Ім'я короля

Дартур крокував коридором Бурштинового палацу вперед-назад. Минуло більше ніж пів години, відколи двоє цілителів разом із Юріаною зникли за дверима кімнати Ляни, що досі не отямилася.

Біля дверей заплющивши очі стояв Стожар. Його руки були складені на грудях, а голова закинута назад. Руді кучері впали йому на чоло, і, здавалося, що вогневик заснув. Тільки напружений вираз обличчя і міцно стиснута щелепа видавали в ньому тривогу.

Магда і її батько перешіптувалися неподалік. Зрідка глухея кидала занепокоєні погляди на пропасника, але він робив вигляд, що не помічає цього. Вона так і не зволила пояснити, як саме дізналася про батька, всього лише раз доторкнувшись до лідниці. Стан Ляни не можна було назвати адекватним. Вона ніби втратила здоровий ґлузд. Невже це стало платою за повернення присмерків? Дартур щосили затиснув у долоні, де сіяло золоте плетиво, срібну сніжинку — провідник.

Тієї ж миті двері розчинилися. У коридор вийшла втомлена Юріана.

— Як вона? — похмуро запитав Стожар.

Навійниця мовчала. Вона піднесла руки до щік, обхопивши лице, й повільно опустилася на підлогу, притулившись спиною до стіни.

— Що з нею? — сердито спитав Дартур.

Юріана поглянула на пропасника, потім на його кулак, що виблискував золотом і сріблом.

— Вона… — почала навія, аж раптом гучний стукіт підборів на східцях змусив її замовкнути.

Це була Таїна. Її стурбований погляд зустрівся із пурпурним блиском очей Дартура, і вперше за довгий час на вустах королеви з’явилася усмішка.

— Дартуре, нарешті, — вона підійшла до пропасника, ніяково обійнявши його за плечі.

— Що з Ляною? — спитав пропасник у тітки. Усмішка зникла з її обличчя, коли вона зиркнула на Юріану і холодно запитала:

— Що вже сталося?

— Це Ви нам скажіть! — вигукнув поперед Юріани Стожар.

Його жаристі очі нарешті розплющилися та зблиснули вогнем. Він похмуро зиркнув на королеву, змусивши усіх присутніх стривожено обернутися до нього. Запах вогневицької магії пропалював повітря ще будучи далеко в жилах Стожара.

Таїна, здавалося, не злякалася, лише здивувалася. Кліпнувши тричі очима й оцінивши загрозу, вона усміхнулася, і за цю посмішку Стожар був ладний роздряпати їй лице.

— Про що сказати, вогневику? — промовила невинним тоном, від якого спиною пробіг холодок.

Стожар відірвався від стіни й випростався. Наче лис із вогняною шкурою, він двинувся до королеви. Кроки його були повільні, ніби для того, аби впевнитися, що подоланий простір неодмінно стане попелом.

— Стожаре! — озвала його Юріана.

Дійшовши до Дартура, що стояв найближче до Таїни, вогневик зупинився. Пропасник не дивився на нього і не зупиняв. Його так само турбувала доля Ляни, а те, що Юріана не заперечила словам Стожара, підтверджувало, що до дивного стану лідниці була причетна тітка.

Однак не встиг Стожар мовити ні слова, як двері до кімнати Ляни розчинилися. Вийшли двійко цілителів. Стурбовано перезирнувшись, вони поклонилися своїй королеві.

— Кажіть, — наказала Таїна.

— Пані, нам не вдалося допомогти принцесі Ляні-Леоні, — винувато промовив один з них. Дартур гмикнув.

— Та що тут у біса сталося?! — скрикнула Таїна й, розіпхнувши пропасника і вогневика, влетіла в кімнату лідниці.

Ляна без свідомості лежала на ліжку, схиливши голову до вікна. Її волосся білим ореолом розсипалося навколо голови. Чорний костюм і яскравий синій камінь на грудях здавалися кліткою, у якій задихнулася вільна присмеркова душа.

Слідом за Таїною увійшли Юріана, Стожар і Магда. Дартур зупинився у дверях, спершись плечем на одвірок. Він мав похмурий вигляд. Коло нього став Леслав. Глухеєць здавлено зітхнув, співчуваючи бідолашній рятівниці. Магда беззвучно підійшла до лідниці, присіла поряд і стиснула її руку.

Постоявши хвилину, Таїна обернулася до Юріани.

— Ця ваша впертість дорого коштує, — мовивши, вона стрімко вийшла. Навійниця спохмурніла й насупилась.

Магда пригладила волосся лідниці, мимоволі торкнувшись чола. Затримавши на мить руку, вона раптом забрала її, ніби ошпарилася.

— Що таке? — підбігла схвильована Юріана, ставши за спиною Магди.

— Не знаю… Щось ніби…

— Ти буйниця? — навійниця поклала руку на плече глухеї. Магда обернулася до неї і кивнула. — Це ти тоді врятувала Ляну? — Юріана вказала кивком голови на татуювання на руці лідниці. Магда знову кивнула. — Дякую, — видихнувши, мовила Юріана. — Дякую, що не покинула мою дочку.

— Я не могла інакше, — як зачарована прошепотіла глухея.

— А зараз? Що ти відчула зараз? Між вами, певно, є зв’язок.

Юріана озирнулася до пропасника. Його погляд був загублений деінде, але відчувши на собі увагу, він поглянув на навійницю, що безмовно кликала його. Мимоволі зиркнувши на похмурого Стожара, що невідривно дивився на непритомну Ляну, він підійшов.

— Спробуйте відчути вдвох. Вона неслася саме до вас з усіх ніг. Напевне, ви її порятунок, — промовила стиха Юріана і відійшла, ставши з іншого боку ліжка.

Дартур опустився на коліна. Одну руку він простягнув Магді, а іншою торкнувся зап’ястя лідниці. Враз ніби блискавка прошила їх обох. Пил крижаної магії, ніби павутинням, простягся і до них, обпікши не звиклу до льоду шкіру. І в цій битві сил, ніби яскравий спалах, повстала картинка майбуття: в очах лідниці відобразилося пекельне полум’я, що спалило не тільки її душу, а й їхні. Вогонь у віддзеркалені синіх очей набув обрис чоловіка із вогненним волоссям та карими очима, винувато прикритими віями. Кригу Ляни у тому видінні знищив вогонь Стожара.

Тієї ж миті Ляна підскочила, прийшовши до тями. Вихопивши зап’ястя з рук глухеї та пропасника, вона запустила пальці у волосся й щосили замружила очі, ніби змагалася із болем.

— Ляно! — з горла Стожара вирвався надривний зойк.

Він зробив один несміливий крок, але, помітивши погляд лідниці, зупинився. На очі Ляни набігли сльози. Крізь них, ніби через призму, подвоювалися почуття: розпач, провина, біль. Серце вогневика зробило болісний удар. Він задихнувся цією труйкою, що запалила повітря між ними. Ніби страшна картинка, побачена Дартуром і Магдою, стала видимою і для нього.

— Що це було? — пробурмотів Дартур, зиркнувши на Магду.

— Майбутнє, — вона поглянула занепокоєно на пропасника.

— Майбутнє? — перепитала Юріана.

Дартур і Магда мовчки озирнулися до Ляни. Лідниця мовчала, важко дихала й невідривно дивилася в очі Стожара. Він мав розгублений вигляд. Ніби зрозумів усе без слів, і це краяло його серце.

Юріана оглядала всіх присутніх, не наважуючись звернутися до дочки ще раз. Нарешті Ляна порушила мовчанку.

— Я хочу спати, — мовила вона й лягла, скрутившись калачиком і заплющивши очі, у яких тремтіли непрохані сльози.

***

92 роки тому…

У печері серед прямовисних скель ставало дедалі гарячіше. Шум нескоримої Альти дражнив її розхитані нерви. Вона сиділа біля вогню, уперши в полум’я байдужий пустий погляд, і по черзі стискала долоні в кулаки. Кілька годин тому в ній щось померло, вигоріло, лишивши холодну, мовчазну пустку. Більше її ніколи не зігріє ні сонце, ні вогонь. На те, що навпроти неї було полум’я, вказував лиш несміливий тріскот дерева.

Раптом почулися голоси. До печери увійшли двоє. Колись вона називала їх братами. Тепер це було не так. Вона стиснула руки в кулаки й завмерла, слухаючи їхню гучну розмову:

— А очі? Очі його бачив? Такому перелякові й лякливці позаздрили б, — сміявся перший, що називався Мартином. — Бісова навія! Казкар! Опудало!

Серце її жалібно занило від цих слів. Вона скочила на ноги й вибігла з-за скелі, випроставши поперед себе руку:

— Замовкни! Замовкни, Мартине!

Її бажання тієї ж миті здійснилося. Мартин упав на коліна, зімкнувши пальці коло шиї. Він жадібно хапав повітря ротом, однак лещата магії не давали жодного шансу. Вона тремтіла усім тілом. З її вій крапали сльози, а обличчя скривилося в гримасу болю.

— Милосердо, — промовив інший, темний, як ніч, наблизившись. — Милосердо, досить. Серце! Досить, — його рука опустилася на її плече, і дівчина різко відсахнулася, налякано зиркнувши на хлопця.

Не мовивши ні слова, вона вибігла з печери. Мартин почав відчайдушно кашляти, однією рукою відтягнувши комір, а другою спершись на підлогу.

— Що це було, Вале? Вона ледь не вбила мене! — пропищав Мартин обурено.

Темноволосий звався Валер'яном. Він дивився вслід Милосерді, а потім повільно обернувся до Мартина, оглянувши його з голови до ніг, і буркнув:

— Менше патякати треба, Мартине.

Розвернувшись на підборах, Валер'ян мовчки поспішив за дівчиною. Милосерда стояла, упершись руками в скелю, що відділяла кам’янисту місцину від урвища. Дівчина погойдувалась вперед-назад, ніби колисаючи жагучий біль, що випалював її зсередини. Проте помітивши Валер'яна, вона різко зупинилась і відступила до самісінького краю.

— Як ти, Серце? — з показовою турботою спитав Валер'ян.

— Хіба тобі не начхати?

— Мені не начхати, Серце.

— Брешеш! — прошипіла вона.

— Послухай, — почав він, зиркаючи вдалечінь, — мені шкода, що так сталося...

— Ненавиджу тебе. Ненавиджу. Ненавиджу! — Милосерда почала гатити по його руках кулаками. Агонія ненависті походила на передсмертний танець, позбавлений ритму й такту.

— Серце! Милосерда! — він схопив її за зап'ястя. — Припини поводитися, як дитина!

Дівчина зачаровано дивилася на Валер'яна, не в змозі відірвати погляд. Його грозові очі темно-малинового відтінку вгризлися в її розум, вона знала це напевно. Інакше б у неї стало сили, аби дати відсіч. Але її наче паралізувало. Страх повернувся, ставши червоною пеленою перед очима. Помітивши це, Валер'ян відпустив її і відступив на два кроки.

— Серце, послухай...

— Чому? Навіщо? — прошепотіла вона.

— Бо ти одна з нас, — відповів він, нібито це було простою істиною.

— Я не хочу, — вона знесилено опустила руки.

— Дороги назад немає. Ти — яра і маєш це усвідомити.

— Я не хочу, — сльози почали стікати її обличчям, і вона навіть не намагалася їх витерти.

— У тебе немає вибору, сестро.

Милосерда підвела очі. Невже оцей чорний, черствий чоловік колись був її милим братом? Ні, її Вала вже давно немає. Є тільки ярий. Жорсткий та безпринципний ярий.

— Не називай мене Серцем. Ти його знищив. Вирвав з моїх грудей, а не з його, — прошепотіла вона.

— Дурниці! — вигукнув він, розреготавшись. — Той хлоп Оріар не був тебе вартий. Він навіть не принц.

— Я поверну його, — стиха, але рішуче, вимовила Милосерда.

— Що ти сказала? — спалахнув Валер'ян, але сестри вже не було поряд. Хлопець вилаявся, вдаривши кулаком об скелю.

***

нині…

— Ти впевнена, що це хороша ідея? — спитав Дартур в Магди, крокуючи за нею Велетом.

— Так. Мальва знає, що робити.

— Чому ти впевнена в цьому?

— Вона знала мою мати.

— Хіба твоя мати не з Кам’яного двору?

— Вони познайомилися не там. А годі докучати питаннями! Сам усе побачиш і зрозумієш, — обірвала Магда, і Дартур вдруге спіймав себе на думці про зміни в поведінці глухеї.

За кілька хвилин блукання лісом вони нарешті вийшли до храму буйниць. Замість будівлі прихистком для повелительок Велету була ніби штучно підсвітлена сонцем галявина. На ній, неначе вихор золотого цвіту, кружляли жінки. Відчувши присутність пропасника та глухеї, вони озирнулися й поклонилися. Одна з них, чорноволоса й тонконога, хутко підійшла до них і, вклонившись, мовила:

— Раді вітати Вас удома, принце, — звернулася вона про пропасника. Дартур коротко кивнув. Тоді вона обернулася до глухеї. — Магдо, я вдячна долі, що ми знову зустрілися.

— Мальво, — мовила Магда й обійняла буйницю як стару подругу. — Насправді ми до тебе по справі, Мальво.

Буйниця уважно вислухала розповідь. Слухаючи, вона оглядала Магду й Дартура з голови до ніг, ніби прагнула впевнитися, що вони живі. Коли глухея договорила, Мальва зітхнула.

— Очевидно, принцеса Ляна-Леона віддала у жертву частину себе.

— Що це означає? — похмуро спитав пропасник.

— Магія ніколи не дається задарма. Цей закон знають усі. Чому тоді ви дивуєтеся, що цей раз не став винятком? Очевидно, магія такого кшталту вимагає не просто крові, а самого життя. Але процес дав збій. Ваш зв’язок — линва — завадив цьому. Руйнівна плата поширилася і на вас.

— Линва? — перепитав Дартур. Він уперше чув таку назву.

Проте його питання було проігноровано.

— Але чому їй тоді так погано? — продовжила Магда.

— Вас не було поряд, — відповіла Мальва. — Ви були в іншому світі. Ляна-Леона прийняла удар на себе.

— І що робити? — нетерпляче питав Дартур.

— Віддайте їй провідник, — поміркувавши, мовила Мальва. — Він має заповнити пустоту.

Магда кивнула. Раптом обличчя Мальви змінилося. Вона дивилася кудись удалечінь, і в її зелених очах спалахнув чистий захват. Дартур прослідкував за її поглядом і обімлів: неподалік стояли знайомі фігури в чорних мантіях. Одна з них зняла з голови каптур, і пропасник упевнився в своїй здогадці — це були буйниці, що приходили до Криці по душу Ляни.

— Вільхо, — промовила радісно Мальва.

Дартур незрозуміло обернувся до неї. Буйниця забула про своїх гостей і поспішила назустріч своїй одноплемінниці. Зустрівшись, вони обійнялися. Решта буйниць уже познімала з голови каптури, проте рухатися з місця вони не поспішали.

— Ти пам’ятаєш їх? — спитав у Магди Дартур.

Ніби почувши питання пропасника, Вільха підвела очі до Магди й усміхнулася їй. Глухея не відповіла їй усмішкою. У світі людей ця буйниця продалася Криці.

— Пам’ятаю, — відповіла Магда. На її обличчі не відобразилося жодної емоції. Вона поглянула на пропасника й мовила: — Ходімо. Ляна чекає.

Не озираючись до буйниць, світу яких вона вже давно не належала, Магда покрокувала геть.