Ім'я короля

Магда прокинулася, різко розплющивши очі. Тієї ночі їй наснилася Ляна-Леона. Глухея бачила, як гасне життя в очах лідниці, як її кров заливає підлогу, як з’являються люди, як прожогом тікає навійник. Магда видихнула. Ляна була жива. Підтвердженням цьому слугував яскравий блиск татуювання на долоні Дартура — вічного нагадування про непросту жертву буйниці.

У хатині було тихо, поза нею — теж тиша. Магда відгорнула ковдру й підвелася. У першій кімнатці Дартура не було. Пропасник знову залишив її одну. Магда обійняла себе за плечі й, стрімко підійшовши до дверей, штовхнула їх, впустивши яскраве сонячне сяйво в хатину.

Повз будинок проходили лякливець і пропасник. Побачивши Магду, вони зупинилися. Перший з них схилив голову, а на обличчі другого ніби відобразилося заціпеніння. Глухея зніяковіла.

— Ви не бачили Дартура? — спитала вона в присмерків.

— Я бачив принца поблизу хатини Костала, — відповів лякливець, що дивився в очі Магді.

— Учора Олеандр ледь не вбив Вас, — промовив пропасник, який стояв з похиленою головою. — Принц призначив покарання.

Магда опустила очі, насупивши брови. Це могло закінчитися препогано. Дартур міг би з легкістю вбили лякливця і навіть оком не змигнути. І хоча Олеандр цілком цього заслуговував, Магда не хотіла, аби через неї пропасник занапастив власну душу. Глухея випросталася й побігла за вказаним напрямком.

Олеандр сидів на сходах, похиливши голову. Його руки були закуті в залізяччя. Коло нього стояли четверо присмерків: лякливець Аріель, дівчина-вогневиця та два навійники. Дартур стояв неподалік та слухав Костала, який завзято про щось йому розповідав. Пропасник мовчки слухав його, зиркаючи на Олеандра. Обличчя лякливця Магда не бачила і, перелякавшись, що Дартур скоїв непоправне, чимдуж побігла до нього.

— Дартуре! — вигукнула вона, врізавшись в руку пропасника, якою він зупинив її на льоту.

— Магдо! — скрикнув він. У його голосі була суміш почуттів: і подив, і злість, і занепокоєння.

Утім, Олеандр був живіший за всіх живих. Він підняв голову, спрямувавши на глухею погляд зухвалих очей кольору піску. На його обличчі повільно проступила посмішка, а за мить він почав реготати, як навіжений.

— Що з тобою? — запитав у Магди Дартур, спробувавши зазирнути в її обличчя.

Глухея поглянула на Дартура. Одну довгу мить вона вишукувала в його пурпурних очах правду. Відповісти на питання пропасника їй завадив голос Олеандра:

— Твоя майбутня благовірна подумала, що ти мене скалічив. Розчарувалася, певно!

Проігнорувавши слова лякливця, Дартур примружив очі, не відводячи погляду від зелені в очах Магди. Обличчям глухеї ходили дрижаки. Якоїсь миті внутрішній імпульс штовхнув глухею в обійми пропасника. Дівчина тремтіла, як пожовклий листочок восени, який обдувають холодні вітри. Дартур від несподіванки підняв очі, зустрівшись із поглядом Костала. Уперше в житті він бачив стурбованість в очах лихоманця, що дивився на глухею. Поглянувши на пропасника, Костал кивнув.

Дартур обійняв Магду однією рукою і мовив:

— Ходімо.

Глухея закивала, проте не спішила розтискати руки. Дартур привів Магду до кухні, всадовивши на стілець. Буйниця була неприродно бліда.

Кухарка подала склянку води. Стара глухея, як завжди, єхидно всміхалася, кидаючи на Магду хижі погляди. Цього разу дівчина не витримала. Дартур подав їй кухоль з водою, але Магда вибила склянку з рук пропасника, обливши його водою. Він обурено поглянув на неї.

Глухеї було байдуже. Одним рухом вона підвелася. Її очі спалахнули отрутою. Кухарка, що стояла позаду, зблідла й позадкувала.

— Ще раз ти потрапиш мені на очі, я перетворю тебе на дерево! Сухе, як твоя гидка душа! — скрикнула Магда, вказавши пальцем на жінку.

Дартур повільно обернувся до кухарки. Стара глухея вперлася спиною в стіну. Вона немов приросла до покривала намету. Якась сила не дозволяла їй зрушити з місця. Та коли Магда похитнулася чи то від напруги, чи то від утоми, жінка пробурмотіла вибачення та хутко вибігла з намету.

Магда впала на стілець, схилившись чолом до колін. Декілька хвилин вона мовчки дихала, не здіймаючи голови, а потім відчула, як пропасник опустився на коліна перед нею, торкнувшись її плеча.

— Магдо, що з тобою? — промовив він.

Голос Дартура усе ще був сумішшю почуттів: гнів, і турбота, і занепокоєння. Магда підняла голову, зіткнувшись із блиском пурпурних очей.

— Вибач, — буркнула вона. — Ця жінка…

— Дістала, так? — раптом усміхнувся Дартур. — Вона з людей Костала. Набралася сміливості. Більше вона не зачіпатиме тебе.

— Чому? — спитала глухея. — Бо я твоя наречена?

Дартур осміхнувся, опустивши погляд. Магда очікувала його відповіді, але він мовчав, ніби йому заклеїли вуста.

— Дартуре! — заблагала Магда, трухнувши його за плечі. — Скільки можна мовчати? Я відчуваю себе істеричкою! Божевільною! — пропасник звів на неї погляд. Уперше він був таким, засмученим та стривоженим. — Я не знаю, що думати, — прошепотіла глухея. — Скажи, що мені робити? Забути? Забути тебе?

— Магдо… — він торкнувся її обличчя рукою, де було виведено золоте татуювання. — Я й сам не знаю.

— Чому? Невже так складно полюбити мене?

Магді здалося, Дартур перестав дихати. Пронизливі пурпурні очі мовчки дивилися в її зелень, немовби отримали право говорити замість онімілих вуст. Однак такої відповіді було замало. Глухея хотіла, аби ця розмова нарешті сталася, і не збиралася відступати. Та щойно з її вуст мало злетіти чергове питання, чийсь голос озвав Дартура. Це був його батько В’яз.

— Дартуре! Оглух?

Пропасник прочистив горло, ніби в ньому було повно землі, й повільно обернувся до батька. В’яз стояв неподалік. Він був один. Вираз його обличчя був серйозним та зосередженим.

— Батьку? — мовив Дартур, і його голос здригнувся.

Магда мимоволі зойкнула. В’яз поглянув на неї. Дівчині захотілося провалитися крізь землю.

— Щось сталося? — додав пропасник, стаючи на ноги.

— З тобою намагається зв’язатися Ляна-Леона.

— Хто?! — попередній стан вивітрився з розуму Дартура.

В’яз усміхнувся.

— Лідниця.

Кам’яний король простягнув руку. На його долоні миготів клаптик полотна. Це було намальоване око Ляни. Дартур і Магда підбігли до присмерка. Пропасник узяв з батькових рук уривок картини. Блакить спалахнула кобальтом.

***

— Ну що це? Чому не виходить? — нервувала Ляна, крокуючи від стіни до стіни в майстерні Адари.

— Потерпи.

Омана теж помітно хвилювалася, похитуючись зі сторони в сторону, завмерши навпроти зображення пропасника. Однак нічого не відбувалося. Портрет залишався портретом.

Аж раптом очі Дартура зблиснули. Короткочасний проблиск змусив Ляну зупинитися. Вона підбігла й схилилася до портрету. Лідниця поклала руку на раму картини, і та зблиснула інієм. За мить зображення пропасника ожило, тричі кліпнувши очима.

— Дартуре! Ти чуєш? — вигукнула лідниця.

— Чую! — почувся голос пропасника. — Чую тебе, Ляно!

— Як ти? Де ти, Ляно? — пролунав голос Магди.

— Я в Долині, а ви? Ви в порядку?

— У повному, — гмикнув Дартур. — Чекаємо на твій хід!

— Мені потрібна ваша допомога.

— Ми слухаємо, — крикнула Магда.

— Словом, історія довга, але, якщо коротко, для того, щоб я змогла повернути вас у Долину, мені потрібна одна річ. Я хочу, щоб ви допомогли мені її знайти.

***

Дартур вибіг з кухні. Магда поспішила слідом. Довго шукати пропасника не довелося. Він зупинився посеред поселення, безумно оглядаючись навкруги. Не встигла глухея його наздогнати, як помітила, що до пропасника стрімко наближається його батько, Костал та чоловік на ім’я Ротар. Останній разом із матір’ю Ляни-Леони рятував їх із палацу Оріара.

Дартур розповів чоловікам про розмову з лідницею. Усі вони замислено вислухали його. В’яз та Костал спохмурніли, однак Ротар навпаки підбадьорливо стукнув Дартура по плечу й усміхнено щось промовив. Скориставшись своїм чаром, Магда почула кожне їхнє слово, проте зовсім не розділяла настрою Ротара. Не витримавши, дівчина підбігла до чоловіків.

— Ви гадаєте, це смішно? — спитала вона й краєм ока помітила здивований погляд пропасника, що напівобернувся до неї.

— А хто сміється, пані? — із посмішкою відповів Ротар, і його занадто відвертий погляд розлютив Магду. — Ляна-Леона має рацію: крім вас, нікому не впоратися із пошуками, а ця річ і справді може їй допомогти. Це зветься провідником…

— Я знаю, як це зветься. А звідки знаєте Ви?

— Я читав записи Юріана, — незворушно відповів Ротар. — Мій друг достеменно розібрався в питаннях присмеркової суті…

— Хіба люди мають право знати так багато? — не вгавала Магда.

Дартур попереджувально кашлянув. На обличчі Костала з’явилася звична зухвала усмішка. Йому подобалися вибрики глухеї. В’яз лишався спокійним, скоса зиркаючи на Ротара, ніби він тільки чекав на його реакцію.

— Як знати, панянко. Як знати… Можливо, в людях присмерковості більше, аніж у найдревнішому з присмерків, — у голосі Ротара пролунала прихована погроза.

Попередивши нові питання Магди, хоча глухея й не збиралася нічого більше питати, чоловік дістав з кишені ключі, ткнувши їх Дартурові.

— Бери. Сподіваюся, ваші пошуки матимуть успіх.

Не глянувши на глухею, Ротар пішов. Магда відчула, як до горла підступає гіркота. Вона зовсім не хотіла образити чоловіка. Дівчина торкнулася шиї, проводжаючи поглядом Ротара, і не помітила, як В’яз, Дартур та Костал витріщаються на неї.

Тишу перервав голос В’яза:

— Вам уже час.

— Вам? — перепитала Магда.

Її голос пролунав хрипко, ніби в горлі застрягли слова вибачення.

— Вам, — із дрібкою роздратованості мовив В’яз. — Твої знання можуть стати в пригоді, буйнице. Знайдіть Градіара. Він допоможе влаштуватися серед людей.

Магда кивнула. Дартур шумно видихнув. Він узяв глухею за руку, і вони разом покрокували до виходу з поселення.

Коли вони майже досягли краю, Костал запитав у В'яза:

— Ти знаєш, що він назвав цю дівчину нареченою?

Пропасник відповів не одразу. Коли Костал вирішив, що відповіді не буде, В’яз промовив:

— Це правильно. Найліпше підтвердження — золота мітка на його руці. Вона любить його. Це найголовніше, — мовивши, пропасник стрімко покрокував у невідомому напрямку.

Костал ошелешено подивився йому вслід. Зітхнувши, він знову обернувся до виходу з поселення. Дартур міцно стискав руку Магди. Коли вони зникли з поля зору, лихоманець прошепотів:

— А вона мала б бути моєю нареченою…