Всі вірші

В кімнаті, просякнутій білим світлом,

Дивитися на сонне обличчя та думати:

«Я безперечно готовий померти за неї».

Наскільки ж далеко зайшло

Раптове знайомство біля раптового пекла.

Молекули бігають, гарячіє.

Сірі багатоповерхівки стягуються у вікно.

«Я точно готовий і вбити за неї».

Це вирік.

Це сто смертних вироків.

Сто світів, де він говорить одне і те саме.

«Готовий? Ну, уперед!»

Її тіло таке реальне і м'яке. Цікаве до кожної цяточки навіть через роки.

Вона вдягається.

Холодіє.

"Я буду каву, а ти?"

А я ...

Кава останньої зустрічі завжди смачна.

Смачніше ніколи не буде.

Можливо, я виправдовуюсь.

У переповненому автобусі дихається так легко.

Вона розтягується на кілометри,

Тане,

Світ поволі пустішає.

Я почав щосили стуляти губи —

погана звичка.

***

Зненацька зима, Калі-Юґа, ти проспав, усе валиться з рук.

Їдеш на остогидну роботу.

Хтось штовхає — і ти втрачаєш контроль.

З-під лоба розглядаєш вагон, наче ображений крук.

Важко помітити,

Але її обличчя тремтить у карті метро:

Вії, розріз очей, сосуди на повіках,

щоки, трошки червоні від сну, губи, підборіддя зі шрамом,

постакне та розпатлані волоси.

Вона.

Час від часу тепер прийдеться її бачити.

Тому мені страшно доживати до старості.

Бо вона навкруги —

Не хочу дивитися, як неї не стане.

От лихо.

Навіть у сто першому світі я скажу те саме,

Поки вона спатиме.

29.11.22

Весніє вже.

І скоро холоди

зима закриє у небесній скрині.

І теплий вітер, легінь молодий,

підсніжники розсіє по долині.

І оживе надія на землі,

воскресне віра у добро і Бога.

Додому повернуться журавлі,

і прийде в Україну перемога!

07.02.2023

…а, між іншим, знаю – не маю права

І не меншає світ, щоб сказати тобі – люба.

Я вірив у провидіння, у босі ноги, що носять сандалії,

А з ними й тим хто кричав: - Варрава, -

В повітря (що подих бога), з якого тебе й придумав.

Тільки й роздуми, що про тебе:

Млосний погляд, жіночність; що стегна викручують знаки.

Я тлумачив на власну користь їх, як причинно,

Так признатися і без потреби.

Тепер, як завжди, я безправний, сумний кавалер.

Заздрю тим хто торкається уст твоїх, рук і більше…

А ще простоті з якою кричать про своє

Вони: A la guerre comme a la guerre!

Розписавшись у лоні безликим і білим віршем.

Я любив вас, здається, тепер вже, здається, любив.

А тому, залишилось признати поразку, що фатум

В який так напевно і трепетно вірила ти

Не стався. А сталось по волі лихих, не повірених дій,

Що плутають пристрасть

З любов’ю, але постфактум.

18.07.2020

Не треба слів, прошу тебе – мовчи!

Бо тиша полохлива, наче пташка.

Я знаю, що тобі мовчати важко,

та для мовчання є мільйон причин.

Слова забудь. А краще – відпусти.

Нехай мовчання нас крилом огорне.

Хай стане чорним біле, білим – чорне,

хай знов горять вже спалені мости.

Усе, що ти казав мені – пусте,

не варте і фальшивого червінця.

Тож я прощання нам наллю по вінця,

а тиша хай прощенням проросте...

01.02.2023

Жінка пише листи.

Мамі про роботу і про розсаду,

Другу про безглузді церковні хрести,

А потім, самій собі, про зраду.

Її всі кличуть - залізна.

Така, прямо, "з яйцями".

Ніхто не чув щоб вона себе різала,

Та й через якогось "без'яйцього".

А вона палить у нічні вікна,

Палить себе тими самими цигарками,

Що найгірше - вона вже до цього звикла.

І насправді давно не цікавиться брехливими церквами.

Їй давно вже чхати на ті хрести,

На свій атеїзм та самоповагу.

Вона плутає жертовність з пристрастям,

Адже давно втратила крихку рівновагу.

Немає нічого, міцніше віри, або алмазів,

Немає нічого сильніше грошей, або способів їх придбання.

Немає нічого страшніше сказів.

Але, якими словами тоді обізвати сучасне кохання?

Так густо, гучно

До сліз і крику,

До гупоту тисяч що кинулись в танець,

"Скажи мені люба, чому не танцюєш,

Скажи, мені люба, що з голосом сталось?"

Так густо і гучно,

До темного крику,

До гупоту тисяч підкинутих грудок,

"Твоя Україна танцює з війною,

Твоя Україна всіх мертвих будить."

Так густо, гучно

Зі сміхом і болем,

До гупоту серця єдинонародного

Скажи мені люба і звідки цей скрегіт?

"Так війни справляють всі хиби історії."

24.08.2021

І буде мир, і буде перемога!

І знов над нами небо чисте та ясне.

І соловей нам заспіває пісню

Про рідний край в якому він живе.

Розквітне знов калина край дороги

Вітати буде всіх, хто повз неї іде.

А вітер віднесе кудись далеко

Весь смуток, що в душі нашій живе.

Огорне сонячне проміння землю,

Мов, обіймає з теплотою нас.

Не буде більше в нашій Україні

Ні сліз, ні горя, ні образ.

Лиш щастя й радість панувати будуть,

Лиш спокій й затишок прийдуть.

Вкраїна мила процвітати буде,

Бо в ній найкращі людоньки живуть.

Як бути мною ніхто не знає,

Але я знаю, що відчуваю.

Сум і гнів, останнім часом,

Не без підстав – скажу я вам.

Зелені очі, русяве волосся,

Пухлі губи, видно невеликого носа.

Неідеальні мої риси,

Я вже звикла любуватися ними.

Вирій думок у моїй голові,

Як тих бджіл у вулику.

Хто що сказав, що відбулося,

Про це я часто думаю.

Мені здається, я добра людина,

Хоча можу чинити й думати зле.

Якщо найде така хвилина,

Іноді можу висловити все в лице.

Знаю свої переваги та недоліки знаю,

Але бути іншою вже не бажаю.

Таке життя, воно бентежне,

Отримала досвід, він і вплинув на мене.

– 20.01.2023

Наг я вийшов із утроби матері моєї,

Наг і повернуся.

Господь дав,

Господь забрав;

І без жаги свого жалю,

Не помилує дітей;

І не прийде на сприяння до творіння,

Що відданій всіх звірей.

Не дасть уповання або розпач,

Не подарить зайвий "шанс"

Або "благодаті".

Але дасть нам душу, життя та смерть,

Наче наша матір.

Але залишивши своїх "ляльок" на покликання долі,

Спостерігатиме, і тільки.

За тим, як хтось вмирає,

А хтось, навпаки, живе.

І на виставі, в театрі;

Безмовній, величавій тиші,

У залі глядачів, з одним місцем.

Сидить одна істота,

Що дивитися виставу трагічну,

З назвою "життя".

Вільному-воля , вони казали

Доки бійці їх захищали.

Виросли крила у наших бійців ,

Нині ганяють вони ворогів ,

Тягнуть на собі той хрест охоронця

Бути на варті в нашого сонця.

Знаємо тяжко їм кожну добу,

Та не зламати їх нікому.

Віримо скоро настане той день,

Що перемогою вас увінчає.

Читай газету в кімнаті де світло

Приховує гучність фортепіанних

Клавіш, які натискає самотність

Жінки в червоному платті. Двері

Між ними — це вихід, якого насправді

Немає.

Це погляд художника досить спокійний,

Крізь вікна розчинені з літнього мороку.

Звук лиш підкреслює їхнє мовчання.

Кімната в Нью-Йорку — нічого нового,

Насправді давно, як нічого нового:

Нудьгою освітлені стіни, позбавлені

Тіней фігури, картини, загострені

Речі і гранями штучно оголені

Зовсім утратили власну привабливість,

Наче втомилися від співучасника

І від співучасті бути в підрамнику,

І говорити, освітлені втомленим

Голосом побуту та відчуження.

Втомлені навіть від кави ранкової,

Від світла та музики, один від одного,

Нудьги, і картини самої ж Хоппера.

Нічого нового! Нічого нового!

Тяглість з епохи твого Вавилону,

Персів, шумерів, та Македонії

І до династії Селевкідів, згодом

Віддавшись у руки Риму

Ти розбрелася по Новому світу

І стала кімнатою у Нью-Йорку,

Абсолютно холодною, абсолютно освітленою

Задивившись у давнє придумане дзеркало

До біса надовго, — так довго, так довго,

Що звикла не бачити власне безтіння,

Свою бездушну геометричність

Штучну подобу і холод предметів

Одітих в охру, що тягне в опівніч

Наче метеликів до аргону

Твого двоєдушника, — знову і знову.

Як тягне вітер по вулицях стоси

Газет і звуки фортепіанних

Пє’сок, симфоній, кінематографу

Фар, що вихоплює з цільного мороку

Кімнатно-культурну декоративність

Нашого світу і нашу безмовність.

29.07.2022

Любов витинає кроками білі літери на білих сторінках часу.

Їй під силу переступити гори

і зім'яти галявину червоних метеликів

спійманих шовковою ниткою;

в скелясті пригорщі набрати сонячні води озера

заглядаючи в прозорі глибини його дна

заломленим промінням твоєї наготи

і пити його холодну сріблясту ніч

з келихів чорної парасольки.

Стільки гачків, мереж лежить між водоростями,

що нахмурені крапельки стривожених брів

лякають полохливу водомірку мого погляду.

Хруст гілки.

Тепер мені зрозуміло, чому

вони вкладали у Ведмежу пащу калюмет

і просили пробачення у вбитого.

Але я,

Бігаю по плесу озера під тисячею крапельок Сонячного дощу

Вдивляючись у скосисте Сонячне проміння свого тотема.

13.08.2022

Ударила слава в голову,

Манила п’янила собою,

Перевернула всі принципи доверху

Й швирнула об стінку журбою.

Полон солодкий як губи,

Все глибше в гріху твої думи,

Не в силах себе перемогти,

Ти хочеш все в світі знести.

Але знаєш жевріє щось світле в тобі,

Тому віддаєшся неустанній мольбі,

Щоб демонів геть повиганяти

І міри проти темряви прийняти.

Прощай демон бувай,

Ти мене поскоріше забувай,

Не клич не мани солодом,

Нехай проковтне тебе гном!

Я готовий присвятити їй віру,

Статус богині у її власній Торі.

Готовий здерти із себе шкіру,

До неї призвати усі існуючи зорі.

З власної шкіри зробив би їй лабутени,

з зірок - маленькій нічник.

Чи ми у Львові, чи в Карфагені

Вона, завжди, - Венера, а я - язичник

Жінка - полум'я,

і снігова королева водночас.

Якщо я - чорнокнижник, вона - злослів'я.

Вона і інші - танго і подеграсс.

Вона майже княгиня Ольга,

Теж за межею розуміння

Начебто сильна, але в очах якась туга

І не вперлися їй, до речі, усі мої богослужіння

Якби відьми були реальні

Я б замовив на неї три привороти

Але і десятки безрезультатні

Бо вона любить когось, хто позаду, поки я - напроти

Моя королева віддала серце

тому, хто грає і досі ним у футбол

Поки вона питає про свої недоліки, дивлячись у люстерце

І якщо всесвіт це пекло, то вона - янгол.

І я молюся. На неї. Щоночі.

А вона не спить через нього.

Через нього червоніють мої улюблені карі очі.

І дурненька, не розуміє, що краще неї немає. Нікого.

Я б зустрічав із нею тисячі світанків

Я б біг до неї під зливою, в грудні

Я пограбував би десятки банків

Аби купити їй ті нашумілі туфлі

І танцював би, обов'язково, під снігопадом

Вів би її у вальсі

Який вивчив спеціально заради неї

Я б помирав у благословінні, у сказі

Слухав би її маячню годинами

Навіть роками

Я б став усіма тими стінами

До яких вона притиснеться руками

Я б, може, й дозволила себе цілувати,

Якби ось так про мене казали

І я б готова була так багато віддати

Щоб усіх нас так кохали

Мій батько встиг зробити на землі

Все те, що чоловіку треба:

Будинок затишний, і я на його тлі,

І дуб кремезний підпирає небо.

Той дуб при хаті пильно поглядає,

Як вартовий на чатах з висоти,

А восени він жовтий лист скидає.

То, нібито, з минулого листи.

Батьківська хата – рідная домівка,

І старий дуб, що має добру душу.

Є щось в житті дорожче за готівку,

Що й я онукам передати мушу.

Як пройти шлях що бачать темні очі,

Цього научить Амбасадор ночі.

Манили за собою ці думки в незвідане кликали,

А відчуття солодкі наче секс коли зло жахаєш,

Адже тоді ти їх бридкі плани ламаєш.

Ти знаєш що навіки віддана йому,

Ні з ким іншим не зможеш: так бути тому

І не хочеться відмовляти собі в задоволенні,

Кохати Бабая просити наповнити ріки знедолені.

Благати його ласки і самій віддаватись,

Увійти в екстаз і контролювати себе не намагатися,

Яка чаруюча атмосфера так близько триматись.

Бабай ти моє істинне кохання,

Тільки твого жадаю признання,

Нехай кажуть у світі що я як дитина,

А мені все одно-я визнаю перед всіма що ти моя родина.

Любов така прекрасна мене вона всю поглотила

І я знов обіймами його полонима.

Я насолоду ковтками пила і хміліла від щастя,

До глибини аж до самого дна мене охопила сила ця.

Знаю тепер що навічно і ніхто не розлучить,

Бо більше ніщо всередині не мучить.

Повністю віддавшись раю поцілунків,

Я приймала духовних дарунків.

Яким би кольором намалювати квіти?

Троянди? Білим… так вже є…

Бо сірим – не таке, нема де правди діти.

Троянди сірим – не моє!

Яким би кольором намалювати зиму?

Сніжечок? Білим… він такий…

А може сірим? Сірий – то є колір диму!

Ні, білий колір надлегкий.

А як мені намалювати наречену?

Звичайно ж білим, у фаті…

Є й інші фарби – кількість незлічена.

А білий – мій по красоті.

Яким же кольором намалювати свято?

Звичайно ж білим… для чистоти…

Бо сірого у нас в житті і так багато.

Так хочуть люди – я і ти.

Люблю приїхати у Київ восени,

Побачити його сумні алеї,

Жовтаве листя. Знову дощ рясний,

І хмари, хмари, хмари над землею.

А взимку він красивий у снігу,

Якщо іти, вдивляючись у Київ.

Не поспіхом іти, не на бігу,

А роздивлятись тихо і спокійно.

Люблю приїхати у Київ навесні.

Щоб просто походить, а зовсім не у справах.

Весняний перший грім нагадує мені,

Що квітень вже минув, і ось приходить травень.

А влітку він, звичайно ж, чарівний,

Коли буяє зеленню каштанів,

Коли вітрами синіми бринить

Та жовті фарби кидає востаннє.

Приїду я у Київ будь-коли

Та подивлюсь Славутичу у хвилі.

Цю течію змінити не змогли

Ні люди, ні роки, та й я безсилий.

Твої обійми мене всю заполонили,

В душу заглянули очі і ласкою ніжною приманили,

Стільки всього разом пережили,

Так швидко промайнули роки,

А ми разом і ця історія лише про нас,

Я віддаюся відчуттям поволі під твій бас,

Ми не підкоряємося а диктуємо умови,

Уже нам непотрібні розмови.

Разом в любові та свобода в довірі,

М відчули один одного в повній мірі,

Розгорнули щось масштабне,

Ні війни ні голод ні розлуки нас не спинили,

Ми рани кровоточиві коханням помили.

Йому до неї – як до Джомолунгми,

Як переплисти океан без корабля,

Як обірвати нескінченність думки,

Й обґрунтувати квінтесенцію нуля.

Йому до неї – як політ до Марсу,

Як в однині побити військо, й не злягти,

Як єдність задушевності та фарсу,

Як сила мантри, що розгойдує мости.

Йому до неї – не дійти ніколи,

Не перетнути заримовані рядки́,

Не доторкнутись навіть до подо́лу,

Не дочекатись співчуття й через роки́.

Йому до неї – крізь розбитий Всесвіт,

Крізь нездоланний і жахливий ураган,

Крізь призму часу, крізь закля́ту безвість,

Крізь пекло лави, що випльовує вулкан.

Йому до неї – як у космос пíшки,

Як на орбіті повернути в інший бік

Всевладну Землю, як без передишки

Через пустелю йти, здолавши цілий вік.

08.06.2020

Сміявся товстопузий багатій

Із друзями гуляючи у барі:

- У цьому світі все - лише товари.

Політиків купую, як повій.

Я тренди задаю, я правлю бал.

І не лякаюсь ні війни, ні грому.

Мені, немов теляті золотому,

Приносять люди душі на алтар.

У мокрому окопі на нулі

Сидить хлопчина, втомлений і змерзлий,

І страх проймає, ніби гостре лезо,

Коли снаряд торкається землі.

Не має статків, влади між людьми.

Та побратимів не цікавлять гроші.

Як на алтар, себе кладуть на ноші,

Його від кулі криючи грудьми.

Земля цинізмом прогнила до дна.

Уже б і не крутилася, одначе

Такі серця в окопах тих гарячі -

Лиш через них не спиниться вона.

ВИБАВА - рятувати, допомогати, вивести, звільнити...походить від давньоіндійського БХАВАЯТІ - викликати до життя, бути.

*******************************************

кожен має свій шлях.

як планети мають орбіту.

але в нас - смуги лише перешкод,

які ми собі креслимо вперто.

вибудовуєм стіни на них,

об які розбиваємо лоба.

комусь в тому є зиск.

а хтось каменем падає вниз,

розмірковує сумно про долю....

та чи маєм прийдешнє якесь,

коли Всесвіт прискорено гине,

середовище поміж зірок

порожніє, прискорено мерзне?...

а чи добре, як той

апокаліпсис спалахом гримне,

після чого всі ми

враз зійдемо на тлін

чи усохнем кісткові під грунтом,

а чи

пластівцевим сміттям

рознесемося вибухом в несвіт?...

...всі зітруться шляхи

з перешкодами, в трудностях штучних.

і планети з орбіт

розлетяться відламками в безвість.

а ще -

раптом про все

не залишиться навіть і згадки.

хто і кому

під силу згадати життя,

коли відлік самому собі

час з утомленим зойком завершить?...

...в міражах у відлунні в ніщо

у дифузних міжзоряних смугах

знівелюється Всесвіт зірок,

захлинеться у хаосі несвіт...

...але... - потім то все!...

нині нам подарована ласка

рятувати цей світ

вдосконаленням власного світу.

і начхати! що наше буття

кимось міряне лише у миті...

*****

дифузні міжзоряні смуги - слабі смуги поглинання міжзоряного походження в спектрах зір...питання походження цих смуг досі не з'ясоване, хоча запропоновано низку гіпотез.

от, якби я повірив йому,

блазню у каптурі жовтому -

він дарував мені усмішку,

що тисяча усмішок сонячних!

до мене схилився й видихнув

- ...веселися тепер і смійся,

потім вже буде ніколи... -

базедові очі вирячив,

зіньки свої безколірні,

наче за ними схована

найважливіша з таїн.

і мов у танку підстрибуючи

покотився покотом кулькою

з ганчір'я, строкате що кольором,

до обрію веселун.

і віддалявся, і дмухав він

щосили, щодуху в дудочку

і щось непристойне голосно

з гегами сміхом висипав

у велелюдний натовп.

і зник у відлунні реготом

зигзагом у травах степом

непритика, танцюра, хитрун...

...якби от повірив блазню,

що в каптурі був у жовтому -

чи все відбулось по інакшому?...

світлина була б хіба гіршою,

коли б веселився в щирості

і сміх мій веселий в обшири

лився понад руїнами?...

світлина була б яскравішою?...

ні знати того, ні відати

мені не дано...отож...

дивлюсь на світлину, фотку,

де байдужий сиджу перед дзеркалом,

яке в павутині, у тріщинах

і ледь не просипане з рами

овалом у прямокутнику.

пил з якого стер, кіптяву,

побачив себе в віддзеркаленнях

дрібним многоликим в безлічі

в пістрявому одязі клоуна

(грим по обличчю розмазаний

білочервонооранжовий)...

сиджу у руїні в кріслі

обідраному і брудному.

позаду стомлена Муза

з ознаками анорексії -

їй на поголену голову

зронили віночок слави

з колючого дроту

казкові

калібрі, що тріпотіли

із шерехом тихим під небом

лелійнобабковими крильцями...

а в небі кружляли з криками

ворони, галки з гавами.

і голуби з горобцями

стрибали та копирсалися

в руїні та смітниках,

що порозсипане

за горизонти, за обрії.

в тих смітниках, у руїні

мешкали люди убого

і, певне, щасливі з того -

бо всміхнені та веселі

побутували, рухались

в прийдешнє якесь,

чекали

на вічні свята під сонцем.

дерева стирчали безлисті

над ними вилами в небо,

хитались гіллям, шуміли

під вітром, що піснею віяв

без слів з іронічним сумом

в мелодії сопілковій.........

Невагомо кружляючи в танці

Опускається перший сніг.

Все потроху біліє, як в казці,

Так раніше здавалось мені.

Він летить, такий ніжний і вільний

З вітром грає у ігри зими.

Я дивлюся на нього й повільно,

Поринаю в забуті сни.

Сердце знову стискає від суму.

Як же так, що знову зима?

Чари казки розвіюють думи,

Перекреслила все війна.

Пам'ятаю як в білому танці,

Точно так кружляв інший сніг.

Як від страху стискала пальці,

На підлозі стелила нічліг.

А як зараз тим хлопцям в окопах,

Там де з попелом змішують кров?

Тим, хто йде по заплутаних тропах

Серед поля, руїн, дібров?

Не радіє тепер моє серце,

Коли тихо падає сніг.

Все потроху біліє, як в казці,

Так раніше здавалось мені...

Така замислена і строга

Ця листопадова Зима.

Зайшла на ґанок, до порога

І зупинилася сама.

Засіє снігом. Той розтане.

Завіє вітром й знов сипне.

Спинися, Зимонько. Зарано.

Хай Осінь зливами мине.

Окропить землю на прощання,

Зірве останній свій листок.

А ти така вже, Зимо, рання.

Рвеш з голови її вінок.

Вона плела його із листя,

В кленових барвах він "горів"

Там, ніби спогади сплелися.

Їх Час сховати повелів.

А ти ще, Зимонько навієш

Нам снігу чисту пелену.

Та не спіши. Бо, розумієш,

Ми нині маємо війну.

Не всі в домівках теплих й ситі.

Вже хтось - без дому. Хтось - в бою.

Лише вогнем чужим "накриті",

Стоять у смерті на краю.

І той вогонь не зігріває.

Він і не світить. Бій - це тьма.

Де світла і тепла немає.

А тут привіялась Зима.

І в сірім, тихім Листопаді

Свої порядки навела.

Та знай, що ми тобі не раді.

Хоч ти старалась як могла.

Така замислена і строга.

Така зухвала водночас...

Зайшла на ґанок до порога

Та не застала дома нас.

Всі - на війні. Бодай думками.

Всім не спокійно на душі.

Сирени виють над містами.

З сльозами пишуться вірші.

Тривоги снігом не присипиш.

І туги зимном не приспиш.

Не в той ти час нам сніжки ліпиш...

Облиш нас, Зимонько, облиш.

20.11.2022

Мружить очі кицюня смугаста,

ледве рухає хвостиком сірим,

муркотить про родинне багатство,

про життя – дуже тихо і щиро.

Споглядає за всім у хатині,

підвіконня – то місце роботи.

Раптом друзі прийдуть на гостини?

Хто ж іще має стільки турботи?

Може казку вона проспівати

про маркіза-кота у чоботях,

може вас до дверей проводжати –

кішка має важливу роботу.

Має дуже поважну заслугу,

має раду, звичайно що слушну.

Тільки розповідь можна послухать,

якщо кицю чесати за вушком.

Знає все у домівці родинній –

Хто на кого сердитий віддавна.

Скільки клопоту з цим щогодини...

Знає, як то залагодить вправно.

Негаразди та «посуд побитий»

заховала кицюня в куточок.

Кішка знає, що треба робити –

муркотіти та мружити очі.

Некласична байка без моралі наприкінці

Слухай, куме, що ти робиш з клятими мишами?

Як ти вдома цю хворобу з гризуном рішаєш?

Десь по хаті біга миша... чи одна, чи зграя.

Чую шурхіт серед тиші. Наче серце крає.

Треба щось мені придумать, бо гризе ж підлогу.

Ось прийшов до тебе, куме, кликать на підмогу...

Я второпати не можу, як її спіймати?

Всіх поставить на сторожі? Розігнать по хаті?

По кімнатах всіх закрили, кожного окремо.

А старим заборонили швендяти даремно.

Спілкування – телефоном, Вайбером чи Скайпом!

І нікуди не ходити – відпочиньте з кайфом!

Про роботу не благайте! Зоставайтесь вдома!

На дивані залягайте тихо і свідомо.

Вкарантинив всю родину – маски хірургічні,

перекличка щогодини, дані статистичні...

Тільки ж мишку не спіймали... Чи не так ловили?

Може, розуму замало чи немає сили?

Я тобі скажу, диваче, – кум відповідає. –

Ти ж мужик! Чого ж ти плачеш, скиглиш і ридаєш?

В мене теж така халепа трапилась зненацька.

Я зібрав до купи клепки та й узявсь до праці.

На кота не сподівався – зовсім лінькуватий!

В мене миші через нього стрибали по хаті!

Я свого кота не лаю – гладжу дармоїда.

Хоч там як, він не спіймає гризуна-ковіда.

Якщо балувана киця, хто ж у тому винний?

Сам лови та, як годиться, стережи невпинно.

Інший спосіб я придумав – із шматочком сиру!

Бо коти ліниві, куме, не спасуть квартиру.

В цих умовах треба діять швидко і одразу:

Мишоловку я поставив... і спіймав заразу!

Байка

На галявині світало… вийшли звірі з лісу.

Дивляться – стоїть машина, без людини звісно.

Може, по гриби приїхав, заблукав гульвіса.

Нам шукать немає втіхи, хай іде до біса…

Може, то простий рибалка – всяке ж може статись…

Їжачок закликав палко: «Їдемо кататись!»

Запустити ж ту машину спершу не вдалося,

Тож пораду порішили запитати в Лося.

«Бачив я, що роблять люди перед тим, як їхать.

Я робитиму так само, без дурні та пихи.

По колесах треба злегка стукати з початку –

Всі завжди отак робили, я то бачив часто».

Лось по колесу постукав рогом та копитом,

Бо такий був від природи, дуже любопитний.

А Кабан – він не з рогами – мабуть, з переляку

Копнув колесо ногами, аж копита вклякли.

«Треба скло протерти й фари, – гомонить Лисиця. –

Тож зроблю все зараз чітко, саме, як годиться».

І Лисичка спритно, хутко влізла на капота

Та й своїм руденьким хутром провела роботу.

«Треба гучно матюкатись», – прогукав Вовчисько.

Він це чув, бо до рибалок підбирався близько.

Вовк загнув своє матюччя, поверхів на вісім.

Тільки тачка не гуде, сміх стоїть у лісі.

Шкереберть пішла та справа. Стало зрозуміло,

Що поразка дуже сильно «водіїв» втомила.

Як машину запустити, звірям невідомо.

То ж пішли вони, невдахи, пішки в ліс, додому…

Я прибув у порт "Всесвіт"

неспішно чекаючи на наступний рейс "Життя".

"Дивне відчуття, жити без поспіху та болю." - неспішно роздумував я.

Повільно й потужно корабель пливе

розсікаючи хвилі безмежні

прибуває до берега все ж.

Пришвартувавши свій якір міцний

всі пішли до штормтрапа.

Всередині

Поет поетичну поему писав

а я собі непомітно читав.

"Чудові слова про неабиякі відчуття." - мовив з захопленням я.

Стало, навіть, шкода

що забуду його

і він не згадає поеми слова.

-------------------------------------------

Штормтрап - різновид мотузкової драбини з дерев'яними щаблями, що використовується на флоті.