Ім'я короля

Сонце повільно зникало за обрієм, кидаючи мерехтливі тіні на дерева. Вони, вбрані у колір світила, тільки й чекали на його прощальний поцілунок перед тим, як їх укриє пітьма. Захід у людському світі тривав лише кілька хвилин, і цей час уся природа купалася в любові сонця, жадібно вихоплюючи його цілунки. Та сонце немовби втікало від такої жаги до світла, і всього за мить замість нього над листям і хвоєю володарював присмерк.

Олеандр не любив сутінок. Його, подібно до людської осені, вабило сонце на закоті. Йому хотілося відчувати цю любов на шкірі, що сяяла незгірш золота. Любов, якої було так мало в його житті.

Лякливець сидів на тому ж місці, де його покинув Дартур. Спершись на пожовклий клен, він дивився, як останні промінчики сонця зникали за лінією горизонту. Упродовж цілого дня ніхто з присмерків не підходив до нього, не переймався його станом, його почуттями, страхами, його долею. Для них він був зрадником, узятим у полон. Та Олеандр навіть був вдоволений своїм становищем, насолоджувався спокоєм. Доки міг.

Та спокій порушив голос Костала:

— Умиротворяєшся? — лихоманець підійшов і сів поряд на східцях своєї хатини.

Коли Олеандр не відповів і навіть не подивився на нього, продовжуючи розмірено дивитися просто себе, Костал гмикнув.

— Я приніс тобі поїсти, — він простягнув до лякливця чарівну торбу.

Олеандр повільно озирнувся. Байдужість у його очах була образою навіть для лихоманця. Не промовивши ні слова, лякливець відвернувся знову. Костал стиха засміявся.

— Можеш бути зі мною чесним, Олеандре. Я тебе зрозумію.

Костал занурив руку в торбину, коли почув відповідь:

— Зрозумієш? — гмикнув лякливець. — Яка втіха!

— Я теж був під його владою, якщо ти забув.

— Був, — погодився лякливець. — Але втік.

— Чому ж ти не втік?

Олеандр повернув голову до лихоманця. На його блідих вустах заграла гірка посмішка.

— Нехай ця загадка лишається тобі для роздумів перед сном.

Костал гмикнув і кивнув. Ніби забувши про лякливця, він поглянув убік. Лихоманець витяг з чарівної торби зелене яблуко. Сховавши торбину в кишеню, він вгризся зубами в соковитий фрукт, і кислуватий сік розтікся по його вустах. Олеандр заздрісно ковтнув і, відвернувшись, мовив:

— Ти, бачу, змінив раціон.

— Заприсягся зробити це, якщо Ляна-Леона поверне нас у Долину. Час звикати, — він знову вкусив яблуко.

— О, ця клятва була приречена на здійснення з самого початку.

— Чого це? — Костал підозріливо скосив очі до лякливця. — Ти щось знаєш? Оріар планує якийсь трюк?

Олеандр повернув до нього голову. Байдужість в його погляді набула відтінку лінивості.

— Ні. Я просто вболіваю за Ляну-Леону, — мовив Олеандр.

— Чому? Я чув, вона прагне помститися тобі за смерть людського хлопця.

Погляд Олеандра загубився. У його пісочних очах спалахнуло щось схоже на каяття. Він добре пам’ятав аромат людського страху в блакитних очах людини. Хлопець на ім’я Максим понад усе боявся втратити рідних. Побачивши на власні очі смерть близьких, людське серце не витримало. Олеандр чудово знав це почуття, та не міг учинити інакше. Немовби цей хлопець навмисне трапився йому, аби нагадати, ким був сам лякливець: загубленим хлопчаком, одинаком. Провина важким тягарем опустилася на його душу, зафарбувала в чорне.

— Нехай, — прошепотів Олеандр.

Та Костал не почув його відповіді, відволікшись на В’яза, що саме підійшов до них.

— Дзвонив Градіар. Дартур знайшов те, що просила Ляна-Леона, — повідомив Кам’яний король.

— Виходить… — почав Костал, та замовк.

Цієї миті крізь них — крізь повітря й простір — пройшов холодний імпульс магії. Чар лідниці прочесав увесь ліс, змусивши схилитися в поклоні дерева й чагарники. Потужна хвиля прокрокувала Присмерком і, врізавшись у стіну незримого куполу, що накривав місто магією, розсипалася срібним дощем, немовби салютом на честь рятівниці присмерків.

— Овва! Милосерда! Їй таки вдалося! — скрикнув Костал, переможно порухавши ліктем. — Як зустріну Ляну-Леону, розцілую її! Клянуся!

Олеандр всміхнувся. Він не сумнівався в лідниці ні на мить.

— Час повертатися, — прогримотів голос В’яза.

Лякливець збагнув, що звертаються до нього, й озирнувся до Кам’яного короля. Пропасник дивився на нього суворо та навіть грізно.

— Що, не візьмете мене із собою? — реготнув Олеандр.

— Ти маєш право повернутися, — відповів В’яз.

— Перетворите мене на в’язня там, у Долині?

— Я не хочу цього. А ти?

Олеандр вигнув вуста в роздратованій посмішці. Він наламав удосталь дров, аби присмерки витурили його геть з Долини, і він навіть був згоден загубитися посеред людей. Але це не врятувало б його від того, на що він був приречений.

— Я пропоную тобі взаємну вигоду, — продовжив В’яз. — Ти розповідаєш про плани Оріара, а я і моя варта стаємо на захист тебе.

— В’язниця обов’язку не краща за інші, — гиркнув Олеандр. — Ви ненавидите мене, і це нормально. Але я згоден. Подивимося, що у вас вийде.

В’яз кивнув. Він простягнув Олеандрові руку. Залізяччя, що обіймало зап’ястки лякливця, задзвенівши, впало. Олеандр схопився за запропоновану руку й зіп’явся на ноги, похитнувшись від тривалого сидіння. Пропасник міцніше стиснув його долоню. Це рукостискання закріпило угоду.

— Що ж, а тепер, — промовив лихоманець, підвівшись зі сходів та розминаючи спину, — повертаймося.

***

Відчувши під ногами істинну землю, Олеандр видихнув. Магічний стовп, що переніс їй у Долину, піднімався з землі й зникав за верхівками Велетових сосен. У Долині був день. Олеандр розплющив очі, і яскраве сонце осліпило його, звиклого до сутінок. Довкола були присмерки, ті, хто встиг повернутися одними із перших.

— Пропоную вшиватися, — мовив Костал, озираючись.

— Хтось полює на твою душу? — вишкірився Олеандр.

Не встиг лихоманець відповісти, В’яз змахнув руками, перенісши усіх трьох до Кам’яного двору. Палац, у якому колись господарював В’яз, тепер був наполовину зруйнований. На базальтових стінах поселився попіл. Розколотий магією камінь, що колись був аркою над входом, валявся крихтою під ногами. Ліва башта похилилася, ніби якийсь страшний звір видрав шмат укріплення зубами.

Олеандр відчув, як шкірою прокрокували мурахи. Побачене лякало. На згарище кидало свій байдужий погляд сонце, і лякливець збагнув, що сонце Долини жорстокіше за земне.

Раптом В’яз зрушив з місця. Олеандр і Костал перезирнулися перш ніж рушити слідом. В’яз підійшов до вцілілої стіни й поклав на неї руку. Тіні розбіглися від його долоні, змішавшись із попелом. Кілька хвилин пропасник слухав, про що йому оповідав чар, а потім видихнув із полегшенням.

— Герда не тут, — промовив він радше для себе.

Кам’яна королева не з’являлася в Присмерку, а отже, не покидала Долини.

Щойно В’яз обернувся до своїх супутників, вираз його обличчя змінився. Ніби він побачив просто себе привида. Олеандр обернувся і побачене, хоч і не налякало його, але здивувало. Неподалік стояла знайома фігура: полум’яні кучері, заплакані карі очі, персикова шкіра, прихована під блакитним платтям, що сягало колін. Дівчина притулила долоню до вуст, і здавалося, що от-от зомліє, не встоявши на тремтливих ногах.

— Маріуло? Що ти тут робиш? — запитав В’яз.

Та вогневиця не могла відповісти. Вона невідривно дивилася на Олеандра. Каблучка на її руці нагадувала про зрадливу закоханість. Лякливець відвернувся. В очах Маріули ніби рухнули всі світи. Її коліна підігнулися, та вона не впала. Вона зробила кілька незграбних кроків уперед, ніби наздоганяючи погляд Олеандра. Чуючи її кроки, лякливець замружив очі. Він вирішив не впускати до серця цю дівчину, що хворіла на любов до нього.

— Ти одна? — продовжив питати В’яз, ніби не звернувши уваги на непорозуміння між подружжям.

— Одна, — почувши тоненький голос Маріули, лякливець стиснув щелепу. — Ми зі Стожаром навідували вогневиків. Точніше… Те, що лишилося від нашого поселення.

— І як?

Маріула заперечно похитала головою, в її очах зібралися сльози. Поселення вогневиків на межі Кам’яного і Бурштинового дворів було зруйноване вщент.

Раптом над головою вогневиці пролетіла стріла. Вона налякано зойкнула, прикривши вуха руками. Гостре вістря присмеркової помсти прямувало просто до Олеандра, який і не помітив цього. В’яз затримав стрілу, розкинувши павутиння тіней.

— Олеандре! — Маріула рушила до нього.

— У палац. Негайно! — вигукнув В’яз.

Вогневиця схопила лякливця за лікоть, і разом вони побігли до кам’яних стін. Костал сховав їх у тумані. Та серед нападників були й ті, хто володів чаром і пропасника, і лихоманця. Тінь і туман пронизало навійницьке сяйво з відтінком ружі. Чергова стріла знайшла свою мету, поціливши в спину лякливця.

— Олеандре! — закричала Маріула, коли він глухо застогнав і повалився в її обійми.

Спершись підборіддям на плече вогневиці, Олеандр примружив очі, аби розгледіти свого кривдника. Крізь пітьмавий туман виднілися двійко білосніжних очей, що їх він бачив щодня у власному кошмарі наяву.

***

Коли він розплющив очі, за вікном був день. Сонце зазирало у незасклене вікно Кам’яного палацу, немовби суворий наглядач. Воно насичувало повітря жаром, і Олеандр задихнувся ним. Воно увірвалося до легень і вразило стрілою вдруге. Хвиля болю розійшлася дрижаками по тілі лякливця.

— Тихше-тихше, — мовила Маріула, торкнувшись скронь Олеандра.

Він хитнув головою, звільняючись з-під долонь Маріули, і різкий порух вжалив утретє. Лякливець стиснув щелепу, змагаючись із болем.

Почулися кроки. Вогневиця відійшла від нього, відвернувшись.

— Скільки часу минуло? — запитав лякливець.

— Три години, — почулося у відповідь.

— Де В’яз?

— Пішов до Бурштинового двору по цілителя.

— А Костал?

— Надворі.

Олеандр повільно обернувся до Маріули. Вона стояла неподалік і, піднявши голову, дивилась у вікно. Тепер вогневиця походила на статую, відсторонену й ображену. Лякливець замружив очі. Біль уразив його ще раз, ніби помстившись за вогневицю. Він знову поглянув на неї.

— Стріла отруєна? — запитав.

— Ні, — надійшла миттєва відповідь.

Маріула любила його, та гордовита природа вогню не дозволяла впасти в зажуру. Вогневиця була на сторожі на той випадок, якщо нападники повернуться. Минуло декілька хвилин. Олеандр дивився на неї, потай благаючи обернутися й кинути на нього бодай ображений погляд. Накричати. Вдарити по його й без того хворому тілі. Зробити бодай щось, аби він не почувався таким покидьком. Та Маріула мовчала й стояла зовсім без руху.

— Марі… — прошепотів він майже несвідомо.

Вогневиця обернулася. Олеандр простягнув до неї руку з обручкою. Помітивши гримасу болю на його обличчі, Маріула здалася й підбігла.

— Тобі не можна рухатися. Скоро прибуде цілитель.

Вона схопила його за руку й м’яко опустила на підлогу. Не стримавшись, вона на мить затримала долоню на його шкірі, ніби хотіла запам’ятати її на дотик.

— Зніми це, Марі, — мовив лякливець.

Вогневиця поглянула на нього й зашарілася.

— Зніми каблучку з мого пальця.

Маріула помітно зблідла. Для неї це кільце, пара якого обіймала її палець, було символом взаємного кохання. Воно існувало бодай так, на рівні символу, на рівні згадки поміж рядків. Та невже це й справді була лише вигадка? Серце вогневиці завмерло.

— Марі. Будь ласка.

Очі вогневиці наповнилися сльозами. Вона опустила погляд на свою руку, що м’яко торкалася Олеандрового зап’ястя.

— Це була гра, я знаю, — мовила вона.

— Ні, — перервав її лякливець.

На мить вона з надією зиркнула на нього, але так і не почула жаданих слів.

— Це була більше ніж гра. Ця каблучка — кайданка. Звільни мене від неї, благаю, — мовив Олеандр.

Маріула захлинулася сльозами. Розпач струменів по її щоках.

— Марі, припини, — прошепотів він, хрипко й здавлено. — Ці обручки належать йому. Не нам. Зніми її. Вона мене душить, — попри біль, він обхопив її зап’ястя. — Лише ти можеш це зробити, будь ласка. Будь ласка!

Вогневиця закивала головою. Її тендітні долоні обхопили руку Олеандра. Вона торкнулася каблучки й стягнула її з пальця. Лякливець видихнув із полегшенням, блаженно заплющивши очі, і знову провалився в безтяму.