У ночі так легко говорить слова,
У ночі так легко писати листа.
Бо місто не бачить, як засинаєш ти,
І тіні ховають останні сліди.
У ночі всі вулиці знають твій крок,
І кожен під’їзд пам’ятає твій страх.
Ти ніби живеш ще один лиш ковток,
А потім розчиняєшся в чужих снах.
Бо місто вночі нікого не питає,
чому ти не спиш, чому знову один.
Воно просто тримає холодні трамваї
і світло квартир, де хтось досі чекає.
Я пам’ятаю тебе не обличчям.
Не голосом навіть. Не запахом рук.
Я пам’ятаю, як поруч із тобою
мені вперше не треба було бути кимось.
Ми стали дорослими десь між «прощавай»
І «може, колись ще побачимось знову».
Нам не вистачило ні часу, ні слів,
Щоб вчасно назвати любов’ю любов.
І знаєш, найбільше болить не зима,
Не відстань, не холод, не чужі нам міста.
А те, що людина іще є жива,
Та десь загубилась між «був» і «нема».
Бо люди не вмирають одразу.
Спочатку вони перестають писати.
Потім ти забуваєш, як вони сміялись.
Потім — як вони казали твоє ім’я.
А потім одного звичайного ранку
ти раптом ловиш себе на думці:
«А я вже давно не знаю, де вона».
І саме тоді розумієш — втрачено.
У ночі так легко повірити в диво.
У те, що не все, що пішло, — назавжди.
Що можна повернутися в те саме місто
і знайти там себе двадцятирічним.
Але двері давно вже відчиняються іншим.
І вікна світяться зовсім не для нас.
І місто не пам’ятає наших імен.
Лише я чомусь досі пам’ятаю твій голос.
А ранок прийде, як приходить завжди,
Зітре із вікон наші нічні силуети.
І ми понесемо себе через час,
Туди, де не бути ні тобі, ні мені.
А ранок приходить завжди.
Він не знає, кого ми втратили.
Не знає, скільки коштує чиєсь «прощавай».
Просто повільно піднімає над містом світло
і змушує нас знову вдавати, що все добре.
Ти прокинешся десь далеко від мене.
Я прокинуся там, де тебе вже нема.
Ми підемо кожен своїм життям,
і, може, навіть будемо щасливі.
І це, мабуть, найстрашніше.
Бо одного дня я зустріну тебе випадково.
Ти постарієш. Я теж.
Ми посміхнемось одне одному,
ніби між нами ніколи нічого не було.
І тільки в ту секунду
десь дуже глибоко під ребрами
мене на мить знову стане двадцять.
І я згадаю не тебе.
Я згадаю себе —
того хлопця, який ще не знав,
що любов може закінчитися,
а життя після неї — продовжитися.
Того, який думав, що якщо тримати міцніше —
людина ніколи не піде.
Того, який уперше торкнувся чиїхось губ
і повірив, що саме так починається вічність.
Того, який ще не знав,
що найважчі слова — не «я тебе люблю».
Найважче сказати:
«Я тебе більше не чекаю».
У ночі так легко писати листа.
Але я не буду його відправляти.
Нехай лежить.
Нехай старіє разом зі мною.
Нехай одного дня пожовкне папір,
зітруться чорнила,
зникне моє ім’я
і навіть твоє.
Бо є речі, які ми не повинні повертати.
Є люди, яких треба любити мовчки.
І є ночі,
в яких ми назавжди залишаємося тими,
ким були до того,
як дізналися,
що все закінчується.
Навіть якщо закінчується не життя.
А тільки
...
Міра
