Ім'я короля

Вона спала й була прекрасна уві сні. Її світле волосся здавалося сивим при світлі місяця. Вона лежала на незвично чорній землі всередині клітки, як зневолена тварина. Її вії тремтіли від неспокійного сну, прокинутися від якого їй не судилося. Спостерігати за нею було нестерпно. Так само нестерпно, як дивитися на змертвіле довкілля, що колись звалося домом.

Зірки кидали моторошні тіні на пропахлу смертю землю. Загубленою в напівпітьмі стежкою крокували двоє. Уперте мовчання оберігало їхні душі від зіткнення із примарами месників, що загубили під місячним сяйвом свої життя.

Першим ішов чоловік. Його темне волосся поглинало світло, а очі нагадували дві лампадки, залишені на згадку про минуле. Він ішов, сховавши руки в кишені.

За ним крокувала дівчина. Вона здавалася тут зайвою. Рудоволоса, у пухкій, як хмаринка, блакитній сукні, із хитрим усміхом на вустах. Вона була неприродно живою, і це різко контрастувало із довколишнім світом. У руках дівчина тримала полотно з портретом вродливої жінки із русявим волоссям.

— Люміно, — заговорив чоловік, підійшовши, — як наша полонена? Спить?

Лідниця зітхнула й спідлоба зиркнула на чоловіка. Погляд його сяйливих навійницьких очей устиг набриднути їй за декілька десятків років, що їх вона провела в ролі його вірної служки. Щоразу, як вона дивилася в ці очі, у глибині її присмеркової природи народжувалося бажання придушити його, як зміюку. Холодний опал, яким був інкрустований срібний ланцюжок на її шиї, починав обпікати шкіру.

— Спить, — відповіла Люміна й відвернулася. Оріар гмикнув.

— І як тобі споглядати на жінку, що закохала в себе твого чоловіка? Певно, ручки засвербіли убити вві сні? — насміхався навійник. За його спиною хихотіла рудоволоса Адара.

Люміна промовчала, змагаючись із бажанням перетворити Оріара та створену ним оману на кригу. Однак вона не мала права на помилку. Лідниця зупинила погляд на обличчі сплячої Юріани й щосили зціпила зуби. Від її покори й терпіння залежало одне дороге їй життя.

— Ці жіночі серця… Ніколи не зрозумію, що керує ними, — Оріар простягнув руку до Адари. Омана віддала йому портрет і, склавши руки на грудях, засміялася. — Милосерда… — захоплено прошепотів навійник, оглядаючи зображення жінки. — Моя кохана Милосерда.

Варто було йому торкнутися намальованого обличчя, як полотно спалахнуло, а жінка, увічнена на ньому, двічі кліпнула. Оріар захоплено зітхнув.

— Милосерда…

Очі жінки розширилися. Вона із жахом вглядалася в навійника, а потім її погляд почав блукати деінде. Вона намагалася знайти вихід із клітки.

— Що з тобою, Серце?

Награно здивувався Оріар. Милосерда розтулила вуста, однак з горла не вирвалося ні звука. Розпач в її очах повеселив навійника та створену ним оману. Милосерда померла багато років тому. Навіть фарба почала відлущуватися від часу. Цей портрет був намальований невдовзі після самогубства Милосерди. Добитися розмови з її душею було майже неможливо. Однак для автора картини маніпуляції із творінням та замкнутою в полотні душею були можливі незалежно від часу, що минув. Усвідомивши це, Милосерда похитала головою. Творцем її посмертного покою був Оріар.

— Я розбудив тебе, люба, аби поділитися радісною новиною. Усі інгредієнти для моєї перемоги над цим злиденним світком здобуті. Адара таки принесла іскру протистояння полум’я та криги. Лишився один маленький крок до руйнації Долини, і я стану єдиним королем над грішними душами присмерків...

Оріар підійшов до криниці, що вважалася з-поміж присмерків джерелом сили. Особливо серед лідників, на чиїх землях вона була розташована. Вода криниці іскрилася магією, що вміла зцілювати. Портрет Милосерди навійник поставив поряд, сперши на балки криниці, які тримали над нею стелю. Душа ярої мала стати свідком здійснення страшного задуму Оріара.

— А що, Люміно? Чи справді ця вода цілюща?

Лідниця мовчки спостерігала за діями Оріара. Навійник схилився над криницею та зачерпнув у долоню воду, що стояла досить близько до поверхні. Він підніс руку до вуст, і чарівна вода розтеклася, заплямувавши його світлу сорочку.

— Смачна, — гмикнув він, обтерши губи рукавом. — Шкода псувати, однак… Давай сюди, Адаро, що знайшла, — Оріар простягнув руку до омани.

Коротко зиркнувши на Люміну, яка сиділа коло полону Юріани, Адара підійшла до криниці й поклала на кам’яну поверхню маленьку чорну каблучку.

— Це було на пальці Ляни, перед тим, як крига перемогла вогонь.

— Антимагічна штучка, — присвиснув Оріар. — Де вона її взяла? — він нахилився, аби розглянути каблучку.

— Гердана, — зневажливо кинула Адара.

— Герда-а-ана, — протягнув Оріар, смакуючи ім’я королеви Кам’яного двору.

Навійник задоволено всміхнувся й випрямився. Він дістав із кишені світанковий агат та кинджал, на лезі якого була засохла кров, поклавши їх поряд із каблучкою.

— Кров буйниці… — прокоментував Оріар та облизнувся, наче ситий кіт.

Це видиво змусило Люміну скривитися. Утім, наступної миті її обличчя знову набуло крижаного спокою, відтінку втоми й нудьги. Навійник поглянув на Юріану, що була бранкою одразу двох полонів: сну та мерзенної клітки.

Юріана. Це ім’я, гадала Люміна, пасувало цій жінці більше, аніж попереднє, дароване матір’ю. Це ім’я мало призвук величі, вартий принцеси. Шкода, що воно не могло врятувати власницю від смерті.

Оріар підійшов ближче й опустився навколішки, поклавши руки на решітку. Останнім інгредієнтом руйнації була жертва, якою мало стати життя самого навійника. Та вмирати Оріар не збирався. Замість нього віддати руйнації життєві сили мав хтось інший. Той, хто володів такою ж магією і так само, як він, проти власної волі. Смертельний вирок для спадкоємиці Срібного двору завмер на усміхнених вустах Оріара.