Ім'я короля

Ляна увійшла до покою Гердани, рвучко штовхнувши рукою двері. У кімнаті панувала пітьма. Лідниця змахнула рукою, і білі стіни засяяли, ніби вкрилися часточками блискучого інію. Ляна стала з правого боку ліжка королеви і вгляділася в її обличчя. Воно було блідим, але гарним. Дартур став з іншого боку, а поряд із ним Магда. Біля входу зупинилися В’яз та Юріана. Таїна не зволіла навіть увійти.

Мовчки лідниця простягнула руку із міткою линви вперед. Пропасник повторив її рух. Магія заскреготала, ніби каменем потерли об дзеркало. З’явився силует Зірниці, яскравий і темний водночас, немов душі присмерків. Юріана навіть ахнула, але В’яз не зміг видушити ні звуку. Навіть кліпати очима стало йому важко, немовби він перетворився на статую без душі й серця. Саме через нього Дартур і Ляна-Леона зустрілися, через нього доля змусила їх пов’язатися линвою.

Зірниця сяяла у напівпітьмі, відбиваючи світло від часточок льоду, якими лідниця усіяла стіни та стелю. Маленька кімнатка перетворилася на блискучу світлицю, де панувало царство криги й пітьми. Це було торжество магії, вічної, непорушної. Немовби святкування на честь нових господарів Зірниці, що кричало на всю Долину про їхню могутність. Навіть Таїна стиха зазирнула до кімнати й нервово закусила губу.

Лідниця й пропасник — розсип зірок на нічному небі — відтепер були господарями Зірниці, а разом із ними буйниця на ім’я Магда, що нині простягнула руки до магічного артефакту. Він спалахнув золотом із відтінком їдкої зелені, а потім білим і темно-фіолетовим, ніби з нього впала пелена закляття. Наступної миті сяйлива Зірниця зникла, осипавшись пилом на ковдру, що вкривала Гердану.

Близько хвилини, що здавалася вічністю, нічого не відбувалося, а потім королева раптом розплющила очі, ніби прокинулася від спокійного, та водночас буремного сну. Вона мовчки розглядала стелю, ніби намагаючись збагнути, що відбувається. Її погляд упав на Дартура, що стояв над нею височенною скелею.

— Мам… — прошепотів він, сівши коло неї й узявши за руку. Ляна ще не бачила пропасника таким сентиментальним. Побачене змусило її всміхнутися.

— Дартуре, — усміхнувшись, промовила Гердана.

Юріана зиркнула краєм ока на В’яза. Здавалося, в очах старшого пропасника з’явилися сльози. Вона пихнула його ліктем. Пропасник одразу відреагував, кинувши їй похмурий погляд. Навійниця всміхнулася й кивнула убік Гердани й Дартура. В’яз невдоволено закотив очі, хоча й витер сльозу, що скотилася його обличчям.

Він вийшов уперед. Магда поступилася йому місцем, ставши до Ляни. Юріана теж підійшла й обійняла лідницю та глухею, ніби вони обидві були її рідними доньками.

Побачивши В’яза, Гердана зойкнула.

— Живий, — тільки й прошепотіла вона.

— Жива, — відповів він.

Ці слова були замість тисячі інших. Замість промовистого «Люблю», замість драматичного «Не вірю своїм очам». В’яз поклав руку на плече Дартура й з усіх сил намагався не дати волі сльозам.

— Я така рада вас бачити, хлопчики, — мовила Гердана.

— Гердо, — звернувся В’яз, — знаю, нині не найкращий час, але…

— Хочеш знати, хто зробив це зі мною?

— Хочу, — пошепки відповів пропасник.

Гердана всміхнулася й знову поглянула на стелю. Усі затамували подих. Вона мовчала, здавалося, хвилин зо п’ять, хоча насправді інтрига не протрималася й хвилини.

— Той, хто зробив це, чудово нас чує, — твердо промовила королева.

Вона була пропасницею, володаркою самої ночі, що розкинула плетиво своїх обійм над Долиною. Проте такий упевнений висновок Гердани здивував Ляну. Особливо коли наступної миті почулися швидкі кроки коридором. Хтось тікав. Лідниця кинулася до виходу, мимоволі скинувши материну руку, й необережно штовхнула двері.

— Таїно! — гаркнула вона, побачивши королеву-оману, що майже дійшла до кінця коридору. — Зупиніться!

Жінка стала, ніби її ноги приросли до запилюженого килиму, й повільно озирнулася, уникаючи дивитися на лідницю. Однак Таїна не поспішала вертатися, ніби боялася зізнатися в злочині в усіх на очах.

Ляна зітхнула й покрокувала до неї сама. Біловолоса принцеса без королівства до королеви, що втратила авторитет. Ідучи, Ляна намагалася збагнути, чому омана досі не користувалася здібностями? Брехня — її покликання, але в Таїни жодного разу не вийшло когось обвести коло пальця. Її слова не запевняли, а, навпаки, затверджували відверту маячню в кожному звуці, промовленому вустами омани.

Королева спостерігала за Ляною спідлоба, ніби розлючена й ображена левиця, яку посадили на ціпок. Лідниця зупинилася перед нею й промовила:

— Нас ніхто не чує. Кажіть, Таїно. Що Ви приховуєте?

— Навряд чи ти зрозумієш мене, Ляно-Леоно, — притишено відповіла Таїна, глибоко зітхнувши й потерши очі.

Тільки тепер, ставши так близько до королеви, Ляна збагнула, якою втомленою вона здавалася. Руде мідне волосся, захоплене на потилиці в цупкий пучок, деінде вкрилося темним сріблом. Декілька пасм неохайно стирчало з ретельно пригладженої зачіски. Здавалося, Таїна не спала декілька тижнів. Коли вона підняла голову, лідниця помітила й темні кола під її колись золотистими очима. Тепер Ляні ще дужче закортіло дізнатися причину такої поведінки. Чому Таїна виставляє себе всемогутньою правителькою і якою ціною їй це дається?

— Я вислухаю Вас, Таїно, — промовила Ляна.

***

83 роки тому…

— Дайте дорогу! Пустіть! — вигукував Флояр, розпихуючи присмерків, що стовбичили коло покоїв королеви, ніби очікуючи на диво.

Побачивши лякливця, вони розступалися, пропускаючи його. Та діставшись дверей, він так і не зміг потрапити до кімнати. Йому назустріч вийшли двійко цілителів і вклонилися йому.

— Як вона? — гримнув він — король Бурштинового двору.

— Усе минуло добре, — відзвітувала цілителька-буйниця. — Королева чекає на Вас.

Вони відступили, і Флояр увійшов до кімнати Таїни. Омана лежала в ліжку, її мідне волосся розсипалося по подушці. Вона схилилася над згортком із немовлям. Її втомлене обличчя осяяла усмішка. Таїна звела очі до Флояра й промовила:

— Син.

***

нині…

Таїна стояла біля вікна, споглядаючи на місто Бурштинового двору. На темному полотні неба торжествували зорі, а з ними великою плямою, що осяювала всю Долину, миготів місяць. Його срібло Таїна не бачила вже тридцять років, але й тепер нічний сторож Долини не тамував бурі, що панувала в її серці.

На вулицях міста не було порожньо. Присмерки раділи, знову зустрівшись із рідними та коханими, знову відчувши повітря Долини на смак, знову побачивши ніч. Королева стискала пальці рук, ловлячи себе на думці, що заздрить їм, їхній безтурботності й щастю на усміхнених лицях. Їй було відмовлено в цьому, і вона злилася на себе за такі думки. Якщо королева нещасна, чи мають право на щастя її піддані? Таїна глибоко вдихнула й видихнула, опустивши голову й упершись руками на підвіконня.

Ляна сиділа на ліжку й чекала. Їй навіть було шкода цю жінку, що носила в собі могутність і неможність, силу й безсилля, була втіленням краси й витонченості, якою володіли лише обрані присмерки, і водночас простою жінкою, яка намагалася на власних плечах знести тягар обов’язку та влади. Лідниця збагнула, що тільки один раз бачила на голові Таїни корону. Леона в пам’яті Ляни ніколи не розлучалася із діадемою, ніби намагаючись зайвий раз довести світові своє право на володарювання. Омана ж була звичайною жінкою, і ця її гордість та бундючність були лише милицями, на які спиралася втомлена й скривджена душа.

Минуло п’ятнадцять хвилин. Таїна мовчала. Єдиним звуком були голоси присмерків на вулицях міста, єдиним джерелом світла — місяць. Навіть свічки, які горіли при світлі дня, тепер не палахкотіли. Темрява була звичною для присмерків, і вони раділи її пануванню над ними.

— Сміються, — прошепотіла Таїна, ніби думку вголос. — Радіють і не знають, як багато я віддала заради цього.

— Їх не можна в цьому винити, — відповіла Ляна.

— Не можна.

— Винен Оріар і його ображене владолюбство, — із огидою додала лідниця. Таїна тяжко зітхнула.

— Я пожертвувала заради спокою моїх підданих найдорожчим, Ляно-Леоно, і ти навіть не уявляєш, як це було важко.

— Розкажіть.

Таїна обернулася до Ляни. Її постать чорніла проти яскравого срібного місяця, що обливав білим силует омани.

— Ти, мабуть, чула про Милосерду, — заговорила Таїна тихим голосом.

— Чула.

— Я бачила її особисто. Вона померла на моїх очах. Мій наречений Флояр добре знав її. Вона мала допомогти мені розірвати кревний зв’язок із батьком.

— Що з ним сталося? Флояр став Вашим королем? — спитала Ляна.

— Став, — лідниця не бачила, але знала, що Таїна всміхнулася. — У нас народився син, — приголомшила омана. — Флояр обрав йому ім’я. Олеандр.

— Олеандр?! — скрикнула Ляна.

— Ти знайома з ним… — ствердно промовила Таїна й розпачливо зітхнула. — Що зробив із ним Оріар?

— Я ніколи б не подумала, що він Ваш син. Я навіть заприсяглася помститися йому, — гмикнула Ляна. — Тепер зрозуміло, чому він так поводився.

Лідниця згадала, як дізнавшись про критичний стан Інгігерди увірвалася до палацу Леони, де знаходився Оріар. Олеандр зустрів її тоді, і на його обличчі до звичної зухвалості додалася приреченість. Тоді вона не змогла розтлумачити це, але тепер…

— Оріар повернувся через тридцять три роки після розколу королівства на три двори. Він повернувся до нас, аби помститися. Йому докучав той факт, що, рятуючи Милосерду, Флояр побачив найбільший страх Оріара, а це робило його уразливим. Упродовж сорока років він намагався підкорити лякливицьку магію, аби не дозволити більше жодному лякливцю бачити його страхи. А тоді він прийшов, аби помститися й оголосити, що почав збирати сили на прокляття, яке зробить його королем.

— Він… Убив Флояра? — максимально стишивши голос спитала Ляна. Ніби боялася, що Оріар її почує.

— Убив, а нашого сина забрав із собою. Перетворив на слугу, маріонетку. А знаєш чому? — голос Таїни тремтів, а по щоках стікали сльози. — Мій син, як і його батько, знає найголовніший страх Оріара. Однак знищити це знання йому не під силу. Заради сина я віддала на поталу власну магію.

— Магію. Тому Ви не користуєтеся нею. Як Вам тоді вдалося вберегти Бурштиновий двір, якщо у Вас ні крапельки магії?

Таїна всміхнулася кутиком вуст і знову відвернулася до вікна. Тепер Ляна бачила її обличчя: вологе від сліз, але усміхнене.

— Мій двір захищає жага до помсти останньої ярої, — промовила вона хриплим голосом. — Вона ладна на все, аби Оріар страждав. Вона забезпечила нам спокій і врятувала.

Запанувала тиша. І знову лиш голоси присмерків мали право лунати й віншувати своїм звучанням незламний Бурштиновий двір. Тепер Таїна дивилася на них із гордістю. Вони ніби сміялися в лице Оріару, що переламав життя королеви, але не зміг скорити її. Утім, дещо лишалося загадкою для Ляни, тому вона порушила тишу:

— А Гердана? Чому вона була під закляттям? Чому Ви не хотіли, аби ми руйнували його?

Таїна схилила голову, ніби намагалася підібрати слова. Але істина лишалася істиною.

— Оріар прокляв Долину, — почала омана. — Мої брати і я доклали всіх зусиль, аби завадити йому. Мій син тоді вже був у нього… — її голос знову затремтів.

***

30 років тому…

Таїна тремтіла. Холод лоскотав її шкіру. Якесь неприємне передчуття змушувало її душу вистрибувати з тіла. Навпроти неї сидів брат. В’яз наполіг на її переїзді до Кам’яного двору. На Долину насувалося щось лихе.

До зали увійшла дружина В’яза Гердана. У руках Кам’яної королеви був плед. Вона підійшла до Таїни й накинула їй на плечі пухке тепло.

— Дякую, — буркнула омана, натягуючи плед.

Гердана добродушно всміхнулася й сіла поряд із В’язом.

Таїна спідлоба поглядала на брата та його дружину і не могла збагнути, чи здогадуються вони про її вчинок, чи ні. І хоча вже минуло довгих 22 років, спогад про страшну ніч холодив беззбройне серце колишньої омани. У ту ніч вона втратила свою любов. У ту ніч Оріар прийшов, аби знищити обізнаного про його страхи Флояра, а заразом і його сина, лякливця, що успадкував від батька страшне знання.

— Ліран пропонує діяти на випередження, — мовив В’яз, ніби міркував уголос.

— Це дуже ризиковано, — відповіла Гердана.

— Що пропонує Ліран? — спитала Таїна.

— Він знайшов спосіб сховати Долину від Оріара, але для цього ми маємо діяти втрьох.

Таїні здалося, її серце впало в п’яти. Вона нічим не могла допомогти братам, адже в її тілі не лишилося ні крапельки магії.

Утім, виправдовуватися їй не довелося. До зали забіг служник В’яза.

— Пане, дехто просить пані Таїну.

— Хто? — суворо спитав В’яз, спідлоба глянувши на сестру.

— Я подивлюся, — всміхнулася Таїна, скинувши з плечей плед. — Я впораюся, — додала вона, ніби для самої себе.

В’яз кивнув. Таїна покрокувала слідом за служником-пропасником, видихнувши з полегшенням. Хтось урятував її від важкого зізнання, до якого вона була не готова.

Спустившись на перший поверх, вона побачила чорну фігуру в мантії. Це був високий хлопець. Він підвів голову, і з-під каптура блиснули золоті очі. Таїна ледь не скрикнула. Вона жестом проводила служника, і він поспішив покинути її. Таїна повільно підійшла до хлопця, боячись, що він лише примара, боячись злякати це видиво.

— Сину, — прошепотіла вона, коли лякливець зняв каптур.

Хвилину він вдивлявся в її очі, а тоді обережно обійняв її, ніби так само боявся наполохати.

— Я тут, аби попередити, мамо, — прошепотів він на вухо. Таїна здригнулася, прагнучи зазирнути в його очі, та Олеандр міцно тримав її. — Оріар збирає армію. Адара була лише першим кроком.

Таїна ніби втратила землю під ногами. Спогад про дівчину на ім’я Адара досі був її страшним сном.

— Оріар малює портрети присмерків, за допомогою яких зможе їх контролювати. Присмерки нападатимуть одне на одного. Долину очікує хаос. Вам необхідно здатися.

Таїна похитала головою, не в змозі дібрати слів. Ні В’яз, ні Ліран ніколи б не погодилися на це. А вона не могла допомогти ні синові, ні братам. Уся її магія вивітрилася, вслід за Оріаровою забаганкою. Колись могутня омана, що встигла сховати від навійника знання про його погибель глибоко в свідомості Олеандра, а потім змусити всю Долину забути про існування власного сина, тепер не мала ані крапельки сили.

Вона так і не промовила ні слова. Лякливець поцілував її у чоло й розтанув посеред піщаного вихору. Таїна похитнулася. Обернувшись до сходів, вона помітила погляд пурпурних очей.

***

нині…

— Гердана чула нашу розмову. Вона подумала, я заодно з Оріаром. Тому було необхідно, аби вона замовкла.

— Як Ви зробили це без магії?

— Не я. Це зробила не я, — прошепотіла омана.

Та не встигла Таїна продовжити, як раптом здригнулися стіни. Ляна підскочила й обернулася до дверей. Потоки магії пробивалися крізь щілини, прорізалися крізь стіни. Лідниця стиснула руку в кулак, і тоненький шар криги вкрив її шкіру. Вона озирнулася до Таїни й, помітивши в її очах нелюдський страх, підбігла до дверей і рвучко штовхнула їх.

— Лишайтеся тут, — мовила й вийшла в коридор.

Гримотіння лунало з першого поверху. Та щойно Ляна дісталася східців, як її озвав знайомий до прикрості голос:

— Люднице!