Всі вірші

Звикаєш до всього у цьому ти світі,

Звикаєш до болю, що душу турбує,

Звикаєш до скошених поглядів миті,

Звикаєш, що друг твого серця не чує.

Звикаєш, що спогади зовсім не гріють,

Звикаєш, що всім все навколо байдуже,

Звикаєш до того, що мрії хворіють,

І вже покидають засмучену душу.

Звикаєш заучені фрази казати,

Коли хтось по звичці про справи питає.

Звикаєш ти поглядом лиш проводжати,

Бурхливе життя, що без тебе минає.

Звикаєш до всього у цьому ти світі,

Але не звикай до дарунків від Бога.

Не треба звикати до запаху квітів,

Якими встеляє твою Він дорогу.

Не звикни, будь ласка, до світла навколо,

Коли у очах твоїх темряви плями…

Не звикни до Бога, не звикни ніколи,

До Того, Хто любить тебе до безтями.

10.06.21

Він безликий Тезей і сказати йому більше нічого.

Рвуть з безодні голодною люттю важкої стопи,

Що на грузному схилі їх черепа; бивнями й хоботом,

Чорним поглядом ярості в тучах являлись слони.

В дикім буйстві атраменту неба, дрижанні небесному,

Одержимі безумством. Пилюкою хмарився біг,

Легіон знавіснілого серця природньо-тілесного,

Був знищений тигр тоді і розтоптаний в смерть носоріг.

Там скажене гудіння трембіт бушувало з литаврами,

Коліна вдарялись, трощилися лобні кістки,

Так були убиті слони у війні з мінотаврами,

Що силу безумства, як образ взяли на щити.

27.05.2019

Мені кажуть:

Крути, прокручуй та намотуй на вус:

"Таких, як ти, багато.

Ви усі замінні гвинтики

Великої системи "

Якщо щось болить,

Ми видамо лікарняний,

А то бачимо, що ти збився

Із правильного шляху

Якщо твій метал перегрівся -

Відпочинок за кошт держави.

Бачиш, як ми тебе любимо,

А ти чому нас не поважаєш?

Ми ж даємо тобі роботу

Кожного дня,

Тож:

Крути, прокручуй та намотуй на вус.

Мені просто потрібно перепочити,

Мені потрібно вибрати менше зло,

Мені треба вірити у вибір.

Факт виборів вражає -

Демократія мать її.

Взагалі необхідно вірити,

Повірити їй.

Свобода слова,

Совісті,

Чому всі безсовісні?

Хай буде так, як вони говорять:

Крутити, прокручувати та намотувати

на вус.

Вони ж старші.

Кажуть, що розумніші,

Їхні титули звучать,

У мене навіть немає імені.

Крути, прокручуй та намотуй на вус:

В тебе є бейдж,

на ньому порядковий номер.

Ти - набір цифер,

Згенеровані випадкові символи,

Працюй у поті чола.

Я відчуваю,

Що застряг.

Я стою на місці,

Хоч і

Кручу, верчу та намотую

Все більше і більше.

Я, немов Круть чи то Верть

з однойменної казки,

Але чомусь мені не солодко,

Життя не казка й не шокалад.

З мене досить,

Потрібно спинитися,

Досить

Крутити, прокручувати та намотувати

на вус.

10.03.

2023

© Богдан Кухта

Ось і настало довгождане літо

І усі погані спогади й турботи змито.

Це пора радості, це сонце в небесах,

Це яскравий блиск в очах.

Життя сповнене безліччю випробувань,

Але літо прекрасне віддає нам свою дань,

Дає щастя, оптимізм й нову спробу

І подорожей нових кожного літа знову.

Приголомшливе літо таке для людей дороге,

Тому що усі знають: воно знову і знову прийде

І закружляє у вирі пригод,

У танці приємних турбот

У відчутті яскравість затуманить голову

І буде ще довго варте найкращого спомину.

Літо- період нових відкриттів і змін феєричних

І літо переливає барвами кольорів незвичних

І закликає скуштувати плодів свіжих,

Відчути солод соків їхніх ніжних!

Розлуки довгі, зустрічі нестримні

А я іду в його обійми.

А життя така штука, що всюди печалі

І ніколи не знаєш що тебе чекає далі.

Ах, навіщо Бог переплітає долі

І мусим ми приймати тяжкі ролі.

До тебе лине душа моя,

Ах чого ж я досі не кохана твоя?

Зустрілися ми і щастя один одному дарували,

Але через злий рок- нестримного кохання не мали.

Життя одне ,його бажаю з тобою прожити

І всі нещастя, болі і розлуки з лиця земного змити!

Бажаю я щоб доля нас звела і Бог благословив

І щоб полюбити так як я тебе- мене зумів!

Ой черешня впала,

І завмерла Галя.

Доля не зламала,

Душу не забрала.

Серцем вона знала,

Що точно покохала.

Серцем відчувала,

Хоч сама й не знала,

Як це поручилось,

І як вродилось.

Пісню заспівала,

Як вона кохає,

І що в серці знову,

Пташка заспівала.

У саду гуляла,

Та й кохання пострічала.

Любов’ю кохала,

Та й горя не знала.

Щастя вона мала,

Бо кохання знала.

В цих синкретичних таблицях останніх часів,

В предметах кімнат, що куйовдять й задурюють голову

Ти перечитуєш заново сотню разів,

Пихате майбутнє тихим і здавленим голосом.

В портретах минулих тасуєш холодні зразки,

Обрядами вщерть примітивними, дивними танцями,

У передпокої співаючи, пальцем руки

Гортаючи пил інкрустований срібними тацями.

Подібно коли в смітнику ти шукав капіляр,

А промивши сплітав, брелок прозорої рибки,

Заради забави. Признайся відверто, ну що тобі той Абеляр?

І що Елоїза? І їх листування потерте, і тобі непідсильне, дике.

І навіть коли оголосиш, як хресний похід

Шукаючи в зав’язях літер любовну відвертість,

Проголосивши серця, що страждають від бід, —

Усе, що проявить голос – твою непричетність.

І твій корабель, що постійно збирає пил,

На підвіконні, ніколи не пуститься милями,

Усе, що подує — це подих, щоб з жовтих вітрил

Зігнати пилюку, моделі не бігти за хвилями.

І весь твій надуманий погляд з прочитаних книг,

Застряглі осколки між яснами слів — афоризмами,

Ти ж не зможеш, насправді, первісне вирвати з них,

Тобі доведеться в кімнаті безсилля визнати.

І страшно коли лихоманкою виступить ліс,

Обступить стіною високою, здовженим конусом,

І здушить перина уяви панічний навіс,

Коли від жахіття уражений випитим голосом.

І ось над тобою портрети і люстри висять,

Тонке ж простирадло здається на дотик двотомником,

І давні, первісні перекази ночі страшать.

О бійся почути і стати їх вірним паломником!

30.07.2019

Посічений зливою простір. Портик.

Над портиком небо і сонце в контурі,

Дрімає під сонцем осіння готика

Лісу,

І люди, забуті в своїй неволі

Стоять.

Жовтень читає свою новелу, —

Голосом сірим у водостоках,

І каркання ворона над верхів'ям

Сосен

Довершує вічно сумний

Солілоквій.

Так наче в кімнаті розкидані речі, —

Нічим не пов'язані віддихи осені,

В пісні дощу. А опісля — картеччю

В небо зривається зграя сполоханих

Птахів.

Холодно. Жовтень. Дороги калюжаться,

Казиться вітер і сонце казиться.

День, що минає обвитий тугою,

Лягає на землю чіпкою сажею.

От-от листопад.

24.09.2021

Повернися до мене на світанку, коли у серці знову буде весна.

Я прожила без тебе безліч ранків, чекаючи на твого здвінка

Напиши мені хоч два звичних слова: "Я живий" й смайлик про любов.

Вічність чекати я готова, обіцяй що будеш зі мною знов.

Пити каву на нашому балконі й обіймати ніжно, як ніхто.

Зустрічати з квітами на пероні й кутати мене в своє пальто.

Мріяти про час, де нас вже троє та вигадувати йому ім'я.

Хочу щастя - щастя лиш з тобою. Пам'ятай, навіки лиш твоя.

Можливо птахи, як і люди нудьгують за світлом.

На пляшки з повітрям колись закоркованого погляду -

Чіпляє наліпку з далеким-далеким спогадом

Пам'ять. Чи...

Можливо, птахам однаково і картина світу

Оживає для тих, хто шукає прозорий вихід

З пейзажу безкрайнього неба у вічність підрамника.

12.06.2021

Ти розпустиш своє волосся

В день, що згубить усі метафори,

І настане – нічого кращого,

Як розбити античні амфори.

І настане – нічого більшого,

І нічого за подих вічності

В безмовному стані зречення

Від духу мистецтва античності.

Від слова і рими – стриманий,

Твоїм розхвильований поступом,

Як світлом, так і тінями випитий,

В кімнаті, в розвалинах простору.

Не залишиш нічого більшого,

Поклонінню, як формі та лінії,

Безперечно єдиним витвором

В колонах і в контурах пінії.

І в колонах коліна іконами,

І від поясу вище – копія,

І від поясу нижче – лонами,

Храм Венери – твоя історія,

Храм Венери – твоя колонія,

Вищий дух над людськими законами,

Храм Венери – твоя релігія

І корона жагливої сфери,

В рік такий від незмінної ери,

І назавжди у свою незмінність,

Як і вчора, як завтра й сьогодні, –

Не вільні й завжди голодні,

Ми.

P. S. Ваші паломники.

25.06.2019

Ангели-то воїни, що рвуть людський дух до бою,

Щоб наше життя було без болю.

Бог зупинить страждання і воїни йому допоможуть

І все вони зможуть,

Бо зв*язок вони мають

Про який люди не знають.

Грішні люди такого зв*язку не мають,

Бо Бога вони не знають.

Зв*язок з Богом важливий,

Бо він вічний, він не мінливий.

Щастя, любов і добро

Він в серце людям несе

Нехай і тобі принесе!

Тому всі ми повинні бути як воїни,

Щоб рятувати свою Батьківщину

І грішну людську половину.

Бога ми в серці маймо, щоб не згрішити

Та душу свою не занапастити.

Ось таке людське покликання і Божа воля-

Така наша доля.

Люба мóя, хто ж ти є така?

Які ж ти чари використовуєш на сóбі?

Навіщо ж ти затягла мене,

В свої пекельно липкі обійми втоми?

Кожний твій цілунок, поставлений на мóїй шкірі,

Залишив опіки тяжкі.

А твóя усмішка п'яняща,

Постійно відлунюється ехом в голові.

Ти не казала жодних фраз,

Загалом вони й не були потрібні.

Я прислухалась до твоїх відраз,

Бо тільки вони вказували на те, що слід не робити.

Якщо чесно зізнаватись тобі,

То мене не зачепила твоя вистава.

Але вона буде з'являтись мені

Як похмура і сірувата примара.

Моя кров вже давно застигла на місці.

Твої сценарії теж не поворухнули її.

Я хотіла лише трохи відзеркалити твóї

Життєві монотонні мелодії.

Іноді, коли я відчуваю твій сум,

Хочу втекти з цього місця назавжди.

Знаходячись в полоні нав'язливих дум,

Хочеться почути частинку правди.

Ти вбиваєш своїми словами,

Які залишаються в моїй голові.

Але я знаю тепер що робити ночами,

Коли з вікна видно лише ліхтарі.

Я розумію, що все сказане було несерйозно,

Але все ж це залишило слід,

Який згодом відіб'ється морозно

У той самий, начебто звичайний обід.

Це дійсно усе скінчиться?

Ти правду кажеш чи ні?

Вони дійсно усі прокинуться,

Чи все ж потонуть в болоті пітьми?

А якщо все буде не так?

Не так, як кажуть в новинах.

Чи дійсно ти зможеш знайти,

Моє серце у самих глибинах?

Ти дійсно віриш у себе?

Скажи мені "так" або "ні".

Але перед тим ти подумай

І не бреши в першу чергу собі.

Я знаю, що зможу стерпіти,

Ці ночі з цигаркою у руці.

Але чи зможеш ти спокійно жити,

Збрехавши хоч раз на цьому місці?

Вночі чорти і феї збирались,

Один з одним змагались.

Стихали ниви і закутались в нічку

І якраз тоді посадили бабу Ягу в пічку.

Соловей розбійник і Кощій в шахмати грають

І одночасно красунь відьмочок роздягають,

Бо ж на них вони грають.

Злу чаклунку яблуками закидали,

А потім із села як непотріб викидали,

Присоромивши на все село,

Що воно ще місяць гуло.

Три зомбі розважались з вампірами

І голосно тупотіли крилами.

Сумні тролі самі собі розважались,

Бо феї з чортами змагались.

А ще демони своїх жертв в супі варили,

Цілу каструлю тушонки зварили і з*їли.

А чаклуни з готами сперечались,

За звання кращого змагались.

А відьми хороводи водили,

До чужинців в гості ходили,

В двері дзвонили ніби- то солі просили,

А насправді хлопцям голову кружили,

До нестями їх утомили, а потім приворожили.

Привиди і духи шалили,

Перехожих страшили.

Нічка ця незвична чарівна,

Коли приходить сила невидима потайна,

Що зведе з розуму всіх вона.

Про цю ніч вони мріють,

Бо всі люди від неї мліють,

А це їх забавляє,

Лякати їх заставляє.

А скелети по кладовищу ідуть,

Сідають в човен і пливуть

В невидимий світ там де їх ждуть.

Весь чаклунський світ тут гуляє

Хороводи водить, гадає.

Цілий рік вони цієї ночі чекають

І коли вона приходить таку втіху мають

І так один одного розважають,

Що весь світ здригають.

Солодко погулявши до себе вертаються,

Наступної ночі ніяк не дочекаються

І цілий рік знов маються,

Неперевершеної ночі дожидаються!

В очах її ночі, в руках її спиці,

що в’яжуть тумани забутих старин.

Герої приходять, героям не спиться,

герої зникають усі, як один

в її темних косах, і в чорних зіницях,

ідуть чередою та просять вони:

— Поглянь же, кохана, на змучені лиця,

і щастя, забутим, назад поверни.

І чується голос, і бачиш, що злиться:

— Забула героїв, про лицарів я.

Забудьте про мене, хай інша насниться,

хай інша дарує вам ваше життя.

В очах її ночі, в руках її спиці,

що в’яжуть тумани забутих старин.

Герої приходять, героям не спиться,

герої зникають усі, як один.

06.07.2020

Листи шо просякли коханням,

Листи- що є твоїм до мене зітханням,

Палиш ти їх в попел обертаєш,

Вино для мене втіха- ти ж знаєш.

У славі гріховній тужу,

В полум*ї кохання згорю.

Чаша муки мене переповнює і димить,

Скоро вона догорить

І любов що в серці до тебе хранив,

Мов вогник здимів.

Сходить сонце для нас,

Снилась мені ти за ніч- один тільки раз.

Ах горда походка вночі манила мене в тумані,

На шиї петлю затягала,

Навіщо мені ти збрехала,

А колись ти так безумно кохала.

Дві треті ночі я не спав,

Тебе чекав,

І мрії я плекав.

Думав що прийдеш,

В гості заглянеш,

Але не прийшла,

Та не біда,

Коня я осідлав,

І до тебе помчав.

Пишна й величава,

Ти мене чекала,

Мов знала що прийду,

Саму не залишу.

Приїхав не дарма,

Бо рада ти була,

Бо коли глянув я на тебе,

Мов сонце засіяла,

Посмішка твоя.

Біля порогу ти мене стрічала

І так ніжно цілувала.

Ти як квітка розцвітаєш,

Коли мене зустрічаєш.

Цвіт ти пахощів моїх,

Мій Ангел, моя втіха

Красуня в тучі,

Ти моя гучи.

Моя! Ти тільки моя,

Без тебе життя мені нема.

Сяйво ночі,

Осяйнуло твої очі,

І Боже те здійснилось,

Як судилось,

Нам кохання відкрилось,

І зрозуміли ти і я

Як палко ми Коха.

Кохання те взаємне

І послання не даремне.

Божа воля їх звела

І кохання їм дала

Тож доля їх така

Бути разом навіка.

Я слухаю.

Струмить весна.

Іконна вись вбирає повінь.

Ще мало-мало до любові.

Ще ніч одна.

Я слухаю мовчання мли.

Таке воно фортепіанне.

З Великих лине океанів:

Курли...

Курли...

Я допиваю каберне.

І видихаю повні груди.

Весна щасливих дуже любить.

То ж і мене!

Я слухаю...

Ти був сином свого народу,

Ти ішов, як Пророк по землі.

Ти народу цього незгоди,

Наче хрест, взяв на плечі свої.

Твоя кобза рядками грала,

Про Народ твій – зневажено-гордий.

Твоє серце з туги вмирало

За Вкраїни твоєї недолі.

Твої думи хранителі стали –

Та й на сотні – на тисячі літ!

І щоб ми по світах не блукали

– В серці маємо твій Заповіт.

Пристрасть палає,

Розум спопеляє,

Життя відбирає,

Мову віднімає.

Без тебе раю не маю,

Ох, як палко кохаю,

Що й на світі все забуваю,

Як в твоїх обіймах буваю.

Кохання твоє,

Все що в мене є.

Щохвилини казатиму,

Що кращого ніж ти я не знатиму.

Андрюшечка,

Моя душечка.

Очі твої щасливі,

Такі мрійливі.

Голос твій манить,

П*янко дурманить.

Руки обнімають

Серце проймають.

Губи палкі, ніжні

Мов троянди підсніжні.

Ох, Андрій,

Жіночих сердець ти крадій.

Твої ласки проймають

І душу тримають,

Не відпускають.

В полоні ласки,

Дивної казки.

Згораю, палаю,

В ласці потопаю.

Чари твої неземні,

Очі твої чарівні,

Богом даний мені.

Я конвертую свою лють у донати.

Я затискаю себе у лещата.

Знаю, не досить щоночі казати:

За тих хто помер, і за тих хто в війні.

Я знаю ціну своїх буднів пихатих.

Я майже знаю чому досі живу.

Але я вічно буду сумувати

За тим кому голосу стало сказати…

Весна та прийде чи ще ні,

Але буде точно уві сні,

Пташки співають надворі

І тепло поселяється в моїй душі.

На небі ні хмаринки й сонце усміхається,

Тобі мені і всім щоб радісно і легко було,

Воно у волоссі нашому грається

Й зазиває в небо аби благо на землю зійшло.

Ще зовнішніх ознак нема та відчувається її прихід,

Неначе край усіх бід

І ти знаєш що скоро все оживе,

Тріпоче в очікуванні серденько твоє.

Ти готуєшся зустріти її обіймами,

як свято котре покінчить з війнами

І запанує лад у всім світі,

Немає іншої для цього миті!

Вітер. Дерева сколихані мережно трясуться,

Кляче під небом старий сірий грак.

Ноги і спина мої до бетонної стіни припруться

Мене сатиричним оком окидує птах.

Криваві обличчя довкола мене

Всі мертві, і я стою на кістках

Погляд свій намагаюсь звести на зелене,

Та в зіницях все ще багрянь на хрестах.

Накрапає. Небо розтерзали сирени,

Розділили частинами, поростягли по кутах.

Воно кривиться хмарами і кличе Марену,

Воно гадає собі по зірках.

Холодна стіна не гріє зовсім,

Як і трупи братів моїх та сестер,

Вони давно не живі вже, покриті інеєм "гості",

А почалось все у той злополучний четвер.

Від стіни не відірватись мені ніколи

Бо лиш погляд старого птаха мене в землю просоченну впер;

Я зранку до ночі глядів в видноколи,

А потім пішов. Бо життя сильніше за смерть.

Весна не знала, що прийде війна.

Вона птахів додому повертала,

Заквітчана, духмяна, запашна,

По вирвах, кров'ю скроплених, ступала.

Вона не думала, що досі сипле сніг,

І ставить лютий душі на коліна.

І первоцвіти слала під поріг,

Пелюстками квітчаючи руїни.

Вона лелеками летіла в небесах,

Сіяла першим несміливим сонцем.

Встеляла травами,розбитий в друзки шлях,

Проміння тепле сипала в віконце.

Веснянками, мов стрічками, в вінок

Березам юним коси заплітала,

І зі струмками у швидкий танок

Під пісню солов'я у такт ставала.

Весна не знала, що прийде війна.

Вона, як ми, на неї не чекала,

І просто йшла... Заквітчана й сумна...

Пташиним криком серце розривала.

Сонце вранці піднялося

І на мить мені здалося,

Що народжується диво -

Стало ясно і красиво!

В небі пташка пролетіла,

І росинка затремтіла.

Погляд свій залишив промінь

На моїх теплих долонях.

І прокинулись жучок,

Мушка,бабка,павучок.

Білка хутко пробудилась,

Готувати заходилась

Для рідненьких малюків

Назбирала маслюків,

А зайчатко з-під росинки

Миє вуха,ніс і спинку.

Мишенята з ліжка встали,

З добрим ранком всіх вітали!

27.10.2021

Так, я егоїстка.

Так, люблю тільки себе.

Так, не бачу сенсу в чужих словах,

Котрі нічого не значать у житті.

Який сенс слухати когось?

Який сенс прислухатися до порад,

Якщо я знаю як краще для мене,

А не хтось з оцих чужих мені естрад.

Всі ми думаємо,

Що наше слово найдорожче.

Всі ми думаємо,

Що порадити можемо найкраще.

Розчарую, це не так.

Ми неспроможні дати відмінну пораду,

Бо не можемо осягнути всієї суті проблеми,

Тому навіть не старайтеся.

Не суйте свого носа в чужі проблеми,

Краще задумайтеся про свої.

Не вартує воно того,

Щоб лізти в чуже життя.

Вже рік минув? Та ні! Вже дев'ять років

Триває ця жорстока боротьба!

У небуття полинув мир і спокій,

Країною поширилась журба...

В одну хвилину день змінився ніччю,

Червоний сніг упав на колоски...

Це скíнчиться! Ніщо не буде вічним!

Так, день за днем, спливають вже й роки...

Неначе стихло? Ні! Ще гірше стало!!!

Вінчає смерть частіше в небесах!

Вже дев'ять років... Тобі, враже,мало?!

Ти думаєш, що нас зупинить страх?!

Чи впадемо з мольбою на коліна?!

Чи станемо як ті - твої раби?!

Чи ти ,дурний, не бачиш?!- Україна

Ні перед ким не схилить голови!!!

І щоб тобі там ,враже, не ввижалось!

І скільки б не лилась твоя брехня!

Та ця країна - вільна! Не зламалась

За дев'ять років ... Все ще не твоя!

Я вірю, що твоєю і не стане!

Осяє путь їй слава перемог!

Все скінчиться... Кінець таки настане...

За нами правда, враже, з нами Бог!

Вже рік як хтось осиротів,

Когось вже рік немає вдома.

І від новин постійних втома

Від похоронок поготів.

Вже рік не знаємо спокою,

І кожна ніч йде навмання,

Чи ранок буде, чи земля

Розкриється перед тобою.

Вже рік тримаємо собою

Майбутнього важкі мости.

Щоб вижити та зацвісти,

Проходим хрещення війною.

Одноманітний біг епох

Спинитись ні на мить не хоче

І ти , із розпачем удвох

На дійство це потупив очі

Життів несхожих променади

Десь починаються , десь рвуться

А в тих життях одвічні вади

І щирі мрії самогубців

Тут цінностей шумлять каскади

Досягнень смілих і провалів

І все, що зустрічав ти радо

І все, що тут колись тримало

Хоч ззовні зовсім ви не схожі

За змістом майже ідентичні

Ні люди , ані ти , о , Боже !

Сюди мене вже не покличеш ?

Тоді для чого слід лишати?

Зусилля ки́дати навіщо!?

Дарма питання задавати

Коли довкруг зловіща тиша

Коли всередині тебе порожнина

То вже суха і не тепла твоя комірчина,

І не в радість метушлива та штовханина,

І не надихає вже ніяка людина,

І ще кисліше стала стигла малина,

І ще довше стала нескінченна стежина,

Що знову і знову веде в порожнину.

Нехай в крові втопиться та клята країна,

Нехай не проросте на їх землі жодна рослина,

Нехай їх найстрашніша провина

Буде для них як надвелика тріщина.

Нехай зазнає мир рідна Україна,

І хоча пам'ятає вона, що була

та година,

Неминуче страшна й вбивча хвилина,

І пам'ятає вона того селянина,

Як тремтіла в руках його пожухла стеблина,

І як болюче догорала та нещаслива ялина.

Попри все не впаде наша мила Батьківщина,

Ще буде радісна від новин сльозина,

Іще буде радісна по домах біганина,

Ще буде гасати по річці рибина,

Ще буде вільно літати пухка голубина,

І буде ще вільна та ціла Україна.

Тепла кров та м'які м'язи

Ще мокрий скелет та шкіряний мішок.

Функціонуючий організм, що ще сказати;

Хоч і хазяйка його безхліб'ям обдарувала.

Ця панацея відмови перейшла в черезмірність,

Клітини заперечують божевілля сіє,

Мозок починає перший геноцид глікогену,

Але ще не пізно зупинити все це.

Процес кетозу учинився з надмірним пафосом, місьє.

Душа молочна, втім, радіє,

Не знаючи, що ефемерна ця омана, — Як прийшла, так і піде.

Синці під очима так і кричать від авітамінозу;

Новоявлений синдром хранічної втоми,

Спокусою опочинку змушує зникнути у царстві морфею,

З ризиком не розплющити очі.

Не розрізняючі тканини,

Ніби, їх блюрить цензура

Сутність із жагою поглинає гладеньких м'яз,

І без думок, про те, що далі буде.

Атрофія м'язів, зіграла свою роль,

Опорно-рухова система виявила збій.

Брадикардія дарує зниження температури.

Зір та свідомість розтикаються, немов, їх не було.

Мозок відкидає вже і свою роботу,

Як даяння на виживання.

От і епілог цього самоканібалізму,

Що учинився через численні жертви для егоїстичного організму.