Всі вірші

Зірки попадали з небес

І оселилися у квітах.

І світло лине до адрес,

Клубиться темрява в орбітах.

Планети зникли в синій млі,

Чарівний пил - в космічному гало:

Поразка... Фея озирнулась до землі,

Шукаючи любов... якої так і не було.

(18.11.2025.)

У світі пристрастей і казки

Рятунок бажаний знайдеш.

Лиш позривавши усі маски

Шлях правильний не оминеш.

(09.11.2025.)

Я в центрі страшного шторму,

Замкнена в пеклі торнадо.

Думок своїх дивних форму

Стараюсь привести до ладу.

Цей вирій мене не слуха',

Безсилля мене вбиває.

Втрачаю частоти духа,

Свідомість це розбиває.

(30.10.2025.)

її вишите золотом плаття

повільно ковтає багаття,

ще мить - і полине до світу мерців,

залишивши в пеклі усіх цих сліпців.

(09.10.2025.)

Я знаю: я твóя остання радість,

І Ти знай - Ти мóя здійснена мрія.

Я сходжу із розуму - от, в чому складність,

Утратила себе... й тону в безнадії.

(21.09.2025.)

Я по собі залишу кохання,

І єдине лиш маю прохання:

Дозволь життю ставатися -

Ми ж-бо втілились кохатися.

(12.09.2025.)

Душа її заблукала,

Згубилась у темних лісах...

Принцеса себе шукала,

Та в неї поїхав дах.

(06.09.2025.)

Останні моменти останнього літа.

Кінця добігає твоя dolce vita.

(31.08.2025.)

Знов відлітаю у мрії свої,

Душі не вдається забути Її...

Мрії полонять: "Ви разом завжди", -

Стискається серце - ах, розум, зажди!

Дай мить ще побути в обіймах Її,

Благаю, мою не руйнуй reverie,

У радості спогадів лиш запроси,

Розплющити очі мене не проси...

(28.08.2025.)

(P.S. моїй вигаданій любові)

Принцеса заслухалась - серцебиття

Невпинно дарує їй миті життя.

Якбú воно ще могло нагадати

ЩО має вона цьому світу віддати...

(16.08.2025.)

Знову пірнула в круговерті історій

Натомість про свóє забувши життя.

Затісним став світ наукових теорій,

Згубила навіки всі сенси буття.

(30.06.2025.)

Серед мерців я (наче) зайва,

А для живих і дивна, і чужа.

Душа моя уже не має сяйва,

Невідворотно пройдена межа.

(12.06.2025.)

Я всього лиш комбінація зірок, планет положень, і підтекстів чисел.

Мій біль і порожнеча - Всесвіту урок, комплект запрошень, щоб пізнати смисл.

(30.05.2025.)

потонула у відчаї, тьмі, безнадії.

спасіння просила у озера вод.

втомилась повторювать марнії дії.

відрізані нитки - помер ляльковод.

(25.05.2025.)

Тобі так цікава доля мéрця,

Ти не шкодуєш свого серця.

Облиш свої спроби угледіти смерть,

Бо схопить тебе у свою круговерть.

(22.05.2025.)

Зíрки підмітили спалах душі,

Все, про що мріється, ти запиши.

Янголи шепчуть чарівні слова,

Крутиться бідна моя голова...

Я вже втомилась, і хочеться спати,

Як би на думку поставити грати?

(22.05.2025.)

Втомилась триматися за опіку,

Воліла собі вкоротити віку.

Зробила - і все: тепер я примара -

Така от моя небесная кара.

(22.05.2025.)

Простягаю свої лапи, свої гострі кігті,

До душі, що має рани, марить і тьмяніє,

Заклинаю і благаю - аж кусаю лікті:

Ти віддай всі свої болі - серце ж-бо хворіє.

Я зроблю із цього болю темнії чорнила -

Аж тоді рядки поллються безкінечним плином.

Чарівне перо візьму - то янгольські крила,

І писатиму, поки все не виб'є клином.

Я - пустеля, у мені вічність виє вітер,

Все життя шукаю біль, порожнеча ниє.

Звідусіль збираю їх, ті краплини літер,

Ну коли ж накрапне дощ, і мій відчай змиє?..

(16.05.2025.)

Спочинок знайшла у криштальній труні -

Принцесо, твій шлях завершено.

Мелодій відлуння в душевній струні

Звучатиме вічно, неперевершено.

Поринуло в сон Королівство Чарівне,

Малюються спогадом миті із казки,

Захоплені в скло, прозоре і рівне -

Мортела ж нізащо не стерпить поразки.

(09.01.2024.)

Принцеса вдивляється в колір убрáння -

Червона тканина немов кровоточить.

На серці тривожно із сáмого рання -

Мортела кинджали ось-ось вже заточить.

Принцесо, Принцесо, маленьке дитя,

Від долі утечі немає...

Написано ТАК - це твóє життя,

Виклик Мортелі НІХТО не кидає.

(25.12.2023.)

Немає кінця одчайдушним блуканням -

Принцеса в капкані маєткових тайн.

Старі коридори лунають риданням -

Самотня примара страждає від ран.

Благає про поміч, до себе все манить.

Принцеса шукає прохід до межі:

Слідкує за світлом, хоча воно й ранить.

Картинні обличчя насторожі.

Вчепилися поглядом у білеє плаття,

Шепочуть Принцесі мільйони погроз.

Вона ж-бо сильніша, ховає сум'яття,

Хоч шкіру й вкриває примарний мороз.

Ось мара вже й поряд, від сльоз аж дрижить.

Принцеса пред нею, вслухається в плач:

"Отрута... убивство... донькá має жить!"

Мортелу спинити?? Вона ж як палач...

"Як хочеш, Принцесо - тобі обирати..."

Примара кружляє навколо, в пітьмі.

"Проте як вважаєш, їй краще вмирати,

То ти тут навіки, немов у труні".

(24.12.2023.)

(за мотивами роману Адалін Ґрейс "Беладона")

Дзеркала крига і ріже, й гостриться

Інієм ручки Принцеси вкрива

Сніги Королеви примусять скориться:

Серце тріпоче - мороз розрива

Сніжинкові очі повільно змикає

Вбрання візерунки востаннє блищать

В дзеркальній безодні ДРУГÁ виникає:

"Принцеса-Відбиток" - крижинки тріщать

Льодовая лялька без серця й душі

Заклякла в життях та й у смерті

Мета Королеви - завмри й не рушій

Бажання боротися повністю стерті

(28.11.2023.)

Погляд у пустку й у порожнечу

Шепіт молитви злітає із вуст

Недитячі казки налякали малечу

"...Мила Принцесо, врятуй мене!.." - хруст.

Серце розколоте, тріскіт кісток

Сльози душі маріють перлинками

Крізь кáзки в реальність проклався місток -

Пані Мортела сплела павутинками.

Лýна прохань завмерла в повітрі -

Тепер вже запізно, Принцесо...

Пані погубить її в різносвіття палітрі -

ЦÉ мрія твоя??!! Поетесо??..

"...Принцесо, Принцесо..." - час чує це й досі

Мортела неспинна, вона є безжалля

Благання й молитви ж були безголосі:

"...Забери мене у своє Задзеркалля..."

(19.11.2023.)

Схоплено в дзеркалі серце дівоче...

Думка роїться... страшна... і підступна

Роїться... й зловісно до серця шепоче:

Смерть наказала -

ㅤㅤㅤㅤ⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ТИ БУДЕШ НАСТУПНА

(17.08.2023.)

Примарнії квіти глядять із пітьми

Принцеса крокує в безчасся

Зірки догоріли і стали кістьми

Хай пам'ять поглине нещасся

Очі Принцеси навіки зімкнулись

Серце відбило останній удар

Пелюстки засушених квітів всміхнулись

Бо криють у собі безсмертності дар

(24.06.2023.)

Мої вірші темні, мої вірші чорні.

Все тому, що мої сили більш не непритомні.

(22.05.2025.)

Що ближче ранок, то більше боюся,

Я втрачу надію якщо зупинюся,

Як більше не стане до чого тягнутись,

Із променем світла на туман обернутись.

Як важко у темряві бачити правду,

Як важко іти коли лишив позаду,

Добро і достаток, любов і турботу,

Узявши з собою лиш смуток й скорботу.

Як з променем світла не стане мене,

Нарешті страждання прокляття мине,

Як аркуш із віршем згорить у вогні,

На останок благаю, уміхнися мені.

Я не той,  і ти не та,

І ми вже ніби "Пустота"

Пусті - ніби повні й не бували,

Але ж я знаю тебе всю, і що всередині у тебе, так здавалося мені, але тільки но в моменті.

В решті решт "ми" зникли, як в кошмарі, блякло, впевнено, спонтанно, ніби нічого й не бувало. Але ж час минає, грубо та безжально, міняє все, міняє те що здавалось яскравим й міцним "монолітом" стираючи його в сірий та нещасний пил, змушуючи вперед, але чи зможе кожен знайти свій шлях далі? Певно ні, когось задушить - пустота, чи то кошмар,  чи то він сам.

Ти — мій рок, моя скала,

ти — моя сила неземна.

Моя надія, сльози, відчай —

мій кат… й про кохання притча.

Моє ти сонце, вітер й зорі —

спалив мене та зник поволі.

Залишив присмак болю на губах

й сумний та ніжний слід в очах.

09.02.26

Ніч простинею огорнула,

Відбитком світла сяють зорі.

Рука немов нас пригорнула —

Холодна, наче тихе море.

В кімнаті, сповненій бажання,

Застигли стрілки у танку.

Весна здіймає привітання,

Босоніж ходить по вікну.

І сіре листя оживає,

Мов фарби виливши у траву.

Земля світанок зустрічає

У світанковому вінку.

Щебечуть пташки між гіллями,

Жуки здіймають до хмарин.

В твоє віконце заглядає

Промінчик світлий — херувим.

Кімната вибухне світанком,

Заповнить простір жовтизна.

Пора почати все спочатку,

Мов книжку з чистого листа.

Коли ти вийдеш з прірви на розсвіт,

Загоївши усі глибокі рани,

Затям собі життєвий заповіт,

Щоб не потрапити у ті ж капкани.

Згадай обличчя тих, хто тебе штовхав,

Хто вибрав час, коли ти був безсилим.

Хто твою віру в попіл розтирав

І підрізав твої тендітні крила.

Згадай і тих, хто руки не простяг,

Хто відвернувся, коли серце гасло.

Хто заховав свій погляд і свій стяг,

Коли порада була так завчасна.

І тих, хто просто мовчки споглядав,

Чекаючи кінця твого падіння...

Та Бог над прірвою тебе тримав,

Даруючи і сили, і терпіння.

Він добрі душі поруч посилав —

Ті одиниці, що були як крила.

Господь у розпачі моім кохав,

Щоб я цей шлях здолати мала силу.

Завдяки тим, хто руку притулив,

Я стала мов міцна, гаряча криця.

Він в серце світло спокою розлив,

Дав сили встати й знову відродиться.

Я вдячність Богу у душі плекаю

За тих, хто поруч був в лихій годині.

Тепер я шлях свій впевнено тримаю,

Бо знаю ціну кожній цій людині.

Горнятко кави — терпке та міцне,

Реальність малює, нас ранок гартує.

У присмаку жорсткість, життя осяйне,

Ми п’ємо до дна те, що доля дарує.

Це сповідь німа і це ранки твої,

З нею навколо все бачиш ясніше.

Та межі в ній тонкі, де спокій дріма:

Ковтнеш забагато — і пульсує сильніше.

Бо кава — це ти, мій коханий, міцний,

Кориця — це я, таїна і смирення.

Ми разом — мов поцілунок стрімкий,

Сяюча ніжність і благословення.

Ми різні поодинці, мов далекі світи,

Незримі, здається, і зовсім несхожі.

Та разом — це вибух, неосяжні зірки,

Осяяна пристрасть і дні переможні.

Ця сила єднання — слабкості дар,

Що пахне надією й вчить нас любити.

Ми разом щодня — це любові вівтар,

Який іншим не дано збагнути.

Тобі ще замало? Дивися —

У дзеркалі тріснув кришталь.

Ти в черзі за болем розп’явся,

Бо правда — загострена сталь.

Вона не лікує, не ніжить,

Не сипле на рани пісок.

Це звір, що у пам'яті виє,

Це спраги останній ковток.

Хотів її бачити голою?

То стій, не відводь тепер глаз.

Вона розквітає над долею,

Як вибух, як смертний наказ.

Це совість, затиснута в лещата,

Це солод, що став полином.

Це все, що встиг ти намислити,

Й лишив замерзати під склом.

Смакує? Ну як воно — дихати,

Коли замість кисню — свинець?

Ми звикли від себе лиш бігати,

А правда — це всьому вінець.

Це руки, порізані волею,

І нерви, що товщі світів.

Ми граємо ролі, підкорені

Тій пристрасті, без берегів.

То ще? Не голодний? Скуштуй-но...

Червоного яблука шмат.

І вивчи назавжди, незмінно :

Що правда — це твій власний кат.

Ви вчили нас не очі, а душу відкривати,

Коли береш до рук звичайний том.

Ви вчили не читати — проживати,

Зливаючись з героєм і рядком.

Зіна Демидівна... Ваш голос, тихий-тихий,

Вчив чути музику, що поміж слів звучить.

Як відрізнити правду від пустого еха,

І як в метафорі сховати цілу мить.

Тепер я пишу... Пальці б’ють об клавіші чи ручку,

Складаю прозу, плету мереживо віршів.

І в кожній точці, в кожному відтінку звуку —

Ваш погляд, що мене колись зігрів.

Коли я речення виводжу обережно,

Я відчуваю Вашу руку на плечі.

Моя подяка — тиха і безмежна,

Як світло Вашої незгасної свічі.

Ви вчили думати... І я тепер тримаю

Цей дар, як скарб, у власному письмі.

Я в кожній букві Вас благословляю

За те, що не дали зостатись у пітьмі.

Коли зізнаються у коханні, кажуть:

“Ти для мене все — кохатиму безмежно”.

А Симоненко колись писав про мить,

Коли приходить весна — і світ молодшає на тисячу літ.

Скажу і я слова такі цвітоніжні —

Лиш твоя адреса прийме почерк мій:

Вкрала моє кохання ти вже давно,

І дні без тебе — ніби німе кіно.

Тисяча й одна ніч — під твоїми чарами знов,

Ти — мій чай із корицею в холодну добу.

Ти вкрала моє “завтра”, та я не виню:

Бо кожне “люблю” я собі збережу.

З нашої пари друзі жартували,

“Ви — невдалий дует”, — казали.

Та Ерос влучив — і сумніви всі пропали,

Афродіта шепнула: “Це ті, кого я єднала”.

Тисяча й одна ніч — під твоїми чарами знов,

Ти — мій чай із корицею в холодну добу.

Ти вкрала моє “завтра”, та я не виню:

Бо кожне “люблю” я собі збережу.

Someday we’ll shine like distant stars,

And our love will echo through old ballads.

They may call us legends carved in time,

But you’ll forever be my true love.

З гріха, буває, проростає святість,

А з немочі — небачена снага.

Ми з’їли сіль... і вся життєва гіркість

Тепер для нас — як вимита жага.

Мені байдуже, що було «до того»,

Яке коріння тліє у золі.

Важливо, що ти знаєш мою втому

І ділиш хліб на спільному столі.

Коли пандемія світ навпіл ламала,

І вибухала війнами земля,

Коли хворіла мати... ти — єдиний,

Хто не покинув нашого керма.

Поки «святі» ховалися в мовчанні,

Ти бив у дзвони, не жалів себе,

В тривожні ночі, довгі та останні,

Шептав: «Я поруч. Я люблю тебе».

Твій дух і серце — то моя молитва,

Твоє плече — мій непохитний тил.

У кожній долі, в кожній лютій битві

Ти додавав мені забраклих сил.

Неважливо «до»... Важливо, хто ми — нині,

На варті світла, на межі світів.

Цей гімн ТОБІ — тій відданій людині,

Що поруч йшла, коли весь світ знімів.