Старий моряк і берег моря,
Стоїть споглянувши у даль,
Його все манить синє море,
І кличе біла хвилей шаль,
Ось мої хвилі хвилі мої,
Він стільки з ними пережив,
Секрети всі таємні свої,
Він їм назавжди залишив,
Йому би знову в океани,
І на рідненький берег стать,
Йому би знову пелікани,
Від дому в море проганять,
Куди ж далекий рідний берег,
Коли он свій ніяк обнять,
Коли нема вже тої сили,
Щоб навіть мухи відганять,
Наблизилася неміч з сумом,
Прийшли усі кому не лінь,
А море знову б'є із шумом,
Ледь ожививши стару тінь.
Стремлінь в житті уже немає.
Повисли зморшки на лиці,
Рука штурвал вже не тримає,
Тростина з дерева в руці,
А серце ще горить водою,
Душі б останній смертний бій,
Щоб ще відчутися собою,
Втонуть в пучині юних мрій,
Відчути знову подих вітру,
Любов і шторм відчути знов,
Відчути молодість і юність,
Щоб зажбурляла в жилах кров,
Пригод морських зазнати знову,
Знайти маршрути нових вод,
Скарби можливо призабуті,
Які колись згубив народ,
І перешкоди подолати,
Довести свою силу всім,
Життя по спробі знов пізнати,
Знайти можливо інший дім,
Пожити, ще хоч скілька років,
Прожити так, як не вдалось,
Лише б без болі і страждання,
Так наче зло лише здалось.
Усе в минулому зосталось,
До тіла неміч підійшла,
І сила вся вже відігралась,
Та думка в море все петля,
Які б там води не грайливі,
А старість вже вінець кінця,
Які б не були ми сміливі,
Зі страхом ждемо всі Творця,
Ось так минають дні самотні,
Думки шепочуть: нема сил,
Кінець вже завтра чи сьогодні,
Питання йде за небосхил,
На зустріч з морем незабутнім,
Завжди йдуть ніженьки старі,
Щоб запалити знову в серці,
Минулих згадок ліхтарі,
Кидає море свої хвилі,
Сумує біля них моряк,
Минуле вже не повернути,
Та світить світлом ще маяк.
2022
Володимир Каразуб
