Bozhevil'na

Зійшла з небес на світ людей пропащий,

Та не скорилася легендам про гроша.

Проміння сонця заграє ледащо,

А я кажу: ти порятунку вольності душа.

Красу твою прирівнюють до Афродіти,

А кришталевий голос мед для вух.

Та пощастило ж подолать пів світу,

Щоб укріпити гордістю твій дух.

Я радий розділяти одну землю,

Із чудесією моїх запеклих мрій

Від гір лиш думкою ліси я відокремлю

Й розпущу з гордістю моток своїх надій.

Прошу звільнити моє серце від гріха,

Адже усім відомо- так поляжу щиро,

Та я пройду, проберусь крізь літа

І віднайду твої пухнасті крила.

Тоді повернешся ти до своїх,

Хоч не забудеш- це я кажу сміло,

І хоч свята із простолюдом гріх,

Та моє серце викрала уміло.

Сказати чесно– вже й не сподівався,

Зустріти в далені твій погляд невагомий

Але я, схоже, не дарма старався,

І все ж наблизився твій силует знайомий

Для Ю

Блакитні очі, що відтінку неба,

Води в джерелах чистих і річках.

Окрім смарагдових-зелених ніц не треба–

Це запах хвої у чужих лісах.

Червоні у вогонь приводять всіх

І пожирають поглядами сміло.

Та темно-сині в серці викликають сміх

І в душу пробираються уміло.

А чорні очі кольору ночей–

Таких спокійних, кованих вітрами.

Та описать не в змозі тих речей,

Що твої очі возвели між нами.

Про карі очі не складаються пісні,

Їх не порівнюють з глибоким океаном.

І не приходять в голову вві сні,

Ніхто не скаже, що були вони найкращим станом.

Та не для мене, бо це колір гірських скель,

Що міцно гартувалися штормами.

Це колір сили, втриманих пекель,

І млосних поглядів, прихованих часами.

Це кольори родючої землі

Що прогодовує усіх людей планети.

Як пагінець пускає паростки свої

Гляди, не попади в міцні тенети.

Це колір темної й остиглої вже кави,

Яка на смак не гірша ніж нова.

Котрую лиш оцінять після пари,

Коли запалить цигарки вдова.

Цей колір– шлях туди, до мого серця,

Багато не оцінять це й дарма.

Нехай же інші оберуть собі люстерця,

А я навіки цих очей, лише твоя.

У когось найліпше виходять пісні,

У когось до пензля поклалась рука.

Вони познайомилися навесні,

А потім лиш ним вже забита її голова.

Одне смс і примчиться до неї скоріше,

Приїде вночі,будь то град чи то сніг-заметіль.

І допоможе нести її тяжкеє ніше,

Опівночі в дім проведе її свій.

Усе, аби тільки почути «спасибі»

Цим голосом ніжним й дзвінким,мов хрусталь.

І вже б ночував у найгіршій садибі,

Щоб ближче лиш чуть її сміх та печаль.

А потім він зник, розчинився, пропав.

Та тільки листа полишив за собою:

«Прощай, я нарешті її опізнав!

Та зірка, за неї поклам усю зброю»

Який же талант приховав цей хлопчина?

Вірші їй читав чи писав ті портрети?

«Та ні, все простіше» - сплакнула дівчина

«Любив... не мене» - додала вже відверто.

Яка на смак зрада?

Вона схожа на хліб,

Відкусивши якого шматок

Відчуваєш плісняву на язиці.

На слух же ніби:

«Я люблю тебе!»

Не розчувши правильно думаєш,

Що там «люблю» замість «погублю».

Із запахом простіше:

Її парфуми, що досі тут,

У твоїй квартирі, після того

Як вона зникла назавжди.

Гнітюче, болюче відчуття,

Ніби ти сам, сам один

І немає нікого, хто тебе зрозуміє.

Так і журбуєш до скону.

Щасливії люди... а хто це такі?

І як же живуть на землі, просто так?

Не плачуть ночами, не водяться злі?

Міцні, нездоланні й брехати мастак?

Не треба таїти порізи на тілі,

Не треба ходити в одежі-мішках?

Ховати недоліки й лінії білі,

Труїтися кавою, давити свій жах?

Не скурюють пачки цигарок за день,

Не сплять по ночах- за любов'ю всихають.

Плейлист із сумних, безнадійних пісень

Та тільки існують, лише спочивають.

Не йдуть там де люди прості зависають,

Проте і бояться зостатись одні.

І прагнуть любови, хоча і не знають

Що зараз загублені, зараз на дні.

Щасливим чужі ці моменти й турботи,

Не в змозі вони зрозуміти це в вас

Ось так і живуть і не знавши роботи,

Що ви проробили в свій «зоряний» час.

Не чекай, що упущу сльози.

Встроми ніж в незагоєну рану

І крути доки попелом стану.

Не чекай, що упущу сльози.

Не бажаю твоєї краси.

Можеш думати наче зізнання,

Що лютює у бурі кохання.

Не бажаю твоєї краси.

Відчуваю краплинки роси.

Наче кров обпікають цю шкіру,

Не позичиш і дикому звіру.

Відчуваю краплинки роси.

В голові віддають голоси.

І вирують, кричать,

До реальності мчать.

В голові віддають голоси.

Чого хочеш проси.

Все віддам,

Не залишу я нам.

Чого хочеш проси.

Відпусти.

Із полону ти вийти дозволь,

Як втомилась від твої неволь.

Відпусти.

Розпустилися містом чутки.

Розірвала іржаві кайдани,

Гою завдані у бою рани.

Розпустилися містом чутки.

Ну, а зараз біжи.

Не потерплю я більше цього

І за горло ухоплю його.

Ну, а зараз біжи.

Нащо я лягаю спати і навіщо знов встаю?

Нащо жити, відкривати– в кінці все одно помру.

Нащо розвивать таланти і уміння до краси?

Нащо зустрічать світанки у прозорої роси?

Нащо вчитися кричати– не почує вже ніхто.

Нащо пробувать латати у розбитім серці дно?

Нащо я живу тобою? Щоб і ти лиш мною жив.

Та боюсь не подолаю, бо забракне духу сил.

Нащо пишу в інтернеті і кажу, що все окей?

Нащо вдаю забіяку і відлякую людей?

Нащо грать блазня на сцені ,як усім вже все одно?

Нащо добувають уваги– вже не ти герой кіно.

Нащо це усе збагнули і ну хто за цим стоїть?

Нащо втриматись від цього, і гадюки яд поїть?

Нащо ми прийшли до тебе і пораду вознесли?

Добре нам жилось у себе– тепер чашу цю нести.

Якщо я завтра помру

Чи згадає про мене хтось?

І чи будуть знати вони

Як тяжко мені прийшлось?

Чи вгадають вони ті карти,

Що залишила я наостанок?

Чи подумають: «може не варто

Руйнувати її світанок?»

І Чи буде їм різниця

Як жила та що відчувала?

Чи забудуся як боржниця

Що за гроша душу продала?

І чи буде для них потіха

Віднайти незакінчений пазл?

І дізнатися мого лиха,

Що наклала на себе зі сказу?

І чи буде тоді різниця,

Що я бачила і що знала.

Як з приходом вчорашньої мряки

Ніби мертва на землю упала?

І коли я завтра помру

Не згадає мене ні душа,

І не будуть знати вони,

Що же я тоді пройшла.

Втомилася тайни у скриню ховати,

А ключ викидати в глибокі моря.

Втомилася правду від всіх дожидати,

Самій накидаючи маску щодня.

Набридло кричати і рватиї голос–

І так не почує мене ні душа.

Набридло шукати в пітьмі світлий колос–

Його вже знайшли, не один і не два.

Стомилася плакати через дрібниці,

Тонути, боротися, знову пливти.

Стомилась відстоювать власні границі,

Бо люди не в змозі закрити роти.

Втомилась не жити, а лиш виживати,

Ходити по колу в омані міцній.

Втомилася марні надії плекати–

В ілюзіях сенс погубила я свій.

Не варто плутати кохання

З тим почуттям окрилювання,

Яке відчув ти лиш на мить.

І знову кажеш, що «назавжди»,

І знов у венах кров твоя кипить...

Не вчора. Не завтра. Сьогодні. В момент.

Не знайдеш ти миті, потрібнеє слово.

І найпереконливіший аргумент

Утратить змістовність казково.

Творити не пізно, не пізно любить

В погоні за спогадом губиш хвилини.

Тому через «потім» не вдасться пожить,

А згодом ти далі линеш.

Отак і зістаришся в кріслі бажань

А були ж надії і прагнення мрій.

Тож легко всміхнися, подалі зітхань

І дій, просто дій.

Небо безкрає зійшлося з землею в танкý,

Ангели миру в любові зізнались чорту.

Промені сонця пробрались у душу грішному,

Посланець несе до попа вість невтішную.

Під променем місяця виступає прозора роса,

Під злістю прогнулася сповіді чиста краса.

Лелека не лине до поля злотої пшениці,

Ґаздиня жене птаха далі пашниці.

У книзі написані вірші про теплі краї,

На зломі реальності зараз ведуться бої.

Сховавшись під ковдрою казку читає дитя,

Присуджений знахар в темниці чекає кінця.

В музеї із віри украли священне лоно,

Розлючений батько у розпачі тягне кермо.

Мати зібравшись із духом крокує вперед,

Жінка в смугастому светрі вдягає берет.

Ми- лиш заручники підлих ситуацій,

Шукаємо правди й свободи між вільних націй.

Та вона є проста і гірка мов полин,

Щоб не робив, а все ж ти помираєш один.

Була б можливість спопелити себе всю

Зробила б це миттєво- без вагання.

А ти найкращий прояв мрії на яву,

Ти досконалий приклад вічного кохання.

Не терплю я себе від голови до п'ят

І молю бога розчинитись в порожнечі.

По тебе ж янголи виструнчуються в ряд,

Аби лиш глянути на губи або плечі.

Я лиш сніжинка серед сотні заметіль-

У пошуках безкраїх снів, покою.

Ти- вічний птах, знайшовши в небі ціль

Прямуєш звідусіль туди стрілою.

Ми як багаття й річка, кисень й дим.

Ми несумісні ніби праця й втома.

Та серед тисячі безглуздих рим

Дозволь хоч називатися «знайома».

Іноді мені хотілося б розчинитися в росі,

постати перед Богом у всій своїй красі.

Перестати турбуватися про усе, що було,

Мрію, щоб літо, таке вічне й швидке, загуло.

Хочу відчути якісь почуття крім провини,

Зліпити нове життя, як вироби із глини.

Пройти тисячі кроків, шукаючи краще життя,

Жадаю, щоб закінчилась така безмежна меланхолія.

Вистава закінчена, опустіть завісу та збирайтесь геть,

Не дочекаєтеся підлих сліз, хоч стримуюсь ледь-ледь.

Та залишившись наодинці розумію усю нікчемність ситуації,

Саме люди, а не я обирають шляхи евакуації

Я буду читати, творити, рвати листки на шматки.

Писати, знову рвати і знову проганяти настирні думки.

Рух запальничкою, курити, підпалити шматок паперу на якому написане Ваше ім'я.

У погоні від темряви, спинитись, перевести дух, глянути вгору і згадати значення слова «сім'я».

Я буду задихатися, тонути, гребти, щоб нарешті зустріти холодне і непривітне дно.

А Ви схоже уже й забули як усміхатися, а втім, я вас не засуджую, адже я це я, а Ви лиш героїня свого кіно.

Я буду нерозумно бити кулаки об скло, роздирати порізи та гоїти рани.

А Ви? Ну, Ви і надалі ховаєте своє нутро і жахаючись театрально прикривайте рукою уста. Вам байдужі усі мої пройдені стани.

Однак, я не впевнений щодо того, як же Ви виражаєте свою прихильність.

І якщо вже на те пішло і мова зайшла про любов, я ніколи не бачив щоб ви виявляли до чогось пильність,

але водночас Ви надзвичайно чуттєва та рада з піднесенням прийняти нову ідею.

І, не хотілося б вас відлякати, але я тільки з Вами полізу у цю Епопею.

Мені варто спинитись і перестати белькотіти так багато різної дурні.

Але якби ж я не знав як ця дурня потрібна мені, і в першу чергу Тобі.

Залите кров'ю серце на долоні,

Що відбиває свій останній вже удар.

Ховало почуття із мармуру в колоні

І до кінця таїло диво-сонця дар.

Не було сенсу рахувать хвилини,

Що тихо шепотять землі уста.

Бо те минуле, що минуле і до днини,

Навіки упокоїть в собі тиша та.

Ти міг би і кричати, й бити стіни,

Але забракне духу й не дарма.

І не одна душа зреклась тієй провини,

І не одную душу карма віднайшла.

І ось у оповитим Богом місці,

Де не гроша цінуєш, а любов.

У храмі цінності, хоробрості і честі

Погасле серце вмить забилось знов.

Її найбільшою проблемою були дешеві тіні на очах,

Якщо не зважати на опухле обличчя після сліз по ночах.

Вона сміялася, а інші просили її бути трохи скромнішою,

Хоча вони і не знали, як вона намагалась бути сильнішою.

Вона- дивакувата панна, що постійно ходить в пальті,

Бо надумала ховати шрами, що до шкіри приїлись на її лівій руці.

Вона упевнена, що у житті над усе цінується любов,

Тому робить усе щоб ця сумнівна річ не попала в її кров.

На купюри із Франкліном дивилась як на прості папірці,

Адже саме фотографії були найціннішим в її гаманці.

Вона б віддавала свої наївні й непотрібні дитячі мрії,

А все ж, їй зараз зовсім не потрібні нові, світлі надії.

Вона бачить красу там, де інші лиш купу сміття,

А все тому, що більш за все тепер цінує людське життя.

І може б вона і хотіла бути врешті-решт як усі..

Але це ніколи не збудеться- надто чорні демони в її душі.

Сильно- це битися не покладаючи зброї,

Сильно- прийняти думки свої кволі.

Сильно- знати і розуміти значення слова «любити».

Сильно- попри все на світі себе не згубити.

Сильно- нарешті відступити і змінити світогляд.

Сильно- опустити додолу ворожий і непривітний погляд.

Сильно- прийти й розказати усе чим стікає твоя душа.

Сильно- визнати, що не те робила і не туди ішла.

Плакати і розчаруватися у своїх переконаннях.

Покласти усе що маєш, адже виправдаєшся в своїх сподіваннях.

Сховати руки і визнати свою пекельну провину.

Роздумувати вночі, та і потім, не ховати себе через днину.

Грати у гру, правила якої відомі лише чорту.

Сприймати усе легко, не більш ніж кинути клубок ниток коту.

Вийти з полону на промені сонця і зрозуміти, що ти досі жива.

Поринути у довгий і наполегливий процес жнива.

Навчитися любити, коли змалку виховували в ненависті.

Навчитися виражати емоції, якими б не були демони злості.

Пізнати себе та, хоч і не обов'язково, зробити якесь добре діло.

І лиш після цього скажеш, що ти сильна сміло.

Мій сніданок складається з чорної кави, болю та іноді втрати свідомості.

Підрахунок калорій, одне яблуко в день тільки для підтримки моєї притомності.

Усі кажуть що гострі кістки проглядаються навіть через біляву сорочку.

Але навіть опісля я не дозволю собі солодкого ані шматочку.

Порожнеча у шлунку давно вже найсильніше що я відчувала.

І я досі сподіваюся, що не останнє, адже не хотілося б ставити під сумнів усе, що знала.

Проблеми у домі й у школі вже давно не стоять головним пріоритетом.

Лише надмірна втома й худобá стали для мене єдиним кредом.

Ці настирливі думи, що давно поселились у мене в голові,

лиш твердять: «Це на краще. Та й крім того ще зовсім трішки, хіба ні?»

Я точно знаю чого хочу від себе та від цього несправедливого життя.

Та на руку допомоги вже і не сподіваюсь, бо полишу по собі лише забуття.

Муха в супермаркеті сиділа на столі,

Супермаркет великий, а муха ще ні.

І не буде великою, не пізнає життя

І не закінчиться тяжка меланхолія.

Муха злетіла, змахнувши крильми,

"Усе величезне, величезні вони".

Присіла на плитку, гляділа на стіл.

Не баче кінця, все для неї лиш попіл.

Вона загнана жертва у пастці життя,

Не усвідомлює суті й чекає кінця.

Не в змозі сягнути вершини думок,

Веде безкінченний по колу танок.

Людина помирає від куль і від ножів,

А іноді від слова чи простої дії.

Від необачності й бродячих псів,

Від далекої і нездійсненної мрії.

Людина себе позбавляє життя,

Якщо так ще називають цей спосіб існування.

Тому й постає питання про сенс буття,

Чи ж це просто знайти своє покликáння?

Людина й сама залізе в труну,

Їй тільки привід знайди і розслабся.

Не встигнеш і оком мигнуть, як "тону!"

Полине із вирію, й також "поквапся".

Людина- істота, що творена з крові,

Ну, і відповідно ненависті й люті.

Але й не забудь ти- частково з любові,

Хоча й руки її в переважності скуті.

Мерці, до речі, також відчувають,

Подекуди сильніше ніж живі.

Проте ці почуття безглузді вмить ховають.

Ну, а до чого ніжності ці, ні?

Вони бушують, мліють і кричать,

Кричать у повні груди, кричать мовчки.

Загиблих душі безупинно мчать

Лишаючи по сліду скрині знань завтовшки.

У вирії застиглих з жахом лиць

Не так вже й просто правду віднайти.

Глядівши в небо і лежавши горілиць

Навряд зумієш успіху дійти.

Танок із грішників приречених навік,

Горіння тіней на стіні бетонній,

Апатія тут ходить не стуливши вік,

Та марево ночей майже безсонних.

Серця спалахують в огні,

А я дивлюсь на те здалека.

-Де був? -Покоївся в труні.

Летить останняя лелека.

Летить- не зна куди руша,

Та й де початок вже забула.

Цвіркоче новая душа,

А стара вже своє відбула.

Затихла з розпачу верба,

Калина всохла на морозі.

Поволі скрапує вода

На в'ялий цвіт осінній рожі

Здається, земля гнила з ним

І неминуча небезпека.

Та через поле, в лютий грім

Летить іще одна лелека.

Її вогняне волосся і крижані зіниці

Та вінок сплетений із людських душ

І ці уста, які спустошують криниці

Та вуха що лиш чують "вперед руш".

Їй притаманно сміятися смерті в лице

І водночас обездолених важко стрічати,

Найцінніше що було в неї- кільце,

А найбільш боялася вона за ґрати.

І в мозок в'їдалася як паразит-

Не в змозі забути її крізь віка.

До неї, я думаю, лізти не слід,

Бо хтозна яка то за нечисть лиха..

Втім, якби люди могли б зрозуміти

Хоча б по краплині з її відчуттів

Ніхто б не повірив, що так може бути

Вони б не дізнались про сотні життів.

Вона дивовижна- дарма сперечатись

Та спробував хтось розібратись чому?

А відповідь є: і не варто пручатись-

За згублений світ відчуває вину.

Та як не старайся- вона не дозволить,

Вона не допустить тебе у свій світ.

На це і не варто тобі сподіватись

Бо сам я потратив на це много літ.

Її і рішучість, хоробрість та красність-

Усі її скрині безмеж-таємниць.

Готовий я знову по світу подастись,

Щоб ще раз поглянуть в холодність зіниць.