Всі вірші

-

Коли світ ламається від перевтоми

Заразившись вірусом невідомим

Укрившись темрявою та імлою

Остання людина говорить зі мною

Вона розказує, як малювала

І ця розмова — приємна, тривала

*

Здається миттю що йде до безсмертя

Єдиним, що справді вартує опертя

*

Здається єдиним, що варте опертя

У світлі пекучого лона безсмертя

-

-

Вбивають сумніви, хоч не Орфей

Відповідальність, немов би портфель

Що впалa на плечі малому дитя

Чи взяте у брата на виріст взуття

Носити життя так тяжко буває

Вагу не скидає гонитва за раєм

Інколи хочеться зняти портфель

Думка солодша за карамель

Тільки в думках портфель я вішав

Відповідальність за смерть страшніша

-

***

Здригається громом загублене, сковане тіло,

Всередині - холод, крадеться назовні мечем.

Стояти чи бігти? Без тургору сріблено-біло.

Кричати б у світло, вимовно знімілим сичем.

Рух? - Без надії. Не стримати погляд назовні,

Не збити подію, не змити останній білет.

Зривається небо у душах і в мінному полі.

Затягнуто наглухо сивий, кривавий корсет.

Гримить без упину: кричить у міста́ канонада.

І люди у клітках складають жало́бні світи.

Якби ж тільки тиша - безжально забута принада,

Якби ж тільки очі, безвинні і вже не пусті...

13.07.2025

Я дуже хотів написати вірша про любов.

При чому так, щоб не закінчувати цю строчку словом "кров".

Я звісно старався,

Та мій поет брикався,

Не прийняв тої долі

І заримував із "болі".

Я після цього зрозумів, що я поет

І пишу я вірші, a не пісні про міньєт.

Високая поезія! Не більше і не менше

Із Шевою під пахвою піду...

Писать верлібри

Нє, ну а хулі мнє

Я вам ще суржика докину,

Шоб у вас очі на лоба повилазілі.

Бо можу, хочу і вообше:

Я хуйожник - я так бачу.

Бо "високая поезія" - гучніше буде падати,

Хоча у римах мова,

по відчуттю за гратами.

І обіллю лайном усіх,

Хто скаже: "Це не правда".

Я краще знаю, бо мені не треба пропаганда.

Ой... А я заримував...

Якось неловко вийшло.... Мдамст...

Ну що ж...

Я так хотів написати вірша про любов,

Та не зміг передати чуття не римуючи з "кров".

З неба дивилося на мене сонце

І так крінжувало з мене, за віконцем.

Колись, мабуть, я зрозумію,

Що треба вчитися писати.

А інакше, за цю риму - потраплю за ґрати.

*Не слова про ритм*

Очі-ночі, очі-ночі, очі...

За коханням — час не владний,

Серце вірить, не мовчить.

Погляд твій — мій спокій ранній,

У мені він далі жить.

Ти — як тиша після грому,

Ти — як світло після снів.

У думках приходиш знову,

У потоці ніжних слів.

Я тебе в собі тримаю,

Наче зорі — свій причал.

Кожен вечір виглядаю,

Хоч би світ мій все забрав.

Ти — не спогад, ти — реальність,

Ти в повітрі, у мені.

Навіть біль — тепер не жальність,

Бо ти є у цій весні.

За коханням — час безсилий,

Скільки б років не пройшло.

Твоє слово — тепле, милий,

Як весняне джерело.

Не згасити, не забути,

Хай летять і дні, й віки.

Я навчуся знову жити,

Якщо ти — хоч на мить, — близький.

І боляче бути небувалим...

***

Мене не існує, в обіймах незрілого поля,

Немає для інших, коли засинає весна.

Покличуть - удача, забудуть - буденна розмова

Із вічною тінню, якій віддалась самота.

Мене не чекають, бо зіграно стерту октаву,

Не кличуть у за́світ, аби возз'єднати рядки.

Німі першозводи ховають незнану поставу...

Мене не існує... між ігор, довіри й води.

У погляді - сутінь, липкої як мед, Маріани,

У голосі - втеча, від себе на тисячі літ.

Мене не існує в полоні вичерпної рани...

І дихають хвилі - нескорений дотиком світ...

10.07.2025

нас часом долає безвихідь

стискає залізом лещат

шахісти це відчуття знають

коли потрапляють у пат

та тільки у шахах це норма

прийнятний фінал нічиї

в житті же сумна ця подія

збиває нас із колії

терпіння потрібне, все буде

як Боженька наш забажав

якщо ж результату немає -

від чогось Він нас врятував

29.06.2025

Земля вкрилася попелом сірим, несамовитим

А я лежу у синьому оксамиті

Я бачу нестерпно страждаючі зорі

Я бачу нові стосунки та миті

Я бачу як страждає хтось

Я бачу як хтось безтурботністю вмитий

Стратосфери й безодні

Століття та миті

Безкінечні війни

Історії чорнилами вкриті

Історії та побачені ілюстратором жахи

Ілюстратора з'їли комахи

Стерли з паперу чумаків та гайдамаків

Залишилась правда та кривда

Залишились криваві обійми

Режисерів вар'ятів що трамбують в безодню усе що ми хотіли сказати

Що паплюжать усе що ми вміли та знали

Що думали б ми не зуміли здолати

Але здолали своїми словами!

Своїми очима і своїми сльозами

Змогли передати у вірші недбалі

Змогли побороти всередині себе цього тирана

Що просить далебі паплюжити мову

Паплюжити з нами нашу розмову

Що плине по течії - несамовита

Вона наче гіперактивна дитина

Прагне дізнатися все ні про що

Її не заманиш "варєніками ілі барщом"

Це сприйняття потойбічної волі

Чого б не дізнався Шевченко про "долю"

Це зґвалтована розпачем Україна

Це вбита шахедами родина

Це збита КАБами лісова стежина

Це ми, це історія нашої днини

Це віршик, що на пам'ять в майбутньому вивчить дитина

Це Данте Костолесь, що писав про себе

Це поет, якого захищали РЕБи.

Горить, палає в пеклі та реальність

Руйнує все, що я роками будував.

Тремтять, тремтять руки жебрацькі

Я так благав... І у моїх словах

Була одна, одна надія! Я вірив в неї, я чекав

Благав, благав але безсилля лиш народило новий страх.

І ось, стою... Палає місто, великий диявольський ліхтар.

Забив, прибив до стін надії той балістичний, клятий цвях.

Я вже не знаю де те місце, якому я жадав тепла.

І хто змінив мої надії на гучний дзвін БПЛА.

Хто ти?

Людської долі диригент,

Хто ти?

Наших емоцій абсорбент.

Хто ти?

Незрима нами ти істота?

Хто ти?

Чи той закон, що писаний без слова.

Хто ти?

Чого ти хочеш, розкажи...

Прошу, благаю відпусти...

Я так хотів писать пісні, писати вірші-солов'ї

У мирі, в вирі для душі... Для серця в тиші й взагалі

Я мріяв... Мрію... Я зомлів

Але я вилізу із цих руїн.

Самотність прогресує, як ракова пухлина

Це з самОго початку була фатальна помилка.

Вже хованки зі світом, перетворилися в звичку.

Я в тунельній реальності, віртуальному цирку.

Головний ворог в голові і основна проблема

Поглиблене вивчення психічної потреби.

Собою поневолений, насильно аскетичний

Заручник аналітики, у надрах статистичних.

Машина з м'яз та шкіри, собою програмований

Виразності усіх думок, давно вже закодовані:

10000100010 10000111000

М. А. Ш. И. Н. А.

Механізм - надійний, існування - стабільне

Лиш у папці "admin" заховав все найгірше.

Знову день... В день... В день... В день...

Збоїть здоров'я, в голові прецедент.

Коли вже зрозумію, що я не інструмент.

Втома на землю вертає машину

Де те мирне життя, яке я покинув?

Людська, надто псарня, об'їдає скелет

Життя ставить вирок мені: "Дисидент".

"Ти не будеш один, та залишишся сам"

Генеруючи текст, забуваю слова.

Страх та безсилля, їх було два

Їх було два...

101001110011111010011

я насолоджуюся шелестом дощу

похмурим небом без кінця і краю

природа немов шепче "не спіши,

дозволь собі потішитися раєм"

я насолоджуюся контурами гір

вигином рік й просвітами у лісі

неперевершений краси природи твір

як добре що не знищений він досі

ми у буремні живемо часи

вихор подій захоплює свідомість

знайди час відпочинку для душі

і спокій ти отримаєш натомість

05.04.2025

Ні на кого не схожа,

Туманного ранку

Незвична прохожа

Поспішає на рантку.

У сіре пальто

Закутане серця тепло.

Тендітної ніжки слід

Топить льодовий моноліт.

Вітер тривожить гілля,

Листя малює картину.

Плутає смуток в волосся

І відчуває провину.

Та вона не зважає,

Вітер - поганий актор,

Фільму сюжет шкутильгає.

Її усмішка - ось де фурор.

А там недалеко,

За рогом кав'ярня.

І молоко

До кави вона забажає.

Аромат мигдалю

Гарного дня побажає.

на кухню кличе кіт поїсти

неначе ж насипав недавно

тільки хіба йому відмовиш

їсть він, товстію я... забавно

22.07.2025

краса природи - це не випадковість

це творчий задум, нами незбагненний

ці кольори, ці запахи, ці форми

у всьому бачу Боже одкровення

чи здатні ми відкрити своє серце

душею усвідомити всю велич

і нескінченну мудрість провидіння

яким проникнуте усе створіння

ми не бажаєм, нам це не потрібно

навіщо обирати шлях догори

розваги дайте нам, і хліба, звісно

мали б просити совісті докори

26.03.2025

усе життя кидали ми каміння

перлинки ці з коштовного намиста

що нашої душі є одкровенням

тепер за кожну маєм відповісти

не про земні здобутки іде мова

мету в житті ми мали, але хибну

про скарб єдиний, який дасть нам силу

кінець свого буття зустріти гідно

чи зберегли ми вогник той у серці

запалений від Божої любові

даруючи його близьким і рідним

щоб освітити шлях до свого дому

19.03.2025

як легко нам осуджувати інших

вважаючи себе у їхній шкурі

і звісно ми би краще все зробили

якби ми теж таке життя прожили

наш візерунок долі унікальний

хоча, звичайно, схожі риси має

але нюанси роблять все інакшим

однакових сердець двох не буває

тож не спішіть висловлювати думку

без сумнівів просту і геніальну

зберіть спочатку доказів корзину

а потім поспілкуйтеся нормально

21.07.2025

я маю відчуття, вони цікаві

раніше я не зустрічав такого

немов весь світ у тебе на долоні

і тихий вітерець торкає скроні

ти маєш вибір, що тобі робити

але насправді значення те має

що на духовний стан людей впливає

і не дає цей світ нам погубити

ох несвідомі ми своєї долі

і часто не бажаємо дізнатись

не живемо, а просто відбуваєм

свій час земний, і бажано без болі

21.12.2024

я маю сльози у душі

вони фізично проступають

скажіть мені, чому в житті

багато горя люди знають ?

напевно, знову щось мені зайшло

дивитись мовчки далі я не можу

навколо стільки маємо краси

все зіпсувати хоче майже кожен

не вдома ми, нас привели сюди

ми маємо їх вибір поважати

у цьому світі ми не хазяї

але про нього мусимо ми дбати

у всьому сенс є, варто пошукати

на жаль, що більшість іншого бажає

як страус, голову в пісок сховати

так намагаючись потрапити до раю

байдужість це страшний великий гріх

вбиває він повільно душу й тіло

але коли ти хочеш помогти

то бачиш, що нема до тебе діла

так живемо, не знаю, де кінець

коли насправді люди поліпшають

єдине, що в цей час я відчуваю

моя туга і сльози у душі

21.12.2024

Босому В. М.

Всесвіт здається самотнім гніздечком

Тіло тримає мене на краю.

На грудях своїх, розриваю желетку

Я вільний і я лечу...

Нарешті, свобода, від лживих овацій

Маленька людина, у великій пітьмі.

Свобода від криків, про норми й моралі.

Я вільний, від рабства землі...

Не зупиняйте мене, я все знаю

Від кайданів реалій нарешті звільнюсь.

Продовжень життя я не бачу сценарій

Літати я мріяв...

Без крил...

Я лечу...

Як по життю були ми голі, босі

До неба без крил я, на жаль, не втечу.

Підбитий птах, в обіймах сонця

Я полечу і згорю... Я згорю...

R. I. P.

Сонце давно почорніло.

Загрозливо суне час, наближаючи нас

До неминучого. Невпинно крокуючи

Залишаємо сліди минулого, хоча може ще буде шанс

Врятуватися на все плюнувши...

І зникнути... Зник-кнути...

Раз...

Кому із нас випаде шанс...

Два...

Кому із нас випаде шанс...

Три...

Балістичні кнути розрізають небо

Колишні "об'єкти", лишились об'єдком.

Розрізаючи хмари заточеним лезом

Пам'ятай - герой той,

хто виграв по-смер-тно.

Хробаки пожирають усе без упину

Покриваючи землю їдким, чорним димом.

Ми - тихенька овація, власним фантазіям

А правда - брехлива фальсифікація.

Але

сонце

давнооооо

почорніло...

Хробаки обожнюють лю‌дську недбалість

Пожираючи все, що ми не вносим в сценарій.

Наше сонце давно заховалось за хмари,

Ну а ми, все не бачим нічого крім марив.

Хробаки пожирають почорнілеє сонце

Тільки ми заберемо цей хаос з собою...

Сонце

давнооооо

почорніло...

(Згниє наше тіло, згниє наше тіло, згниє наше...)

-

обіднє небо вкриває блакиттю

від вашої присутності простір світліша

зверніться до мене, відповім миттю

та здається для вас я всього лише миша

що боїться вас, але бігає поряд

а ви боїтеся, схоже, ще більше

і за волоссям ховаєте погляд

від того, хто свій сховав ледь раніше

здається про це вже писали поети

про вигини тіла й волосся як жита

готовність заради когось померти

і навіть готовність заради вас жити

навушники на каштановому волоссі

і хмари на небі танцюють вальс

в очікуванні картини не закінченої досі

найстрашніше не побачити завтра вас

-

Ще учора я була атеїстом,

А ще егоїстом і скептиком

Ніч заснувала ілюзію

Адаптувавши міміку з жестами

Учора я була сильною

І тіло дихало спокоєм

Сьогодні стікаю кров'ю,

Боячись стати попелом

Уявляєш, вчора мене ув'язнили

За що ? Я й досі не знаю

Кажуть, проти влади пішла -

Та я ж просто вірші писала

Знаєш, а я боюся

Не кулі чи смерті млосної,

Мене пробирає струм,

Що без рук раптом лишуся

А як закують у систему ?

Для мене ж це гірше пекла.

Я волі дала обітницю : з нею, інакше - вмерти

Я книги писала зі свічкою, що тліла, як моє нутро

Я тихо чекала спокою, він мене зрадив, і не прийшов

Знаєш, я зараз у камері: тут холодно й всюди смерть. Кожен камінь просочений пам'ятю й іменами тутешніх жертв.

Знаєш, а тут всі наші, чужі для влади уми. Тут поети, митці театрали і всі хто зламався в ці дні

Я боюся завтра, стала вірувать знов. Раптом бог повернувся з посвяти, раптом почує мій зойк.

Боже, та тут же пекло, все горить і гниє!

Боже, тут гинуть не люди, а душі майже святі!

Я знов стала скептиком і егоїстом, втратила віру сповна. Вони коло мене всі вбиті, а за вікном війна.

Всі, хто ділився цигаркою, ковтають власну кров, і в агонії болі - шлють коханим любов.

Боже, якби ти спустився, поглянув на жах сьогодень, ти б боявся не чорта, а влади СССР.

***

Помадою спалені білі, врочисті сервізи,

А попіл - у пам'яті, мовби столітнє ярмо.

Усипані грою старечі, дивацькі валізи,

Мов замкнутий спогад про світле й вагоме перо.

Задумані очі і фрази, яких не промовить.

Лишається дотик до світла шовкових тканин.

Самотність - не кара, щоб їй оберемно відмовить

У дальності спокою з тихих, безликих руїн...

У сяйві палітри ховається зморена юність,

Вловима серцями, ніяк не квітучо-звеном...

Помадою спалено все, на засмолену мудрість,

А згадка ще б'ється... своїм доленосним тавром...

03.07.2025

***

Вона чекала довго,.. надто довго,

Це стало болем, стало чорним днем.

І кожен стукіт громом бився вогко,

І кожен спогад все палив вогнем...

Вона чекала сина, хай із бою,

Ось він зайде́ - знайомий шепіт уст

І запах тиші,.. спокою й прибою...

Чи скаже що, чи скине рваний муст?..

Вона все знає... Хай лише їй скажуть.

Мала потреба тисне сік живих.

Нелегко бути там, де стіни в'яжуть

Сліпу надію... вже навік німих...

29.06.2025

-

Немов би безбарвний Цкуру Тадзакі

Котрий рік моя проща триває

Повтори подій — двадцяті, тридцяті

цікавіше життя мають навіть трамваї

Цікавіше навіть світи Муракамі

нудота всередині як патоген

цікавіше шукати у темряві камінь

чи риму до клятих японських імен

Нудота схожа описана в Сартра

і вихід із неї цікавий, принаймні

зрозумів нещодавно, яка дивна та мантра

про те що у нас є вибір при наймі

Мій вибір — і я би змінив вже колег

не збирав би колекцію смутку й печалі

не збирав би колекцію як Фредерік Клегг

а взяв би усе і подалі відчалив

Але зараз лежу, в обійми з котом

з гріхами, нудьгою і в бруді

заплачУ і заплАчу, як Гоморра й Содом

Колись.

А поки гріхи заховав в словоблудді

-

-

життя затяжке, та смерть страшніша

страждання воістину наша ніша

діти народжені на початку століття

чекають від завтра ще більші страхіття

будем до старості загоювать травми

беззахисні, ніби хрущі у травні

яких збирають у банки зі сталі

і лише смерть чекає надалі

і нехай життя на жаль

кроком руш удаль

і хрущ сталь з'їсть

ніби двадцятий з'їзд

-

-

Знаєш, мені завжди хотілося писати як інші

З глибиною і простотою, чіткою ритмікою і прозаїчною формою

І хотілося б зрозуміти: важливіше писати хороші вірші

Чи знаходити прихисток за словами і мовою кволою?

Я б хотів, аби мої вірші роздивлялися, як роздивляються книги на чужих полицях

Ніби оцінюючи привабливість голого тіла, родимки на грудях і вигини

Щиро заздрю кожному володарю слова, що себе показує і не боїться

Голизну ховаючи, як скульптури Відродження за фігове листя, фіговими метафорами і римами

-

Слово не вічне

Й ніколи безсмертним не стане.

Слова - лиш греблі, а ми їх вважаєм мостами.

Йдемо на той бік, бо в себе уже недостатньо,

Душачи річку.

Слово старіє -

Старіє не ліпше людини.

Ми виростаємо із слів своїх з часу плином.

Слово, мов листя, із вуст опадає невпинно

В пазурі вітру.

Слово статичне,

Ви лиш огляніться на нього:

Ви говорили гаями, а зараз це - дьоготь.

Це ви змінились, а ніби воно, хоч що з того…

Як іронічно.

Словами мріють.

Слово - душі каганець,

Що не врятує, однак, якщо власник - сліпець.

Замурувати себе у словах - це кінець:

Фільм ж бо не титри.

Чому так боляче, коли надія тане,

Чому так серце ниюче щемить?

Чому душа так млосно тягне,

І в венах кров багряная кипить?

Забути ладна, та не відпускає серце,

Втопити хочу почуття глухі,

Вже ніжно дріботить на кахелі червонеє озерце,

Кусаю губи, вони й так бліді й сухі.

І знову сірий ранок, пів по шостій,

Рядки вже не лягають у вірші.

Ці почуття притихлі, не забуті,

Лишу на пам'ять, ліпших не знайти.

І на осінньому балконі

Зійдуться зорі повсякчас

І тишу вкрадуть незнайомі

Порожні погляди для нас

Годинник відіб'є дванадцять

І ми прокинемось - це сон

Нам більше стало за сімнадцять

Ми задали невірний тон

І спрайт не той уже на смак

Тепер всі п'ють еспресо й раф

Минули дні дражливих 'так'

У всіх дедлайн і повний крах

Минули дні дитячі швидко

Немов побігла стежка в ліс

Не кличе ба тебе знов - 'квітко'

Мокріють очі знов від сліз

Ми мали ще ясне дитинство

Пригоди й сміх щодень для нас

У них же вкрали це дитинство

Вони вже знають більше нас

І ось мені вже не сімнадцять

Хоч це написано в 'ID'

Війна зістàріла на двадцять

І вже нема куди піти

А тим кому недавно п'ять

Вони ж ще зовсім малі діти

Та все тікають від атак

Здригаючись в страху щомиті

Хотіла я розслабитися хоча б на мить.

Намагалась — даремно, схоже.

Здається, я забула, як це робиться вже —

Бо загрузла у тенетах дивного настрою.

Хотілося б, щоб мисленнєвий апарат

Був спокійним… і уважним водночас.

Та думки — як мавпи на ліанах:

Стрибають хаотично, не даючи шанс на лад.

Гортала книжку, скролила Facebook,

І з гнівом пробігала стрічки новин.

Писала лист, верталась до уроків —

Та все дарма… Втрачаю розум!

Взялася розгадати газетний я кросворд —

Але, скажу вам, яке ж дурне заняття!

Бо всі ми знаємо: без контексту слова

Не мають сенсу, лиш плутають поняття.

І все біжать хвилини в даремному шляху

Та вибухають в порожнечу мозкові нейрони

То й буду щось робити — хай і механічно,

Бо не межі самозаймання буду скоро.

12.04.2025

Не хочу бути я тобою,

Чую знову з вуст твоїх я це,

Не хочу бачить, що з тобою,

Чому не любиш ти себе?

Ти ж знаєш, кажеш се лише від болю,

Що тягне усмішку з твого лиця.

Я знаю, ти не думаєш, що я була лихою,

Адже я лиш відображенням була.

Не дай же іншим бачить не себе,

А їх думки про тебе,

Бо лише побачиш душу страдника,

А не себе.

Ти не сказав мені, що твої сни —

Всі сповнені журби та смутку,

Що у далеких спогадах весни

Блукають тіні незабудки.

Ти не просив мене: "Прийди",

Коли тебе забрала ніч холодна.

Коли я споглядала в твої сни,

То залишалась там знайома – невідома.

Я не скажу, що у моїх думках

Твій голос — наче вітер поцілунку.

Що я блукаю по твоїх стежках

У пошуках незримого рятунку.

Я не скажу тобі: "Не йди",

Торкнусь губами зімкнуті повіки

Ти зник — так само як зникають сни,

Я ж залишилась між "тепер" і "навіки".