.

— Скоро будемо вдома.

— Я вже вдома, — промовила Магда самими вустами й не змогла стриматися від усмішки.

***

Ляна отетеріло оглядала натовпи присмерків. Жовті, білі, сірі, зелені, помаранчеві, пурпурні, сині — повз проносилося безліч очей найїдкіших відтінків, та з-поміж них не було тих, які так відчайдушно шукала лідниця. Зрештою, вона зупинилася. Погляди давили на неї з усіх сторін. Коли вона ледь не зірвалася на крик, раптом почула:

— Ліднице! — її гукав знайомий голос.

— Пропасник… — прошепотіла Ляна, піднявши очі. Той, кого вона шукала, ішов до неї, тримаючи за руку жовтоволосу глухею. — Магда.

З усіх ніг лідниця побігла до них. Сльози бризнули з її очей, і знати про причину їхньої появи Ляна не хотіла. Якась невидима сила підганяла її, вдаряючи вітром, немов нагайкою, по закутих у темне взуття п’ятах.

— Лідниця! — скрикнув Дартур якраз тієї миті, як вона, ледь не збивши його з ніг, обхопила в обійми, змусивши відпустити руку Магди. Пропасник засміявся. — Ти така рада мене бачити? Я думав, буде навпаки, — лідниця мовчала, щосили стискаючи обійми. — Ляно? — Дартур перезирнувся з Магдою. Глухея стривожено оглядала лідницю. — Ти мене зараз розчавиш, — він знову засміявся. — Ляно! — прикрикнув і силою відтягнув від себе, схопивши за зап’ястя. — Та що з тобою таке?

Лідниця мовчки кліпала почервонілими від сліз очима. Вона тремтіла усім тілом, немовби дотик пропасника завдавав їй болю. Дартур відпустив її руки. Ляна відступила на крок, нервово запустивши руку у волосся.

— Ляно? — Магда простягнула до неї руку.

— Магдо, — прошепотіла лідниця, дозволивши буйниці торкнутися її.

— Що з тобою? Ти… — очі Магди раптом розширилися. Вона здивовано витріщилася на Ляну, на обличчі якої застиг розпач. — Не може бути…

— Що? Що не може бути? Що відбувається? — питав Дартур, оглядаючи своїх супутниць.

Ні Магда, ні Ляна не відповідали. Глухея повільно озирнулася назад і раптом прикрила рукою вуста. Сльози бризнули з її очей. Дартур прослідкував за її поглядом. Магда дивилася на сивочолого чоловіка з такими ж їдкими, як і в глухеї, зеленими очима.

— Тату? — прошепотіла Магда, підійшовши ближче до чоловіка.

— Магдо… — промовив у відповідь він. У його зелених очах теж блищали сльози.

Дартур пам’ятав цього чоловіка. Його звали Леславом. Він часто бував у Кам’яному палаці, був другом і радником В’яза. От тільки батько Магди давно зник, не переживши переселення до людського світу. Дівчина змирилася із своїм сирітством і тепер не йняла віри в побачене. В’яз мав знати, що Леслав живий, але вирішив промовчати, навіть коли дізнався, що Магда стала нареченою Дартура. Пропасник стиснув руки в кулаки.

— Як? — прошепотіла глухея, простягаючи руки до батька.

— Світанкова труйка, Магдо. Як ти змінилася! Моя пташко! — чоловік обійняв дівчину.

Ляна мовчки дивилася на возз’єднання батька й доньки. Серце її калатало й обливалося кров'ю одночасно і від радості, і від заздрості. Лідниця торкнулася яскраво-синього камінця портупеї, ніби він замінив їй серце. Вона мимоволі схлипнула, ковтнувши нагрітого тридцятирічним сонцем повітря, і воно обпекло їй легені.

— Ляно? — почувся голос Дартура.

Вона різко обернулася до нього, і раптом в очах потемніло. За мить вона зомліла. Дартур схопив її, урятувавши від падіння.