Електронні книги / #печаль (39)

Я йду по вчорашньому Києву. Чи то Львову. Чи то Рівному.

Озираюсь на свої мрії.

Милуюсь надіями.

Тут я любила. Тут я жила.

Тут я творила. Тут я була.

Я зосталась в минулому. З якого нема вороття.

Я ще пам’ятаю себе. В тому Києві. Чи то Львові. Чи то Рівному.

Пам’ятаю свій сміх, пам’ятаю незрошені сльози.

Я чітко пам’ятаю свій взір, що падав на майбутні дороги.

Я пам’ятаю свої незламані крила.

І безкінечні задуми. Чи то надії. Чи мрії.

Та йду я сьогодні Києвом. Чи то Львовом… Чи то в Рівному…

Озираюсь назад, та не бачу того мрійливого.

Таке все буденне, безнадійне, попелом всипане.

Та я все ще пам’ятаю…

Як йшла по вчорашньому Києву…

Зранку важкий підйом,

Щось голова болить.

Буцім стиснув шолом

Й кожну рахує мить.

Дивне якесь чоло.

Мізки киплять уже?

Йду вимірять тепло,

М'ятних зжирать драже.

Стали слова, мов дар,

Важко тепер без них.

Наче якийсь сухар

Кожен мій мучить вдих.

П'ю свій гарячий чай,

Вже обпекла язик.

Може й кричала б "Ай!",

Але він тупо звик.

Ковдра зове у сни,

Знову піду лягать.

Й в мріях собі весни

Буду у ній чекать. 🤧

Ніч, як горілка — гірка до блювоти,

Пил і сморід вгризаються в груди.

Вулиця матом плює: «Сука, здохни!» —

Тут кожен — хижак, або просто паскуда.

У барах горілка тече по столах,

Хрипить у кутку пісня пʼяного барда.

Повії сміються, а в поглядах — крига,

В їх рухах спокуса, розпуста й принада.

І знову повільно заходить Вона,

Крізь дим сигарет, п’яний гамір і бруд.

Її силует — як лезо під ребра,

А очі шепочуть: «Мене ти забудь…»

Весь світ цей туман й гнила маячня,

І сміх тут смердить, як з канави сміття.

Я знову тону в її грішних очах,

Мов у склянку, розбиту об мокрий асфальт.

Я п’ю за печаль, за свій біль і за втому,

За місто, що шанс не дарує нікому.

Вся правда — у вині, у багні й диму,

А істина — в темряві, вічно в капкані.

Ні сонця, ні тепла..., Лиш холод слів,

Загорнутих у ніжні покривала,

Що ти ночами із сніжинок ткала

І вишивала квітами зі снів.

Ні сонця, ні тепла... Холодний лід

На пальців кінчиках бездушними голками,

Коли востаннє доторкалася руками,

Лишав у серці кров'ю срібний слід.

Ні сонця, ні тепла... Холодний звук

Зачинених дверей, луни від кроків,

Вмирав в обіймах східцевих прольотів,

Прощання не витримуючи мук.

Ні сонця, ні тепла... Холодна тиша

Пітьмою розповзалася з кутків,

Ковтаючи уривки мертвих слів,

У губи цілувала палко, грішна.

Ні сонця, ні тепла... Холодний біль

Малим звірятком заховався в душу.

Його там зігрівати тепер мушу

Допоки не мине ця заметіль.

Ні сонця, ні тепла... Весна, на жаль,

Лиш білим снігом розквітає нині,

І на хурделиці сріблястій павутині

Приспить-заколиса мене печаль.

20.03.2021

p.s. Дуже раджу разом з цим віршем (до, під час, або після) слухати Адажіо Альбіноні; для відчуття атмосфери.

***

Сіра печаль

Печаттю сірою,

Контуром ледь помітним

Лягла на папір.

Під рукою лише олівець

Простий, звичайнісінький

Сірий.

Усі кольори

Розійшлися дощами,

Крила намоклі

Важкі

Сірими перами вкрили спину,

Сірим плащем,

Хіба на таких злетіти у небо сіре?

Чи просто відбиток?

Чи тільки слід олівця

На папері?

Мелькаючий пейзаж за вікном маршрутки,

Шлях який лежить серед степів та полів.

Я дивлюся на них, сумуючи за квітучою красою дитинства,

Коли з закоханим поглядом дивилася весь свій шлях.

Більше не дме благородний вітер,

Не співають солов'їна пісні пташки.

Я буду повертатися чим шляхом,

Але вже того не зустріну.

Скупчаться тяжкі хмари наді мною,

Покрапає як мої сльози дощ.

Але вже не дуже такий як тоді шлях прекрасний,

В полоні горючого вогню, ям після ракет.

А я буду пам'ятати, ніколи не забуду свій квітковий край, свій шлях та місце, від якого гріє у грудях.

І землю вибили з під ніг

Нещадно розтоптали всі надії

Хоча вже бачив силует

Вже майже доторкнувсь до мрії

Хотів почути стукіт твого серця

Ще раз відчути теплу ніжність рук

І перед тим як згинути, померти

Дізнатись смак таких бажаних губ

Та я спалив свої картонні крила

І каменем лечу щодуху вниз

Час натискати на курок

Отримати заслужений свій приз

Немає щастя у житті

Засипле моє тіло сніг

Не підкорить мені цей Еверест

Without you I am nothing...

29.06.2024

Докури мене до фільтру

Викинь в урну , або розтопчи

Можеш робити зі мною що хочеш

Але благаю лише не мовчи !

Там де ти мене торкалась руками

Я дочекаюсь тебе до зими

Моє спалене серце вкрили шрами

Проте тут немає твоєї вини

Тримай мене на відстані пострілу

Коли тобі буду про любов говорить

Ти назавжди залишишся в серці

Хоч без тебе воно дуже болить.

Для М , завжди для М...

08.01.2025

Бреде повз нас сумний, безкровний лицар,

Об землю б’ється отупілий меч,

Примарилось йому одне обличчя,

Подібне до примар його предтеч.

Ця Дама давня бранка менестрелів,

Трувер її оспівував красу,

Дарма, що більше за солодкі трелі,

Спізнати не доводилось йому.

Гряде в старих, розбитих обладунках,

Прекрасна Дама зникла, як на зло,

О, жертви куртуазних поцілунків!

Яких ніколи й толком не було.

Від ніг упала тінь середньовіччя,

Упершись головою в горизонт,

Таких тепер у кожному сторіччі, -

На тисячу Фолькетів – Вентадорн.

Бреде, піднявши догори забрало,

Скрипить давно іржавий сабатон,

А герб на грудях вицвів і постала,

Не роза, а трояндовий бутон.

10.06.2019

постав себе на моє місце,

знецінь, прозрій, нічого не кажи.

я знаю, що там сильний біль,

який відчути важко.

не зрозумієш ти мене,

не зрозумієш стан,

в якому тихо помираю,

хоч ззовні ще жива.

ти не почуєш серце,

ти не почуєш ритм.

його там і немає,

бо розчинився він.

він розчинився в болі,

він розчинився в сні.

його не вилікуєш вже,

бо десь сховався він.

думок багато?

варто знати,

вони прийдуть — підуть — та прийдуть знов

а ти:

згадай — забудь — та не тримай.

не переймайся

все так, як треба.

та пам'ятай: ніколи не згасай.

так,

це твоя порція болю.

і так,

ти маєш повне право

на біль чи втому.

ні,

не зіпсована, лінива

чи дивна.

ти жива - від того іноді й нещаслива.

не втрачена,

просто трошки себе загубила.

я знаю,

тобі бракує

крихітки дивного дива.

і навіть коли вже без сил,

а в очах маєш

лиш сірий пил,

ти тримайся за власне світло:

бо воно - твоя тиха сила.

а журавлиний ключ

летить у синю вдалину

вдаль

він відкидає усе,

жене всі жалі попід убіч

вбік

сон — це реальність,

де все навпаки,

там, де збуваються всі твої страхи,

де темні видіння блукають.

сон — не реальність,

це не наяву.

пройди наскрізь цю темноту,

прокинься — й забудь.

важливо (чи ні?..)

кудись діваються дні;

кудись діваються люди;

кудись діваються сни.

кудись діваються мрії,

поняття, почуття —

розчарування, незнання,

благання, сприйняття...

чи має сенс — таке питання.

нема нічого важчого,

аніж думки про смерть.

живеш і мрієш дотепер

не існувати в світі.

не знаєш, хто ти,

чого прагнеш,

не знаєш, де й куди іти,

щоб дістатися туди,

де це життя вирує.

життя бере з тебе всі сили,

висмоктує, мов темна ніч.

і хоч світанок десь там близько —

не відтягуй цю мить.

залиште в спокої,

в натхненні,

в безтурботному тім дні,

де так тепло було мені.

та дайте радості хоч мить —

і я скажено заволаю,

щоб так тривало все життя,

щоб радість нас не покидала.

уламки пам’яті крихкі —

забудеш, не згадаєш.

згадай, відчуй, не забувай

того, що тут тебе тримає.

сліди всіх ран десь у голові

ховаються — тож не дивись.

хапай повітря, не журись:

все буде, а коли — не знаю.

не приміряй це плаття,

не смій надягать вуаль -

у них-бо вшите закляття:

поглинеш чужую печаль.

не варто бажать її долі -

там заздрить немає чому.

свої хоч би витримать болі,

і сенс свій знайти всьому.

(16.12.2025.)

В її кришталевих очах,

В яких небесна блакить,

та зелень лісу - зібрались воєдино.

Зібралась й печаль.

Вона змарнівша й сумна,

А по її щоках, стікають невтомні сльози.

Скажино мені, на ласку милу:

Чом же ти плачеш?

Чому в твоїх очах - відблиски його обличчя?

Скажино мені, на милість богів:

Чом же ти так сумна?

А твої губи...

Тремтять від кожного подиху.

А твої очі...

Твої кришталеві очі, так змарніли...

О милостива Афродіто!

Прошу тебе, порятуй же ці прекрасні очі.

Та не дай їм знову,

поринути в печаль.

А мені теж печаль моя

Не думай що мені її не стало

В образотворчості пера

Невиданих комах смертельне жало.

Я під крилом її храню.

Вона росте і пахне хлібом.

А в день натхненних одкровеннь

Народиться відомим грибом.

Шукаю спокій й трохи миру,

Залишилось не так багато плину

Щоб сповідатись і тихо в Бога прощення просити

З душі гріховну тягість змити.

Ходжу по світу- душа моя не прикаяна,

Але нехай зцілить любові Божої крапля остання,

Нехай припиниться гріховне повстання!

Шукаю любові, шукаю християнських чеснот

І робить свідомість моя на курс Божий переворот.

Шукаю спокою своєї душі, шукаю Бога

І ось чекає вже мене випробувань доля.

В душі вогонь пече,

Печаль назовні рветься,

Та прийде в душу розрада ота,

Яка Божою любов*ю зветься.

Шукаю істину, шукаю правду

Світ грішний у собі руйную.

Шукаю те, що ніяк в серці не знайду

Що причиняє гріховну біль оту.

Шукаю помочі Господа усього,

Складаю я хвалу про Нього.

Усім серцем прагну отого,

Що серця торкається мого

Що богові вірне воно стане

І тоді Бог із захопленням на мене гляне.

І світло заступить пітьму

І знайду нарешті стежку оту,

Що до Бога веде

І нарешті розраду одержить серце моє.

ти знаєш, що твої слова

летять зі швидкістю комети?

і ти кидаєш їх мені,

неначе я в бронежилеті.

неначе я під куполом,

неначе все одно.

і я кажу: «не треба»,

ти кажеш: «все одно».

а потім кинь кинджал —

щоб точно, щоб одразу.

а потім стій над тілом

і вчися жити з цим.

відчуй всередині життя,

схопись — не відпускай.

неси крізь темряву свій біль,

хоч світ шепоче: «зникни».

не вистачить повітря,

щоб все це пояснити.

коли в душі усе палає —

нема що говорити.