Всі вірші

Вона боялася занадто закохатись,

Вона боялася доти

Доки не зрозуміла присмак алкоголю.

Тоді вона боятися не припинила,

Та відчула байдужість,

Навчилася відкладати почуття на потім.

Та...

Вона боялася що вип'є не вдосталь

І на ранок пам'ятатиме усе до останнього кроку в різні сторони зовсім.

Вона боялася що вип'є не вдосталь,

І пам'ятатиме кожне слово і тяжкий подих нічних роздумів.

Вона боялася, тому не пила зовсім.

Припинила щойно зрозуміла.

Так чи інакше час все сам зітре.

А її мучатиме совість,

Що сказано було не все або ж не так.

Вона боялася, але спокуса завжди була.

Вона думала про нього,

Відволікалася на буденність

Та у висновку чекала п'ятниці бажаючи напитись до стану мертвеця.

Та у висновку пила максимум що трохи соку.

Навіщо бути поруч якщо на ранок не пам'ятатиме нічого?

Вона горіла почуттями

І боялася що від алкоголю швидко згасне

Вона більше не боялася слів та поглядів які про щось кричать.

І вона не боялася більше жити,

Вільно вдихала повітря та йшла під дощ або ж гуляти росою.

І вона не знає що саме цьому її навчило...

Вона забула що таке страх, хоча й моментами він її брав.

Та вона лиш кричала:

"Я жива"

І цим вона мала на увазі усе.

Вона вдихала повітря дивлячись на небо і згадувала моменти коли нічого не відчувала,

Вона пам'ятала який сильний буває страх

І вона не забула якою агресивною є злість.

Та вона завжди прагнула забути яким болючим є сум.

Але тихо собі шепотіла:

Я жива. Я боялася та злилася. Кохала, була комусь цінна... Я відчувала самотність і сум, але я жива.

І вона не знає що саме цьому її навчило.

Те що вона дала сама собі дозвіл закохатися вкотре чи...

Те що вона пізнала присмак алкоголю.

Вона знала що може забутись будь-коли... І не тільки він їй в цьому допоможе.

Та чи варте це цього?

Вона припинила відкладати щось справді важливе на потім.

Забула що таке байдужість з власного боку і була в змозі знайти гордість.

Вона пам'ятала кожен з ним ранок навіть якщо були сльози від щастя чи болю..

Вона була чи стала сама собою.

Дала обіцянку що спробує запам'ятати все що може, щоб було що розповісти потім....

В далеких вечорах з келихом міцного.

Вона боялася темряви в дитинстві,

Бо думала що там хтось або щось є.

Вона йшла гуляти вночі коли стала доросліша,

Бо сподівалася що доля дасть їй зустріти щось особливе.

Вона боялася висоти,

Бо постійно уявляла як буде боляче впасти.

Вона йшла вгору,

Бо знала що після падіння можна буде знову встати.

Та вона жодного разу не подумала про те що її хтось зловить.

Та жодного разу не подумала про те що посеред темряви їй хтось увімкне світло.

Вона була самотня,

Але мала близьких та рідних.

В неї були найкращі друзі та приємні знайомі

Та їй чогось не вистачало все знову і знову

Всі ті кого вона мала здавались їй не постійними

А про себе вона думала що її легко замінити.

Вона була самотня

Це було схоже на забаганку чи пустотливість

Та насправді вона боялася знову завдати болю.

Вона себе вже не жаліла зовсім.

Вона повторювала знову і знову що не боїться болю,

Що рани гояться насправді не так вже й довго.

Щоночі вона говорила собі як нагадування що самотність не така вже й страшна,

Та реальність життя розбиває всі спроби змиритися з тим що є і чого немає.

Вона хоче мати когось поруч,

Вона хоче довіряти іншим

І бути відповідальною у відповідь, але вона боягузка.

Вона тікає від темряви щойно з'явитися нагода, або ж заніміє зовсім.

Вона не лізе вище своєї голови, бо падати їй зовсім не до вподоби.

А підтримки здається немає де знайти

Вона торочить собі різні дурниці

Вони схожі на вмовляння самої ж себе.

Вона говорить що все минеться і завтра новий день, та впускає години сьогодення.

Вона говорить що всі проблеми лише в її голові, та насправді десь глибше.

Вона боягузка. І вона зовсім не смілива.

Вона буває дурною і робить дурні вчинки.

Вона говорить що вірить всім і готова віддатися коханню знову,

Та її лякає звичайна дружба чи розмови.

Вона тендітна, їй хочеться обіймів і мати безпечне місце.

Та вона відчуває себе як перелітний птах

Бо їй здається що все тимчасове

Її проженуть інші або здує вітер

У неї завжди безлад в кімнаті,

Здається він відображає її думки.

У неї завжди немає усмішки на обличчі,

Здається вона береже її для особливих.

У неї завжди щось є на душі,

Та здається вона забагато мовчить.

У неї завжди вологе обличчя від сліз

Та здається у цьому вона себе винить.

І знаєш вона завжди обіймів чекає,

Та здається їй що це буде як опік.

І знаєш вона не проти поцілунків,

Вона б сама усім іншим руки цілувала.

Та здається вона боїться що буде не тактовна.

І знаєш їй страшно подумати що хтось її насправді знає,

Та здається цей страх зачаївся всередині всіх.

Вона знає як люблять люди ускладнювати все!

Та сама неодмінно зробить те саме.

У неї завжди безлад у кімнаті,

Здається це нагадування про буденність пустих самотніх днів.

У неї завжди немає усмішки на обличчі,

Бо вона боїться що їй занадто добре коли поруч хтось сумний чи злий.

У неї завжди щось є на душі,

Та вона думає що це дрібниці.

І неначе губка намагається зібрати біль близьких.

Та вона така як всі.

Спиш чи ні?

А я тут мрію

Про розмови наші нічні,

Які триватимуть до ранку.

Про дотик не клопіткий,

Який жадала вся шкіра та душа .

Про погляди зустрічні,

Що згубили все до самого кінця.

А я тут мрію,

Про те чому не бути.

Спиш чи ні?

А я жадаю обіймів,

та звісно ж тобі діла до цього нема.

Невже ти справді в царство сонне поринув?

Мені там місця немає,

Я лягаю спати лише під ранок,

Коли всі голоси та спогади стихають.

Наші зустрічі занадто мимобіжні

Хочеться більше зіткнень

Хочеться більше цього..

Насправді хочеться більше тебе в моєму житті,

Та чи є місце мені серед твоїх темних днів?

Я світлом не стану,

я цим зовсім не марю.

Я намагалася говорити все прямо.

Та здається слова забувались,

Та здається власна сміливість лякала.

Пишу вночі маренні вірші

Та на жаль ми не примари.

Ми живі й життя триває.

І я маю багато страхів,

І гадаю вони мене стратять.

Вони згублять мене,

Та я залишуся вірна тобі.

Це є вибір мій,

Хай і наслідки будуть мої.

Трактуй як хочеш чи можеш,

Адже розумію що гріх розкидатись словами такими.

Можливо це скоро мине.

Зізнаюся що на це сподіваюсь.

Бо так здається зовсім легше все стане

Та на серці все тяжче і тяжче.

І твоєї вини в цьому немає,

Просто так склалося що...

Довгі дні літні переросли в короткі ночі зимові.

Десь там ми й зустрілись з тобою.

Десь там все потроху змінилось.

Що буде далі

Ніхто не знає

Та хочеться сказати стоп,

Зупинити мріяння яке майже без ілюзій.

Це все несерйозно і ненадовго (?)

Та думок моїх ніяк не покидає

Пишіть люди живо,

Пишіть як можете

Або ж кричіть так щиро.

Хай залишаться від вас листи близьким,

Обірвані фрази

Слова написані почерком який не розібрати

Нехай залишиться від вас відлуння у повітрі

Нехай несуться думки через роки

Нехай залишиться хоч щось

Щось схоже на почуття ваших душ

Щось схоже на голоси ваших коханих чи ворогів посмертно

Нехай залишиться хоч щось,

Щоб в кінці сказати:

Все це було таки не даремно

Вдихати повітря чи отримати ляпас

Значення немає

Головне виживати,

Відчувати життя

І розуміння мати

Що це не востаннє.

Хай тисне в легенях

Хай щоки горять.

Я маю сьогодні

Я маю ще час.

Я можу кричати

Я можу благати

Я можу звертатися до Бога

Я можу піти туди де людей повно

Я можу піти та втопитись,

Я можу піти на актрису

Я можу піти, щоб втікати подалі

Щоб нікого не чути, ні бачить

Я можу щось і цього достатньо

Я можу щось і цього життя моє варте

Я можу щось, звучить як обов'язок чи погроза

Я можу щось, повторю знову

Навіть коли з ліжка встати немає змоги

Я можу щось? Запитали ще вчора.

Я можу, та відповім ніколи

Губи пересохли

А волосся мокре

Сьогодні дощить знову

А я без дозволу побігла під сльози

В моїй голові вирують думки

Здається вони схожі на град

Але дощ підійде також

Щоб зруйнувати весь внутрішній шарм

Щоб відволіктись та намагатись забутись

Просто щоб думати про інше

Просто щоб забути про все важливе

Просто щоб що?

Питання самому собі

Я без контролю вдень та вночі

Усмішка, крики чи навіть стогін

Всередині щось згорає

Відчуваєш?

Ти ж бачиш.

Це не кохання, це все живе що є в мені

Здається я як свічка догораю

А у всесвіті брак воску

Тобі його не знайти

Та ти навіть не в змозі намагатись

Я згорю як і вони

Та це не означає що зникну чи помру

Я житиму в спогадах дощових днів

Я житиму в осінньому тумані та росі

Я житиму навіть в серці твоїм

Та ти цього ще не зрозумів

Це такий час, коли

Вицвілий оксамит дашів’я еркера

Пасує до кольору неба і твого погляду.

А тому я знаю, — знаю, що буде далі,

І тому завбачливо приміряю іронію,

Що пасує до кольору стін якогось кафе

В якому твій погляд здається примхливо-втомленим,

Із проблиском фальшивої щирості

Та вдячності, які так пасує відпускати

Граючи вустами офіціантам.

Ти говориш, а вікна позаду тебе,

Немов ілюстрація словам: тьмяні фігури

І жовте світло у ньому грають у фільмі

Супроти прозорого повечір’я.

Я слухаю тебе. І це насправді цікаво.

Тебе вражає моя улеслива поведінка,

Що я підкрадаюсь до кожного і кожному

Коли не приятель то хтось. І це так дивно.

Дивно, що тут декорації Альфонса Мухи,

Відповідаю подумки, та розпанахую

Лимонний пиріг, що мені принесли.

Погляд її змінюється.

І тепер я можу прочитати у них поетичні рядки,

Що розмовляють зі мною невимовною тривогою.

Наче вона бачить якусь незбагненну трагедію,

Що чекає на неї в майбутньому, наче я лякаю її

Скрадливим бажанням дізнатись хто вона така,

І цього виявляється занадто для холодного повечір’я,

Для кафе з декором Альфонса Мухи,

Для тьмяного вікна з чорним силуетом дашів’я еркера.

І все-таки, яка Фріна помирає у цій дикій, хтивій дівчині, —

Думаю я, втікаючи від дешевої драматичності.

05.03.2024

Навіщо жити?

І в чому сенс?

Чому дано мені сьогодні очі знов відкрити?

Чому моє тіло має властивість дихати?

Чому я відчуваю голод і спрагу?

Та найгірше..

Чому я відчуваю потребу в тобі?

Я не знаю ким ти є.

Я не знаю ким ти був чи будеш,

Та здається я сьогодні молюся

Щоб ніколи не розчаруватися по-справжньому в людях.

Я хочу відчувати в тобі потребу як в перше

Нехай це буде хвилювання якого не схвалить психолог,

Або мертвий спокій який навіть лякає

Я відчуваю в тобі потребу

Я хочу спробувати щось нове для себе.

Я хочу дотиків цілющих та тих які б не змогла озвучити на людях

Я хочу відчути свободу та волю та здається без тебе мені цього не треба.

Хай називають хворою чи занадто молодою або як я сама кажу на себе, дурною.

Ти був різним, та я кохала тебе тричі.

Вперше це було стерпно,

Вдруге це було дико,

Та втретє це є божевілля чи залежність.

Хай садять на ланцюг і тримають подалі, та думки мої про одне буянять і спокою їм немає.

Я намагалася лікуватися та нічого не допомагає!

Я хочу зруйнувати все що маю і відбудувати спочатку на лад власний

Бо у власному житті відчуваю неначе лише споглядач я

Коли прийде те ждане щастя? І чи насправді я нещасна?

І взагалі яка є я?

Думки не стихнуть доки я не ляжу спати,

Кожна ніч трактує що завтра буде краще

Це схоже на обман

І я зізнаюсь

Я є пропаща

Я не гордість,

Я зухвалість зі смертельним страхом помилятись.

Я не янгол, та кожен раз вилікувати вцілілих намагаюсь.

Усіх вас життя здається вже зламало,

Та я ж намагаюсь це приховати

Та усмішка моя вже не така яскрава як хтось скаже

Та чому за це винною себе вважаю?

Мені не зле

Мені є добре

Бо я ще щось відчуваю

Немає різниці

Чи біль, чи радість.

Сум чи головний біль від тиску, бо сьогодні знову дощить.

Я люблю запах мокрої трави і як після смутку щастя відчувається в рази сильніш.

Та я просто людина

Не завжди ціную все так я маю

Я живу і буваю невдячна.

Говорю дурниці чи образу.

Вибачаюсь чи наполягаю.

Я живу

І тебе вимагаю

І ким є ти?

Кохання?

Друзі?

А можливо батьки?

А можливо просто ненароком родичі які роз'їхались і стали чужі.

Моє серце розтане і я не проти злитися з цим океаном

Відпусти і я прийду сама колись

Та нічого не обіцяю

Лиш сподіватимусь на краще як і всі ми.

І намагатимуться далі все життя в невеликі тексти вкласти, щоб ти себе зміг там віднайти, а як не знайдеш то напевно забула

Або не маю сил про тебе говорить.

Та ти і є і десь там будеш

В текстах чи серці, або в минулом яке стираєть з моєї пам'яті ще більш

І коли мені страшно лиш мовчки мене обійми,

Я вразлива і налякана тоді

Покажи що ти поруч і я тобі віддамся.

Трактуй слова мої як хочеш

Та я тебе кохаю

Жадаю і хочу ближче бачить

З тобою не зникнуть мої страхи

І ти не маєш заміняти ліки

Часом я розумію більше ніж може здатися спочатку

І це здається трохи лякає

Бо ж усього тобі не скажу

Візьми з собою

І зроби мене людиной

Бо мені набридло грати у звіринець.

Вірний пес

Чи птах у клітці

Я хочу бути тим ким є

Та сил звільнитись немає.

І так, я знаю що суперечу сама собі...

Та я ж не прошу рятувати,

Лиш дати стимул

Шкіра до шкіри,

Це схоже на виклик.

Мрії ще цілі,

Тіла ще є сильні.

Та душі німі й мають глибокі шви

Ти і я як крапки

Це недописана кома,

Кінець речення знову чи в кінці сторінок

Або ж букву які самі по собі є пусті, так ще й ми майже не граєм там важливої ролі.

Розберемося скоро,

Або майбутнє нам скаже все потай.

Ти,

Поруч, коханий є мною

І жаданий до самих кісток.

Та чи помітиш ти скоро?

Хочу обійняти,

Хочу торкатись

Чи помиляюсь я просто?

Бо що як кохаю недостатньо або забагато?

Я,

Пуста, невблаганна нітрохи

Зневірення маю в душі.

І що ж ти з цим поробиш?

Можу дати підказку,

Обіцянок не прошу, не даю, не приймаю

Повіриш чи довіришся долі?

Зроблю як ти скажеш, та прочитай попередні рядки знову

Дозволь забутись в тому, що немає сенсу,

Бо я все гадаю лише про розділові знаки

І яке правило для цього звороту слів прийняти.

Відхилення знову,

Благаю душею

Намагаюсь і мозком

А серце одним цілим з тілом всім стало

Повторюю знову

Тебе я жадаю як свого мати

І на захоплення не схоже

І це не перша кохання

Лиш на залежність до алкоголю може,

Бо горло стискає

Стає спекотно

І неначе кислотою всередині все огортає..

Дозволь отруїтись від любові до тебе.

Я втрачаю голову трохи,

Та на жаль це схоже на повну свідомість.

І здається що можливості на помилку я зовсім не маю.

Та здається це єдине на що я наодинці з тобою є здатна...

Ти,

Для мене закритий, далекий

Але як би хотілось не є чужий.

Ти,

Не є мені близький,

Та я хочу вдертися глибше.

Скажи якою мене бачиш

Бо самій запитання вже набридло ставить

Я,

Шукаю сміливість і слова,

Та діалоги складаються лиш у власних думках і тримаються там

Я,

Відчуваю втому і головний біль від алкоголю,

Інколи здається що краще б я була інакша, та здається в цьому є моє щастя..

Я намагаюсь бути щира і від цього є пропаща,

Та можливо ти той хто мене віднайде?

Сказала що набридло, та з тобою я не можу здатись

Неповноцінна,

Думка

Слово

І просто я людина.

Недосконала,

Гра

Вистава

І я є істота.

Не пробачить,

Він,

Ніхто

І я сама собі.

Запитають,

Я змовчу.

Дайте бути сама по собі.

Бо не смілива,

Ляклива і насторожі.

Марнотратно,

Ходити,

Стояти

І бути собою

Сльозлива,

Ніч

Обрій

І чистий політ

Тихий,

Ранок

Світанок

І я вже не поруч

Запитай мене щось ти,

Відповісти вже немає змоги.

І ти не можеш залишити мене на самоті,

Хоча навколо людей таких як я є повно

Тихих і мирних що знайшли спокій

Нестерпна,

Річниця

І дні

Бо я знайшла шлях кудись вгору..

А ти сказав що обрій немає продовжень як і наше щастя з тобою.

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять,

Це мені не дано

Або ж ти не даси цьому статись.

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять,

Ти для мене чужий

Або намагаєшся таким стати.

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять,

Ти є не мій

І ніколи ним не станеш.

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять,

Ти є не для мене

Якби сильно тебе не жадала

Не кохала, любила й благала.

Я навчусь розрізняти

Я іншою стану..

Я тобі обіцяю

Що більше не буду тебе вивчати

Що більше не буду намагатись

Або ж просто втону у цьому

Й не буду допомоги просити

Бо віддамся лиш тобі

Трошки й цілком

Навіть якщо..

Я не буду знати тебе на пам'ять

Навіть якщо

Ти ніколи не будеш моїм

Бо я лиш жадаю щасливою бути

Й зватись хоча б у думках що я є твоя

Я розповім тобі все що сама про себе знаю.

Знай та вивчай

Забирай та привласнюй мене

Бо ж зізнайся сам собі

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять

Та завжди лиш належать тобі буду

«О, якби… – сказав Ворон, –

Я б собі обід замовив,

А після обіду подрімати

Добре, і тільки».

Сонце стояло в зеніті.

Воронові довелося залишити мрії

І зайнятися добуванням їжі,

Йому вдалося по обіді поспати.

«О, якби… – сказав старий собака, –

От якби, у мене була чарівна паличка…

Мати будку з підігрівом,

Не морозити взимку кісточки,

Все в житті було б інакше…»

Пішов навколо будинку перевірити,

Чи все гаразд.

Хазяїн про будку вже задумався.

«О, якби… – сказала людина, –

От якби, у мене була чарівна паличка…

Змусив би працювати день і ніч...».

Дивак аж спітнів.

Тому, можливо, і немає.

Була собі жаба,

Мала й не дуга.

Жила собі і їла тих мух

Колись побачила вона малу рибку 

Завжди вона хотіла з'їсти щось замість цих мух, стати найкращою, стати коханою.

І пірнула за нею,

Як міг її дуг.

Плила, і плила, і плила, і плила

Плила так як ніколи не плила

Ганялась за тою рибкою, 

Що і більше нічого і не хотіла.

Жила тим щоб здогнани,

Жила лише щоб здогнани,

Але не зуміла вона помітити

Як впав і прорізав її той неминучий меч

Кинутий неподалік від бою,

Ніколи їй не було так сумно й гидко

Вмерти не встигла,

А її їдять всі кому не дуго,

І Що мрії її вже не бути.

Тепер це вона є ти що хтось хотів з'їсти .

Тепер вона є те що  їдять,

Тепер вона є тим, що поїли,

Тепер вона є те, що вже нема 

І меч лежить тут тепер доскона.

А риба пливе собі нікому не дошкуляє.

Ця історія не зовсім вигадка 

Жаба це ми з вами,

Рибка це наші амбіції 

А меч це що ми забули, чи не хотіли бачити.

Буду жити завтра,

Щоб не переживати за сьогодні.

Відкладу я все на завтра,

Щоб без болю і нудьги бути сьогодні.

Візьму і буду жити лише завтра,

Щоб не бути тут сьогодні

А може, я вже житиму сьогодні?!

Бо завтра завжди завтра.

Візьму Я цей тягар на себе,

Щоб жити так, як хочу.

Спить Королівство.

Сплять Королі.

Хто їх врятує

Коли сплять вояки?

Захистити Великих

Не зможе ніхто!

Зробивши хоч крок

До наших воріт

Сам впадеш ти

На холодній плиті.

Тіла то для страху!

Ніхто там не ходить.

Коли по тих стежках

Блукають мерці

Байдужих чи злих

Наших Королів.

А ти зіграй зі мною у кохання.

Це не на справді, ні, не панікуй!

Ми зробим це один раз, і в останнє,

щоб обдурить безжалісну судьбу.

Усе, що треба, то лише вистава.

Не треба ні любові, ні образ.

Ні поцілунків, ні таємних фраз,

не шепоти мені у губи до світання.

Лише прошу, допоможи у сподіваннях,

любові ти моїй дай світлий час!

Все вірно, то лише вистава.

Ти любиш вірно, любиш як в останнє,

та не мене, а іншу бачиш уві снах.

І я зіграю, із тобою у кохання.

Не підведу тебе, твої я сподівання.

І хай вистава йде, хай гра весільний вальс.

Та тільки до вівтаря, не я піду - зітхаю

Іронія - яка жорстока доля

Зіграти у кохання, коли кохаю я.

Навчи мене жити,

Зізнаватися щиро

Відкривати думки

І берегти душі крихти

Бо ти як ніхто

Знаєш що її розірвуть

На шматки, невблаганно, невпинно

І не залишать нічого натомість

Розірвуть як звірі

Хоча й ті будуть жалісливі

А це просто люди

Ті кого пускаєм близько

Ті які не бачать знаку зупинки

Рвуться на пролом

Не знаючи яку платять ціну

А ти мене зупини,

Не дай стати подобою них.

Ти мене вбережи

Як талісман який до серця прикладу,

Чи маяк у темну годину якому я буду вірить

А ти будь моїм,

Я жадібна не буду.

Я щедро віддам й душу і тіло..

Та ти мене навчи не губитись в тобі

Бо як втрачу я розум

Стану інакшою зовсім

І це буде гірше ніж ті що рвуть душі чужі,

Бо я намагатимусь стати одним цілим

Кохання теж губить.

А як ти не щирий, пусти

Забудьтеся і вгамується океан почуттів скоро

Та нічого не обіцяю ніколи я зовсім

Та бачу що доведеться заплатити нам чимось

Що це буде?

Вирішує доля, якщо не візьмемось власноруч

Зламай мою втому,

Відбудуй мою вдачу.

Скажи що все закінчиться скоро

Та бреши, бреши без кінця

Ночі гаснуть, накривають хвилі моря

Ми з тобою майже прозорі

Нас з тобою майже немає.

Ми з тобою щось і нічого,

Радість і похмура погода.

Веселка яка несе з собою рясну грозу чи літо злив та забуття.

Ти скажеш що це життя

І наступного дня ніхто не в змозі передбачить

Та я змовчу цього і наступного разу

Бо не бачила зовсім те що називають "життя"

Замкнута у своєму комфортному колі що ламає мозок, чуття і мене в цілому.

Я наївна якщо по простому.

Бреши - я повірю

Люби - я у відповідь любити буду!

Ламай, але тут я здамся..

Бо не змозі навмисно завдати болю

Якщо було інакше це імпульс чи забуття, але не я!

Це що завгодно, та не правда

Брехня, ілюзія або ж обман.

Тобі потрібні ще синоніми чи факт?

Я людей люблю й ненавиджу водночас,

Несу добро, а зле нехай готує доля чи абихто мені не знайомий

Бо я така.

Моє життя будує втома

І в ньому все руйнує вдача.

Бо якщо добре, бува й погано..

Якщо погано, то було колись і добре

А я цього не хочу

Та чи хочу я хоч щось?

Напевно бути поруч

Та ти не сказав мені цього

Тому я і пішла.

І ось все знову

Осінь, зима й весна.. а літа й неначе немає.

Минає швидко як і наші слова чи обіцянки колишні.

Я заплуталась знову в кількості повторень і відточень вимови всіх фраз.

Та я рада...

Бо ми не обіцяли нічого

Тож немає чого забувати,

Але й згадувати теж

Це наші межі чи чужі?

Хто сказав не можна?

Хто сказав що не буває так?

Скажи, бреши чи правдою клянися

Що я не є твоя

Скажи й назад не озирнися

Бо там нікому стоять.

Я буду шкодувати та благати.

Та для мене будь стійкий

Бо ти знаєш яка є я

Попри все твоя,

Та ти мене зречися

Дай можливість назвати твоє ім'я і зникнуть

Забути неначе нічого не було

Дозволь мені зникнуть, щоб забути що таке любити

Дозволь забути все,

Бо я не в змозі цього зробити.

Тягне назад щоб не відбулося

Але можливо я помилилася?

І майбутнє йде туди?

І можливо минуле нарешті в тому забутті якого так шукає мозок чи душа... Щось всередині мене.

Це втома і відсутність вдачі.

Ти мене зречися,

Бо через років п'ять ми будем стерті з світу

Це будем інші ми, ті які змирились

Та з чим саме я не знаю.

Завтра прогнозують дощ

Ти віриш?

Чи знову не знаєш кому вірить?

Я теж не знаю,

тому вірю всім

Тебе це не обійде,

Тому скажи чи лякають тебе зливи після яких сонце сяє яскравіше?

Сміх,

Це істерія.

Це є слабкість

Це є правда

Бо як писала одна пані

"Щоб не плакать, я сміялась."

А що робить як ні того, ні іншого немає?

Бо може це є нам не дано?

Насправді відчувати...

Бо всі наживо - ми є пусті.

Бо ви мені скажіть, істоти що мають сміливість людиною озватись

Чи всі сьогодні є живі?

Когось хвороба у сім'ї украла,

А хтось зник й історія його в пітьмі..

А когось убили ми

Безсилі, кволі та дурні

Так шкода визнавати,

Та ви є ви,

І я є з вами.

Ми є люди

І тут немає вже моралі.

Я б могла писати знову про свою ненависть,

Та хочеться задати лиш питання, або ніколи відповідь на це не знати.

Навіщо люди пишуть ті дурні казки?

Де панує цінність душ, кохання й удаваних всіма нами правил?

Ми з вами граєм в спробах самим собі нагадати що на відміну від тварин маємо на рівень вище розум,

Та я цього не бачу.

Я часом відчуваю бажання забитися в кутку кімнати та ридати,

Рвати старі шпалери й ламати нігті власні через це знову й знов...

Бо мій мозок просто не в змозі сприйняти

Як так можна?

Навіщо так вчиняти?

Ви можете вдати що не знаєте про що я!

Та навіть вже діти в садочку знають що відбулося.

Тіло впало,

Земля холоне.

Хтось заплаче,

А хтось німий споглядач є сьогодні,

А хтось у спробах втримати своє зло-щастя.

Тіло вже не встане,

І чи була колись земля гаряча?

Ролі підуть по колу.

Але десь пролунає заперечення нота.

Але так не буває

І музика буде грати далі

Покоління буде намагатися змінити мелодію на щось нове

Та ця сумна класика ніколи не помре.

Є те що живе з нами,

Тож доки живе людство

Живе і ця гармонія сонати

Подаруй мені те гроно,

Навчи нового розумного слова...

Але найбільше прошу,

Віддай себе мені на милість

Я буду читати й писати тобі вірші,

Уривки, фрази, букви чи цілі романи

Кінець яких так і не написали, щоб ми разом гадали який чекав фінал цих персонажів.

Я буду тебе змушувати говорити,

Щоб почути твій голос і кожного разу розуміти як без нього я більше не можу.

Я буду змушувати тебе робити це щоб пізнати глибше,

Бо... так, я жадаю твого тіла

Але це дрібниці

І я благаю тебе про більше

Бо знання є мука і як скажуть інші це є сила також, але насправді рідкість

(Бо люди не вміють користуватися власними знаннями коли справа в чомусь такому особливому та чутливому і мова не про дотик)

Або ж можливо вони скажуть що в моїх вподобаннях є щось збочене стосовно мук та болю,

Та клянусь це інше, цього разу це є зовсім інше і не більше

Це лише захоплення тобою.

Нерви, втома і зайва активність

Це все є з цим ціле,

Але я не впевнена чи доцільне

Запитаю тебе знову чи щоразу як буде нагода, але не повірю ніколи

І буду рахувати хвилини

До наступної зустрічі знову,

Щоб потім благати про її закінчення скоре

Бо не витримаю цього

Не маю сміливість коли дивляться інші

А твій погляд мене безмовить.

Ти знаєш що мені не потрібно воно,

І що слово забудеться скоро якщо не запишу.

І що насправді я ніколи не попрошу тебе цього...

І що як почну читати тобі щось неодмінно зіб'юся на півслові

Але й для правди тут місце знайшлося.

Я пишу вірші думаючи про тебе ,

Це стала як рутина чи основа.

І я гадаю що буде справедливо піти далі наугад

Так само як ми граємо чи грали якось з тобою в шахи,

Я не впевнена у своїх кроках

Але мене не цікавить перемога.

Та чи знайдеш ти тут ще щось, щоб не змогла сказати

Можливо тут досвід допоможе?

Хоча знаєш, скажу тобі цілком таємно

Зі мною можна інакше

Лиш на пряму все запитати

І я тобі скажу, якщо сама буду відповідь знати

Оминаючи багюри,

Дивись не перечепись через бордюри

Бо там вже недалеко є до річки,

Бо хтось колись зламав паркан

Він там зостався не самотній,

На нього падає тінь від крон високих поруч,

На нього сідають невеликі птахи, гості перелітні вічно.

І в тебе є можливість прилягти тут поруч

Зупинитися у потоці,

Відректися від турбот.

Та не втрать свідомість,

Бо як утонеш

Знайдуть лиш через роки.

Та не хвилюйся ти сьогодні,

Бо й так ти є вже мокрий

Бо дитя лише, і стрибаєш по калюжах оминаючи безпечної чи ні дороги.

Ти лише почав свій шлях,

Тому не час тобі зникать

В мовчанні кохання лягало все спати

І скиглило довго що все це не марно

Скигління там зникло, сльози минули

Та як нам з тобою бути?

Літній вітер не рятує,

А дощ не втопить, а лиш вмиє трохи

Освіжить , до тями приведе

Та що ми з тобою збагнем?

Осінь має пустий цвіт,

А до весни ми не доживем

Я тону в блакиті,

Ти хочеш схопити

Та йду на дно швидко.

Можливо здалося?

Ти не є порятунок,

Але ти ще й не минувше.

Я просто марю і мрію

Що торкнуся колись вуст,

Що колись ми станем чимось значущим.

Я просто живу в цій блакитні,

Я просто в ній тону

Я просто в ній зникну

Я просто там буду

Не шукай мене,

Не роби кроку

Не будь поруч

Це вже є вчора,

А сьогодні нашого немає

Ми вже окремо

Я не вірю в кохання...

Та вірю що без тебе не можу.

Я не вірю в кохання,

Та чомусь твій погляд з розуму зводить.

Я не вірю в це все,

Та відчуваю що таю як лід.

Хай тільки торкнешся 

І не можу відкинуть.

Жадається більше 

Й окутує тепло та пристрасть.

Я не вірю в кохання,

Та вірю тобі.

Вірю що все погане минеться,

І знаю що дощ приємний як впадає униз 

Він намагається злити нас в одне ціле.. та

Я не вірю в кохання, сказав мені ти

І я знаю що заплуталась знову.

В що вірить мені?

Бо ж я вірю тобі 

В тепло обіймів 

Й те що хочу більше дотиків вуст.

Вірю що розмов завжди мало,

Але й тиші часом є цілком достатньо.

Я не вірю в кохання...?

Я вірю тобі 

Тож скажи мені ти

В що я маю вірить?

Мовчання

"Я тебе кохаю!" — не значить кохання.

Коханням може бути й мовчання.

2013 рік

Долі дарунок

Мабуть, це долі був дарунок:

На моїх вустах — твій перший поцілунок.

Мабуть, так і повинно було статися,

Щоб я, нарешті, навчилася цілуватися.

2013 рік

Задумлива дівчина

Задумлива дівчина сиділа у вагоні нічного метро.

Сиділа і сумними очима вдивлялася вона у вікно.

А у вікні одноманітні стіни тунелю мелькали,

Своїм мороком та темрявою ще більший сум навівали.

2013 рік

Блукаю нічним, безлюдним містом

Блукаю нічним, безлюдним містом.

Чому безлюдним? — запитання виника.

Безлюдним не тому, що тут людей немає,

Безлюдне воно лише для мене:

Бо в кожного хтось є,

А я іду сама.

2013 рік

Зимовий ранок

Тихо падає сніг,

Укриває дерева та будинки.

Все довкола ще спить.

Лише блукає порожньою

Зимовою вулицею

Самотня, безневинна душа.

2013 рік

Я втратила його

Я втратила його,

А може, мало статися так?

Адже я побажала залишитися ангелом,

Сидячи в нього на руках.

2013 рік

У нас - різні дороги

У нас — різні дороги і різні долі,

Хоча ми дуже схожі з собою.

2013 рік