Всі вірші

Як боляче мені в середині,

Нікому не зрозуміти,

Як страх з'їдає мене досі,

Нікому не зрозуміти.

Мені просто хотілося обіймів,

І тихого: "все добре".

Хотілося щоб хтось зігрів,

Моє налякане нутро.

Я не хочу бути сильною,

Я хочу бути просто,

Маленькою дівчинкою,

Яку обіймуть і заспокоюють.

Фальшива усмішка, що не торкається очей,

Сховані за спиною тремтячі долоні,

І сльоза, що скотилася,

Але ж це просто:"в око щось потрапило".

Мені не треба ваша сила.

Вона завдає мені біль.

Зламані вже мої крила.

Не сипте на рану сіль.

Ніхто мене вже не рятує,

Не обійме і не пригорне,

Виросла вже та крихітка,

Що вірила у чудо.

Бо бачила вже стільки болю,

Що забула про людське тепло.

Стиха тихо звечоріло.

Сонце знову спати залягло.

Вчора серце майоріло,

А сьогодні наче заревло.

Стояв він у темряві самотньо,

Слова його пекли, як вогонь.

За правду боровся міцно, гордо,

І серце його не зламав жоден трон.

В тюрмі він писав до останнього,

Мрії про волю, про світлий день.

Його слова – наче промінь ясного,

Що рве темряву, не боїться тіней.

Стус для нас – не просто ім’я в книзі,

Це голос, що в серці навік горить.

Навчи нас стояти, не падати низько,

Любити життя й правду любить.

Зростала квіточка одна на полі.

Крізь землю продиралася поволі.

Пекуче сонце листя обпікало.

І дужим вітром стебла вигинало.

Попри все росла вона угору.

Не клонилась і не лягала долу.

Час прийшов і квіточка достигла.

Пелюстки чисті, ніжні розпустила.

Зірвало вітром голівочки.

Полетіли світом діточки.

Розлетілись світом хто куди.

Більше не повернуться сюди.

Квітка та листя опустила,

голівку низько нахилила.

Засохне квітка ще до зими.

Таке життя проживемо й ми.

Кину камінь я на воду,

Подивитись на збрижі.

Кину камінь я у поле,

Камінь впаде на межі.

Вода відчує поштовх,

Поле проросте під ним.

Папір переді мною на столі - пиши.

Що в середині зі мною, все тут лиши.

Шукаю вихід з круговерті днів.

Шукаю, та не маю більше слів.

Життя дійшло тієї точки,

Що не радієш вже нічому.

Не малює душа рядочки.

Хоч і сумує знов по комусь.

Річ зовсім не в тім, чи є хтось там.

А у тім, що нічим жити нам.

Що ми не взмозі все змінити.

Ми просто хочем вільно жити.

Не героями ми хочем бути.

Не ім'я своє прославить, о ні.

А все це як жах нам би забути

Повернути спокійні тихі дні.

Подяка вам і божа поміч,

Рідні, любі наші вояки.

смс? не відповідати, бо краще - сон.

як же добре, що ти попри все - дійшов

до межі, а за нею - лиш куля. і небуття.

що поробиш, мій друже? - таке життя.

і можливо наш світ закінчиця в твоїх снах -

плюси мінуси? я як закжди, не при ділах.

краще спати, і спати, життя - неймовірний сон.

як же добре, що ти сюди так і не дійшов.

тут не важко, - навчитися треба ловити суть.

справедливість - для обраних. а ти намагайся - будь.

я нічийна. не обрана. я розмінна монета для них.

ти постій осторонь - тільки так я спроможна на вдих.

тільки так - боротьба. тільки так - нікроку назад.

що і ще нам зостанеться? тут лишатися? - та навряд.

зорі пахнуть безлюддям, і уриквами дивних фраз.

я стою на своєму. я віддаю наказ -

скласти списи. і записи. і забути про те, що є.

я пожеритвувала собою. це все - твоє.

тож не відцурайся, не відрикись.

півень тричі прококурікав? - цілуй, як колись.

не згадай поміж інших. забудь у високій траві.

це тобі все наснилось. це мара. іди. живи.

рівними

чіткими

помірними

не лягають рядки

на папір

зібганими

рваними

вони втискаються

в екран ноутбука

милуюсь долею

видраною

мов остогидлий твір

дивуюсь

чому вона

іноді

така курва

чому коли хочеш -

то сил

більше

нема?

чому доки ти молодий

забороняють

усе

й все що знайшов

хтось давно вже втратив.

зупинись

не біжи

придивись

це не життя

а стіна

у ній єдине віконце

і все що в ньому —

ґрати

і ці стіни

довкола усіх нас —

глухі й сліпі

а в віконце

не видно

синю тканину неба.

ми гойдаємо час

він —

заколисує нас

щоб ми думали

що

більшого

нам

і не треба

19.02.25

Засмага - зимова крихка і водночас нетлінна,

Сповита у тиші, безодні ночей і посеред снігів,

Потріскані губи до м’яса, замерзла слина,

Ніч покриває усе, дивись - вже не видно слідів.

Так ця біла безкровна пора дає відпочинок всьому

Так в її сумній глибині рождається нове життя

І так само в наших серцях займається світло вогню

Виникає кохання із внутрішніх рік, із небуття.

11.02.25

Прийшла весна, та сил і настрою нема,

Немає сну, немає потягу й бажань,

І голова, напевно від думок, важка,

Перевантажена вагою зайвих знань...

Сором’язливий місяць визирає з за хмар,

Він як чабан, свою отару небом проганя,

І зорі — вівці, наче після дивних чар,

Бредуть собі по темнім небі навмання.

Невизначеність буде, й буде до пори,

Допоки первісток нас врешті не згада,

Та сонце не наважується ще прийти...

Ось так настане проклята німа весна...

16.03.24

Головна і РЕАЛЬНО ДІЄВА порада всім поетам

Шліть всіх і кожного до сраки.

Не слухайте жодних порад.

"Ой, я на цьому з'їв собаку!"

Подякував. Ідіть у зад.

Пишіть про все, що йде на думку.

Пишіть фігню і матюки.

Про лицарів у обладунках.

Про дрочку з лівої руки.

Пишіть затерті до дір теми.

Весна, кохання, героїзм.

Про боротьбу проти системи,

Або ура-патріотизм.

Пишіть, як вас все заїбало.

Як впадло зранечку вставать.

Як чай розлив на покривало.

Як тяжко інколи посрать.

Пишіть, сука, про все на світі.

До чого тягнеться душа.

Пишіть й радійте наче діти

А хто незгоден - ша!

Що вже його робити,

Коли не хочеться жити?

Зорі мерехтять у тьмі,

Та не вказують шлях мені…

Хтось має бути винним

І це завжди тільки я

Нічого, бо уже звикла

Провина людства — моя

Серед безкінечних світів,

Галактик мелодійних рій

Шукаю загублений ритм

В безодні самотніх вогнів.

Капітане, курс на світанок,

Крізь зламаний простір мрій,

Хай тіні минулого тануть,

А пісня ще лине в ефір.

Я пройду крізь комети і бурі,

Крізь розірваний час і пітьму,

Доки серце зомліє грудях,

Я свій голос у Всесвіт несу.

Бо хай навіть зорі згасають,

Хай корабель мій зовсім один,

Я тримаюсь за щось невловиме —

А мене трима пил вітрів.

2025.02.01.11.02

Зародження духу – везіння й натхнення

Воно живим словом промовляє в юрбі.

Навіки лишиться в думках його ймення,

Які б перешкоди не стрілись тобі

З Хумбабою бився і вирубав ліс.

Над другом сидів.

Бачив в ніздрях його хробаків.

Потім йшов і ішов.

Довго спав – зачерствіли хліби.

Річку перепливав. І туди і назад.

Змій добутую квітку украв,

як вертався до стін захисних….

Втім, як коротко, то –

Все продовжую бути!

Щось твій погляд не надто оптимістичний.

Втягни живіт! Посміхайся.

(Але не сильно, бо схожий на ідіота)

Сядь рівно, — наче в спину вставили спиці.

А, як зайдеш, одразу привітайся,

Пам'ятай, треба гарно себе подати, інакше не знайдеш роботу.

Боже, звідки на лиці такий гидкий вираз?

От бідося...

Наче у тебе хтось вкрав сенс життя.

Вчися вдягати маску, бути сумним і веселим водночас.

Не плач. Заспокойся.

Так, зі стану "дорослий" нема вороття.

Отак, вставай рано, висушуй сльози.

Терпи. Терпи!

Кліпай лише, коли повз пролітатимуть дні.

Всеодно нічого змінити не можна.

Я досі чую твої схлипи.

Годі! Всі якось існують у самоті.

Ну все, здається. Скінчилися настанови.

Вдихни, видихни.

Все-таки у кожного минає власне літо.

Нарешті, заспокоївся. Що, готовий?

Іди, іди...

Вперед — з великого копняка до реального світу.

Я рахую світанки,

Продовжуючи життя

І від ранку до ранку

Вимітаю з душі сміття.

Час летить безупинно,

Я живу у своїй тюрмі:

Океанська рибина,

Що малює круги на склі.

Але, слово за словом,

У пошуках почуттів

Я завжди випадково

Уникаю прямих кутів.

Та я все ще чекаю

Не в силах спинити рух,

Не дійшовши до краю

У обіймах холодних рук.

20.01.2023

Дощ холодними пазурами б'є по склу.

Вітер хитає акацію беззахисну мокру.

Розхитав і далі собі у справах полетів.

На вулиці ні людей, ні бродячих котів.

Тільки хмари і цей дощ без грому, холодний безупинний,

Бог у вічній відпустці, а крім нього, ніхто не гримне.

За що йому тільки зарплатню платять,

Навіщо він взагалі, той Бог? Як Крез багатий,

А відпрацьовувати, робити хоч щось не хоче.

Все на тому небі як у нас в офісі, короче,

Тільки йому душами платять, а нам — жирними дулями.

Тому і забили на все, танцюємо під дзеркальними кулями.

В очах мерехтить, думати ні про що не треба.

Вічна дискотека... Якщо настільки безвідповідальне небо,

То які до нас претензії можуть бути.

Не було сенсу в житті, і той зник,

Але керівництво про це не хоче чути.

Шось там пижиться, розповідає про план і командний дух.

Та пішли ви всі нах з вашими «Егегей!» і «Ух!»

Така вам відповідь від зумерів покоління. Ловіть!

Сарай згорів? Це тільки початок, скоро усе людство згорить,

А з ним згорять горе і несправедливість.

Зникне назавжди цей вічно голодний вірус.

А поки що танцюємо під дзеркальними кулями

У джинсах з кишенями, заповненими безнадією і жирними дулями.

І зібралися сучі зграї,

В місті мертвому шириться лай,

Десь місцевий в підвалі здихає,

Наодинці залишиться край.

У візочках тепер молоденькі.

Діти в школу в протезах підуть,

І у пальтах зашитих брудненьких

Їх туди матері відведуть.

Полетіли птахи без бажання

Повертатись колись навесні,

Без посіву не стане врожаю,

Без любові не стане Землі.

Прокотилось над світом знамення:

Пір’я янголів падало вниз.

В сучі зграї летіло каміння,

По околицях ширився виск.

Годинник на стінах вистукував ребрами з ляку,

і час розсипався на дрібку солоних ікон.

У чаші окропу топилася темрява знаку,

який ми колись необачно впустили в свій сон.

Віск плакав бурштином, встеляючи тло суходолу,

де зморщений спокій тримає за горло весну.

Лиш протяг ніс вічність у темряві тиху і голу,

реальність зсуваючи мов недолугу стіну.

І свічка згасала. Без крику, без зайвого жесту,

зоставивши пальцям лише літургію тепла.

А простір світився, мов чисте лице маніфесту,

де жодна ідея себе проявить не змогла.

07 жовтня 2026 р.

Кружляє чайний лист на самоті

Серед бурштинової порожнечі.

Він думає, що сенс знайде на дні,

Шукає шлях до спокою та втечі.

Але кришталь тримає, як тюрма,

Окріп загасить шепіт аритмії.

Тут навіть час заварено дарма —

Він стигне, немов замкнені стихії.

Лягає лист на порцеляни брук,

Де кип’яток ковтає жовті тіні.

Немає там надії і розлук —

Лиш спогади танцюють, мов в мартіні.

І дно розкриє свій глухий вівтар,

Прийме його без плачу і без плати,

Осяде тихо лист у цей відвар,

З’єднавшись з терпким присмаком утрати.

01 жовтня 2026 р.

Я просочилася у вени ртуттю,

Ти не забудеш вже мене ніколи.

Ми стали єдністю — одною суттю,

Замкнувши гостре, неподільне коло.

Я впала в сни твої важким оксидом,

Де замість кисню — присмак хризантеми.

Наш спільний простір пахне антрацитом

І спалахами спаленої схеми.

У венах чуєш мій далекий шепіт

І в кожнім шумі, що приносить вечір.

Там перетворюється він у скрегіт,

Який ламає тихі рими й речі.

П’єш спогади про мене, наче каву,

Що залишає на губах безсоння.

Наш кожен дотик — це химерна вправа,

Це ніч, що тоне у твоїх долонях.

Я вже давно навчилась не чекати

І зачинила вікна всі і двері,

Щоб в тиші самоту перетирати

На білу крейду згадок на папері.

Мій дім тепер, немов суха теплиця,

Де проростає сіллю біль і втома.

Тут спогади плетуться, ніби птиця

З обрізаним крилом бреде додому.

Я просочилася у вени ртуттю,

Не обнулиш мене уже ніколи.

Ми стали єдністю — одною суттю,

Замкнувши гостре, неподільне коло…

30 вересня 2026 р.

Дійшов до крапки. Падаєш у прірву,

Де час застиг, мов мокре полотно.

Я допоможу — зсуну клин та вирву

І викину це вицвіле сукно.

Летиш униз крізь зоряні тенета,

Повз хмари-губки, що вбирають звук.

Свистить повітря, наче фальш кларнета —

Я поряд. Заберу частину мук.

Навколо простір гусне, мов чорнило,

І осідає темряви нагар.

Падіння крутить, вивертає крила —

Собі на плечі скину цей тягар.

Легені рвуться. Подих. Дно все ближче,

Покрите скелями із гиблих снів.

Невпинно тягне кам'янисте днище —

Впіймаю й вирву страх, що криком зрів.

Та дно — не пастка, а міцна пружина,

Яку стискали роки самоти.

Торкнувшись дна, злетиш немов пір’їна —

Я крила дам свої... Бери. Лети.

29 вересня 2026 р.

Ми вперто тишу пишемо на хвилях,

Коли всередині усе кричить,

Ламаються і рвуться сухожилля,

А світ байдужий непробудно спить.

Ми розчиняємо у каві гамір,

І спокій одягаєм, як жакет,

Ковтаємо застряглий в горлі камінь,

Мов у камін вкладаємо брикет.

За ребрами гудуть, як дикі бджоли,

Заперті звуки — вирвана струна.

А ми малюємо безглузді кола

Долонями, де мерзне тишина.

Вулкан в кишені затискає зуби,

І погляд — як застиглий мармелад.

Ламає шторм нам посмішкою губи,

Вдаючи, що в душі — квітучий сад.

22 вересня 2026 р.

Ну скільки вже можна пірнати на дно

І там каламутити чисту водицю?

Шукати «глибинне» і «мудре» кіно,

Коли душа просить для щастя лиш піцу?

Будуєм мости невідомо куди —

Домашні філософи в теплих шкарпетках.

А ранок — це кава і знову туди…

Де вічність живе у рутинних сюжетах.

Душа — не вокзал, холодильник старий,

Де мерзне самотній качанчик капусти.

І серце — не птах, а будильник дурний,

Який замовкає, як навколо пусто.

Та ну її: драму кіно й хепі-енд,

Невчасну любов із космічним пунктиром.

Сьогодні влаштую собі уїк-енд —

І з’їм бутерброд із розпластаним сиром.

20 вересня 2026 р.

Він вимкнув літо, наче світло лампи,

І закружляв у вальсі жовтий шовк.

Все, що цвіло й буяло в сяйві рампи,

Приборкав прохолодою й замовк.

Танцює осінь в сукні із туману,

Смичок дощу торкає її стан.

У хмарах місяць віднайшов поляну

І сіє срібним пилом вниз обман.

Вони летять під музику в обіймах,

Велична Осінь й Вересень в кашне.

Він крізь барвисте листяне кружіння

Тремтячі плечі тихо пригорне.

Затихне крок, розтане звук роялю,

І листя ляжуть спати у траву.

Світ загорнеться у м'яку оману,

Повідавши нам казку наяву.

19 вересня 2026 р.

Кружляє чайний лист в піалі,

Пригадуючи давні дні.

Там сни бушують в порцеляні,

Манливо мерехтять на склі.

Хвилина місяцем тераси

Вмиває й гусне, мов смола.

Сортує тиша, як прикраси,

Далекі спогади й слова.

Кружляє чайний лист в піалі,

Пригадуючи давні дні,

Де осінь сіє крізь вуалі

І тче тумани на стерні.

На порцеляновій долоні

Стікає час, як теплий віск,

І чай крізь далі бурштинові

Шле теплий подих, немов лист.

Кружляє чайний лист в піалі,

Пригадуючи давні дні,

Коли світанки на причалі

Тонули в терпкому вині.

19 вересня 2026 р.

Проклинайте мене, проклинайте,

Якщо я десь хоч раз вам збрехав.

Пам’ятайте мене, пам’ятайте,

Я за правду, за вас воював.

За усіх побратимів під гнітом,

І народ, що пошитий у дурні

Чванство й панство ненавиджу й нині,

З кулеметом одної ми думки.

І тачанка, мов куля летіла,

Шаблі блиском віддавши «привіт»,

Так чому ж відвернулись від мене

Ви, кому я віддав весь свій вік?

В пісні цій звинувачень ні слова,

Нарікань для народу катма.

То чому ж мені знову самотньо,

Розуміння у мене нема.

Ви пробачте мені, хто в атаку

Йшов зі мною й від кулі упав,

Бо за вами потрібно заплакать,

Але очі дружин пам’ятав.

От вони відголосять, відплачуть

І лампади не будуть гаситись...

Ну, а батько не може інакше,

Він уміє не плакать, а мститись.

Пам’ятайте мене, пам’ятайте,

Я за правду, за вас воював...

(Лютий 2026 р.)