Всі вірші

Я проведу вас стежками поезій, від каяття,

Де вірші, українською, про України забуття,

Стоять уздовж могил німих... і знову, й знову,

Народжують героїв, у кращих забираючи життя.

Поміж річок сліпої та німої прози сподівань,

Де вже нема моральних принципів, ні в кого,

Де вже не вірять ні в диявола, ні в Бога,

Підемо дорогами надії, або марення німого.

Між хмарками пустих, та марних сповідань,

На свіжих насипах нас всіх зустрінуть квіти,

Вони, напившись крові зі смородинових ран,

Танцюють з вітром, і регочуться мов діти.

Я проведу вас до відродження забутої душі,

До краю самого, де є початок і всьому кінець,

Ми в глину перемелемось і прийме нас земля,

А от тоді, до рук своїх, нас зможе взять Творець.

"Поетична збірка 2023"

Коли б ти прагнув, чи коли б ти зміг...

Напевно і вона б того хотіла,

А так, можливо, що це, просто, дивний збіг

Життя, повз тебе, стрімко пролетіло.

Коли б ви разом, чи, принаймні вдвох,

І щоб вночі вона тебе укрила,

А так, я певен, що все бачить Бог

І що терпіти просто вже несила.

Коли б окремо, самі по собі,

Тоді б і тішились мов діти

А так не можу, на моїм вікні,

Уже посохли твої квіти.

Коли б все пóнову, коли б усе не так,

Покинувши усе — розправить крила.

Коханая, запам’ятай, ти вільний птах,

Підтримую, куди б ти не летіла.

Не відрікаюся від тебе, ти є все моє життя,

І ні, я не творю собі кумира,

Я просто вірю, в те що ти моя...

І кожен день, зростають, біль і віра.

"Поетична збірка 2023"

Юна дівчина на пристані стоїть.

Вона чекає свого часу,

Вона чекає свій прилив.

Проте лють ніяк не стихне

Вона ллється через край.

Вона заповнює всі жили,

І вже не видно небокрай.

Кип'ятиться чиста кров панянки,

Обпікає шкіру, м’язи

Горло душить, заливає

Хоч би з пристані не впасти.

Злість трощить молоді кістки

В пісок, на тілі гематоми

В колір хвильної погоди.

І десь далеко шум порома.

7/12.03.2023

Моя рожева весна,

Такої ніде нема,

Таких кольорових світанків,

Таких ароматних сніданків,

Таких неймовірних пейзажів –

Різноманітно-вітражних.

Такого п’янкого цвітіння,

Пробудження...приспання тіней.

Нема таких милих контрастів,

Таких перетворень як в казці.

Весна в Україні чудова,

Зі сірого стає кольорова,

Природа вбирається в шати,

Неймовірні навкруги аромати,

Моя примхлива весна,

Багато в кого у снах,

Надію дарує на завтра,

На щасливе майбутнє безхмарне,

Пора новизни і відродження,

У весни мабуть царське походження,

При дворі лиш отак одягаються,

Чепуряться і прибираються...

Весна пора віри й надії –

Виткана з таємної мрії,

Пора візерунків і орігамі,

Неповторна картина – етюд панорами.

Cristine@

Кожного дня на повторі маєш певний цикл,

і не запитає ніхто, чи норма це для тебе?

Адже ти на поготові продемонструвати ікла,

так наче немає біди. «Вона іде, куди треба».

Ти втомлюєш себе нескінченним підбором шляхетних справ,

а на ділі на серці давно в тебе вже жервіє металевий сплав.

Із занять ходу різного: праведного, аристократичного,

Хоча тобі давно слід відпочити в Карпатах мальовничих.

Жити ідеями інших часто фінал має трагічний,

оскільки безбарвне життя твоє –

результат впливу чужих.

Невже тобі до вподоби згасати потроху навмисне

за покликом одним із батьківських?

Ми часто чуємо пісні, що нас залучать в рух,

але не значить це, що ті сягнуть щонайменше наших рук.

Можливо, в тім, що вони кажуть, геть немає мети,

а ти продовжуєш вслухатися в бісові діатриби.

Минать роки, в яких і ти загублена, мала,

і твоя мрія вже комусь безжально віддана.

Поки сидиш ти, склавши руки, маріонетка примітивна,

за пагорбом завжди світліше – там твоя смуга злітна.

В іншому світі тобою прожито восьмий аркан,

де всього вдосталь, та бракує доленосних обставин,

що розвіють вікову завісу спокус,

яких ти нажахано уникала, скільки себе пам'ятаю.

Найважче завжди наважитися з-поміж зграї вовків,

утім, часто вони мають облік найрідніший з усіх.

Лишень тобі відомо щастя (тільки твоє),

то му, прошу, не забуваймо про долю, що тобі передає.

Минають роки, в яких і ти – загублена, мала... .

Лиш раз на рік я можу доторкнутись,

І скуштувати смертного гріха.

О милий мій, не можу я забути

Твоїх очей, так бажані уста.

Моя домівка - темна глибина.

Не бійся рідний, не віддам сестрицям.

Най чешуть коси вербам при воді.

А я прийду, ти думай, що то сниться

Як ми гуляєм двоє по траві.

А місяць сріблом бавиться в воді.

Прилину я, квітчай мене руками,

Мій голубе, коханий при житті.

І після смерті разом ми у парі

Нехай на тиждень. Просто підожди,

Як прийде час, у синю глиб прийди.

А поки, поцілуй мене думками,

Цілуй невинно згублену красу.

Ми так кохали палко й до нестями,

Що згуба не затопила ту жагу.

Нещасна я, що смертного люблю.

Даруй мені зів'ялі квіти милий,

Залиш на тому березі, де ми

Сиділи разом, слухали мотиви

Що шелестіли кленові ліси.

Допоки сестри в синь не завели.

Вірші почитую, пописую

А сам дивлЮся і дивуюсь.

Якою деколи простою рисою

В тобі я, Сонечко, любуюсь.

Рожевих губ чарівна складка,

В очах два вогника яскраві

І ось на все життя вже згадка.

Нічого видатного, а цікаво.

І хай звучить в моєму серці

Веселе ехо твого сміху

Я наперед відчиню дверці

Щоб завітала моя втіха.

Чекати буду, сподіватись,

Підкинувши до грубки хмизу

І знову, знову дивуватись

І рисам і душі капризу.

Зникають коди та риси ідентичності

На порозі нової реальності і фактично

Мильна бульбашка дутої величності

Л о п а є,

Не спроможна міркувати самокритично

Скільки гвалту, скільки розчарування

Приносить вітер з усіх всюд і сторін.

Доморощені політики неначе на змаганнях

Наперегонки висловлюють обурення

і на поклін, на поклін :

Стамбул, Вашингтон, Мюнхен, Берлін.

Його величність могутнє цунамі над нами,

Ось ось підхватить за матню і закрутить

Люди, де ви раніше були, наїлися шашликами ?

Стоїте тепер смиренно раком загнуті.

Не бекайте, мекайте - отримуйте задоволення.

Винні всі і не смійте на іншого нарікати !

Час давав можливість показати невдоволення.

Пізно гривою трясти і хвостами махати.

Гинуть на фронті бійці, зраджені владою.

Не підірвані мости, браковані боєприпаси.

Та не підірваний Дух, він в козарлюг не падає !

Воїни терпляче перемелюють рашистів на м,ясо.

В полоні замордовані найкращі з кращих

А на обложках журналів козирний валет.

Україно, невже ти настільки пропаща,

Тебе влаштовує сьогоднішній кардебалєт ?

Прокинься, Народе, пил з колін обтруси !

Не до чвар зараз, потрібно діяти мудро.

Скоро з тебе знімуть останні труси,

Від таємних оборудок на душі паскудно.

Після Перемоги будуть рейтинги міряти

Популісти - обіцянками, а хто плямами крові.

Більше немає кому довіряти і вірити,

Виручайте рідні, допомагайте військовим.

Пополам небо і земля, пополам.

Пополам роздерті відчаєм обличчя.

Суне ворог як атомний криголам,

Хто покликав смерть і возвеличив ?

Пополам життя, до війни і після,

Пополам Доля, далі було і не стало.

Та не завмерла на устах пісня

Хоча справжніх залишилось мало.

Пополам розмови - розбрат всюди.

Пополам добро і зло, в кожного своє.

Наче подуріли і збожеволіли люди

А в сирих окопах генофонд нації гниє.

А в окопах від жужжання дронів

Стигне кров і розриває жах нерви.

А в тилу з почестями похоронять,

Смерть на людях красива стерва.

Вбитий вбитому не дуже радий,

Чужа земля не м,яка подушка.

З обох сторін думають про зраду

І бояться висунути наверх макушку.

Вбитий вбитому не друг і не ворог.

І вибачення не потрібні нікому.

Вітер рознесе газетних новин ворох,

Кожному до його особистого дому.

Мертвому від знущань вже не боляче.

Світ здурів, не лякають масові вбивства

Стурбованістю

людям легше не роблячи

Світ

все більше занурюється в насильство.

Гидко від розповсюдження егоїзму.

Кордони

гідності і честі тріщать по швам.

Новий Світ

отримує задоволення від цинізму,

Потирає ручки і ділить вигоду пополам.

Пополам небо і земля, пополам

Корисні копалини, музика, культура.

Напівповний чи порожній стакан ?

Спить Кобзар, тріснута бандура.

Цвяшок.

Цвяшок у дерево ув яз.

Цим викликав без міри сказ.

Сварився з світом сперечався .

І за усіх весь час чіплявся.

Вхопив хлопаку сорочину.

І розмотав на половину.

Тепер хлопчина з молотком.

Іде на зустріч із цвяшком.

Нема рятунку що ж робити

Сьогодні буде добре битий.

Під міццю одного удару

Отримав цвяшок свою кару.

Тепер у дерево сховався

І ні до кого не чіплявся.

Хай буде байка у науку.

Займися ділом, жени скуку.

Не треба до усіх чіплятись

Кусатись битись сперечатись.

Розмотувать чужу свитину.

Щоб не загнали в деревину.

Ох ті Оксани йой які бідові.

Від них ховаються усі чорти.

На зовні цяцьонькі пухові.

А спробуй но дорогу перейти.

Вже не сховають ні фортеці ні кордони.

Немає для Оксани перепон.

Складайно зброю друже раджу.

Здавайсь мерщій Оксаночці в полон.

То може милість буде більш за кару.

Розквітне знову у душі весна.

Розвіє вітер сум як темну хмару.

І буде знов Оксана золота.

Згорів будинок, а з ним і мрії,

Вогонь пожирав цінне без жалю.

На попіл обернулись надії,

Все немовби віддалося вогню.

Є лиш спогад - малюнки дитячі,

Стукіт годинника десь на дачі.

Ідуть люди подалі від дому,

Дорога веде крізь страх і втому.

Тримай маму, доню, вона – сила,

Руки її від біди захистять.

Можеш плакати, але не кричать,

Втерпи, як мама тебе навчила.

Ті, хто зникли вчора – не при чому

І не допоможуть в світі цьому.

В пам’яті є пиріжки гарячі,

Та милі мурликання котячі.

А попіл розвіється без вогню,

Колись хтось засудить ці події,

Коли вогонь пожирав без жалю,

Коли горіли дома і мрії.

Мирослав Манюк, 19.01.2025

Вітаю тебе, світе, 

З всесильною вродою. 

Лукавить зір, зворушує мене, 

Беззахисна орбіта, пронизлива тобою. 

Чотирнадцять всадників світ відкриють, 

Щоб вісімнадцять років відсвяткувати мною. 

Вітаю тебе, світло моє, 

Не погасни, не закривай долю ясну. 

Ти не мовчиш, людьми не правиш, 

Лише сніг виробляє на благо людське. 

Очі нагадують рум'янець, палітрою, 

Сіро-голубою, милою, як мрія.

Кому мені вірити у світі без тебе?

Куди мені йти коли тебе нема?

Що робити якщо чіпляє за живе?

Холодна спустошена зима

І я не вилізу з під дірявої ковдри

Накриюсь з лицем

Одне тільки око полине у мандри

З дірки як для ковдри рубцем

Ким мені бути у світі без нас?

Холодному такому,страшному

Хотілось би як влітку перехильнути квас

Та знову стало гірко

Вітер плече квітами

Та це все дарма

І уже не діти ми

Бо настала зима

В твоєму серці дірка з голосів

Яку ти не можеш заповнити

Там і є відгук поліських лісів

Яких неможливо зловити

У цьому світі повному горя

Я вірю у інший світ

Де ти і я живемо десь в горах або біля моря

Я вірю у наш безмежний всесвіт

Сиджу дивлюся у вікно, мої очі потрапили у полон неймовірно гарного виду вулиці, туман створює атмосферу, болі, смутку, мряки і безнадії, але цей ліхтар за деревами з іншого боку вулиці, схожий на вогник надії який не відпустить ніколи. Який не згасне. Він горить у грудях кожного з нас. Він не відпускає нас, горить у серця і полонить мозок собою, закриваючи доступ до логічних думок. І ми віримо, ми не пручаємося йому, ми ідемо за ним у туман, у невідань і небезпеку, попри калатання серця. І попри сироти які розповзаються по шкірі

Пам’ять, наче попіл, сиплеться в долоні,

Все, що любиш, тане в присмаку журби,

І зникають мрії, мов на хвилях човен,

Що розбився раптом серед гіркоти.

Скільки ще блукати у сльозах безкрайніх?

Скільки ще шукати світла у пітьмі?

Але вітер шепче: в тиші, серед тайних,

Ми знайдемо спокій у вічній зимі.

Біла скатертина, білі тарілки, білі серветки.

Запашний огірок, соковитий помідор,

Дрібно нарізати. Зелена цибулька,

Сіль, перець, кріп, трохи олії –

Готово. На стіл.

Відварити картоплю, потім обсмажити,

Сіль, зелень, часник за бажанням.

Хліб, виделки на стіл.

Глек молока, склянки,

На солодке пиріг з корицею,

Смачного!

Дозвольте зауваження,

У вашому сервіруванні не вистачає штопора.

Кольори — вони яскраві,

Різні, стильні та живі.

Полотно — наше життя,

Кольори — наші емоції та вчинки,

А пензлями є ми —

Ми пишемо долю нашу славну.

Кожен колір щось важливе означає,

Чи то подію, чи то момент,

І колір той зображає силует,

А силует той — це ти.

Червоний силует — це пристрасть,

Це кохання у самісінькому серці.

Синій — спокій, як хвиля в безмежжі.

Зелений — надія, що росте з землі,

Жовтий — радість, що світить в душі.

Фіолетовий — таємниця ночі,

Оранжевий — тепло, що гріє нас в дорозі.

Кожен колір — подія,

А відтінок — історія.

Разом вони малюють світ

І те, що маєш ти в душі,

Вони малюють на полотні...

Й знову кладу свої я руки на списаний мною грязний стіл,

й знову руками швидкими я роблю гривні і копійки розподіл.

Й не турбує мене горе на серці, боязнь бути зрадженим близькою мені людиною.

Як гроші дорахую, тут же я збіжу чимдалі і страхи свої сховаю за стежиною.

І нехай не тремтить моє дихання, прийму зілля я газоване.

Нехай не трясуться мої руки, а поезія моя твоє серце вилікує грішне.

І нехай я від післясмаку падатиму на дно цієї підлоги, на дно розуму свого зіпсутого, лінивого.

Нехай щасливо сплутаю я регрес із ренесансом, а тіло моє змучене впаде в велике болото, стану ледь-ледь на межі живого.

Й прийде ейфорійний сон в мою голову, де я, ставши Богом, творю новий вимір, нову історію, а значить, і землю.

Рукою цілою й красивою я триматиму Кадуцей, що примирить усіх, кого захочу, і заберу я всю жорстокість болю.

Але з плином часу моїх сил почнуть люди воювати, почнуть вбивати, будуть зраджувати, немов це їхній синдром.

Оскільки ефект зілля не є нескінченним, і коли почнуть мене покидати сили божественні,

соратник зрадить замахом, а люди більше не вірять, не підтримають, завдадуть мені в спину удару.

Й прокинувшись після сну страхітливого і довгого, встану з ліжка свого, немов би зраджений удруге,

і одразу весь в плачі, як смертний, впаду я на підлогу.

Буду повзти по ній до самої вбиральні, а коли встану, стане бридко мені від вигляду свого убогого.

Вмиваючись у своїх страхах зовсім один, пальцем, який трясеться від змін у моєму тілі, від змін самого Я, буду торкатися зрадженого дзеркала.

Й рефлекторно ноги поведуть мене до балкона, де ніколи я не був, і відкрию двері, які відкривали мені шлях до волі, але водночас до самого пекла.

І внизу цих дверей пекли грішників, ставили штамп гріха із лави,

крики були їхні чути аж до самого верху.

Краще я затисну свою хоробрість у кулак, що кровоточить, аніж туди піду.

Й швидко і боляче завдам собі травми, крики болю мого чують у пеклі на втіху.

І краще я скурюся і замучаюся, замість цієї кари. Будучи весь у крові, доповзу з болем я до столу із речима.

І нехай тремтить моє дихання в крові, прийму зілля я газоване кричма.

І нехай зупиниться моє дихання разом із кашлем крові, прийму зілля я газоване.

Нехай атрофуються мої розрізані до крові руки, а поезію свою скину в пекло заклопотане.

І нехай я впаду на дно цього виміру, на дно розуму свого пустого, знесиленого.

Нехай бездумно виберу я смерть замість ренесансу; а тіло моє вбите звалиться на звалищі смертей, стану на межі смерті моєї душі, яка спостерігає на зрадженого.

Нехай згниє усе, що колись було мною, і моя остання воля, останній крок, аби лиш душа моя жила вічно, побачила останній промінь надії й її мрії найстрашніші.

Нехай горять міста

Нехай горять зі мною

Твої гарячі вуста

Я знову побачу тебе злою?

Хай горять мости

І плаче Прометей

Святими віщими слізьми

У цій широкій фразі ти наче корифей

Вистукуєш туфлями мою смертну годину

Ave!Ave!Ave!

Кричу я на спомину

Ave!Ave!Ave!

Останнє що скажу я

Mors alikui Imperii

З імперіями не буває так що це точно остання

Хороші вони тільки тоді коли мертві

Я бачу світ в твоїх очах,

Там сонце плаче,

По плечах.

Ранкова стрічка усміхнулась,

Скувала талію та сни.

А я забув, як треба дихати мені.

Як ясно стало навкруги,

То ти зайшла,

І все застигло.

Хвилина стала та не йде,

Ось-ось до мене підійдеш.

Або ж забудеш і підеш?

Немов холодними руками,

Дістанеш серце із грудей,

Його як спалиш, так помреш.

Для мого серця ти загинеш.

Застрягне в горлі лиш ім'я.

А я прийду в минуле місце щастя,

Де завжди навкруги весна.

28.02.2024

Про наболівше написаний цей вірш.

Мене дратують ідеальні персонажі в книгах.

О господи..!

Мені не потрібна красива картинка, ідеальна, стереотипна зовнішність та статура і клятий сексизм!

Стереотипів і в реальності з мене досить.

З книгою в руках я хочу майнути у фантастичне забуття !

Хочу бачити поразки й перемоги героїв, відчувати їх горе, страждання!

Навіщо ці бездоганні обличчя і тіла?

Як під один гребінець стрижені!

Мені потрібні герої зі своїми таргáнами,

Зі своїми страхáми, з вадами і гріхáми.

Нехай вони будуть різні, як ми самí,

Нехай вони житимуть, кохатимуть і мріятимуть,

І хай їхні історії мене надихають,

І хай вони мені покажуть, як справді жити,

З усіма ранами, з усіма слідами.

З усіма своїми світлими і темними сторонами.

Кіно відзняли некрасиве і низькобюджетне

Про світ недалекий і секс несмачний із повіями,

Акторів завдання - нешвидко одне одного жерти

І не виглядати при цьому зовсім божевільними.

Ну, їсти не треба, бо дуже тяжка алегорія,

Хай просто вбивають, хай мучать, та так, щоб природно,

Щоб більше буденності, мертві, дивіться на зорі!

Красу покажіть, зробіть погляд застигло-холодний.

Хай той, що з повією лишить на ній кілька шрамів,

Обличчя блудниці рясненько покрий синяками.

А коли не стане де бити, хай інша почнеться програма:

Души! Хай аж очі вилазять, так стисни руками!

Арматуру візьміть і побийтеся за шматок хліба,

Найдрібніших ногами топчіть, аби чутно їх стогін.

Ми ж мистецтво й амінь, і це людям найбільше потрібно!

Накінець ми поставимо сцену із пафосним похороном.

Потомились либонь? Як знімать? Реквізит! Мало крові!

Вже нехай, відзняли, хоч роботи пророблено мінімум.

А навіщо і зовсім творити, знімати щось нове?

Мотор! Камера... Правда ж? І завтра старе перезнімемо!

Ой, у небі-небі танець воронів,

А то ж у небі та й Весілля чорне!

Чорне, як та нічка, що день загорне

Як сама тая смертонька чорне.

Ой, у небі-небі та й страшне ж,

А не дивися ж у небо, бо помреш!

Ворони-ворони чорні між собою,

А смерть іде поруч із журбою.

Весілля ж те чорне та в небі сірому,

А прийде ж лихо зі святою неділею,

Страшная за тим весіллям чорним днина,

Що статись мусить біда в яку годину,

Не страшно, як та біда статись має, зовсім,

Бо ж не йде біда од нас бідних досі...

Кепські справи вкрали кому.

Сидю плачу біля дому.

Котик треться лізе в руці.

Баче я страждаю в муці.

Не журись мені мурчить.

Хай адмін собі кричить.

Це не шахи і не мат.

Це звичайний плагіат.

Гірш як крапоньки немає.

Хай за те переживає.

Дуже давно, десь поза вчора

Горіло місто, там біля моря

Згоріло до тла, не залишилось й пилу

Балкон лиш вцілів, то перший знак миру

Люди казали, то ті що згоріли,

Балкон каменяр зробив той для втіхи

Всього в тому місті їх троє було

Чорних як нічка, темних як зло

На кожному з них неначе на троні

Сиділи птиці, очі холодні

Дивились в душу, рахували гріхи

Їх всі минали, минали й ми

Сьомого січня в ніч на неділю

Перший балкон зваливсь на Надію

Сам розчинився в чорній імлі

Та ще й з собою забрав душі дві

Другий балкон стояв біля центру

Довго його не чіпали напевно

Стояв наче пам'ятник майбутній війні

Війна як прийшла розчинився в пітьмі

Третій балкон простояв найдовше

Його не забрало й розбурхане море

Навіть тоді як місто в вогні

Третій балкон лиш чорніє собі.

В зараз тут пусто наче у полі

Лиш замість зеленого

Під небом тут чорно

Безмежна рівнина і море шумить

На березі чорний балкон там стоїть

Я старий беззубий дід

Який бачив тищу бід

Сало їв без цибулини

Борщ без смаженої морквини.

Банош теж без бринзи їв

Бабця каже що здурів

Банош треба шанувати

Тільки з бринзою вживати.

Годен йти на любі муки

Лиш не здохнути від скуки.

Ще щоб баба не сварила.

В вечер віником не била.

Вип'єш в вечері чаринку

Та до кума на хвилинку.

Бабця з віником з'явиться

Перехресте як годиться.

І на кошти мої лаби

Горе коли ґазда баба.😁😁😁

✍️ Андрій Onra Onra

#ВПР_38_поезія

ГУ!

Гу! Кажу тобі: гу!

Колись було легше покорити серце.

Не купував панночці ні комфет, ні люстерце.

Завалив мамонта, притяг до печери.

Взяв палю у руки і звільнив печеру від злої пантери.

От тобі й хижа, і їжа – хто встоїть?!

Навіть донька вождя за мною плаче та ноїть.

А зараз подавай лиш букети й комхфети,

У театер на мерсі, бугаті на балети.

Достаєш гроші зі схрону –

Та купуєш коханій золоту корону.

А вона крутить носом й коперздоситься,

Каже: на мене от той мамонт негарно коситься.

І знов палю в руку – показуєш мамонту науку.

І все ж колись причарувати було легше простіше.

Дівчата були менш вибагливі й ніжніші.

З однієї шкіри мамонта одягу на усю родину.

Зручно тепло… Хоч і шкода скотину!

автор: Причаровувач родинівських дівчат - АНДРІЙ АБРАМОВ!

Вже став скупим на вподобайки.

Своє тримаю присобі.

Щоб не нарватися на лайку.

Хто зна що в чужій голові.

Хто зна укого які думи.

Що у душі чужій болить.

Можливо радощі чи суми

З середени його ятрить.

Навіщож душу зачепати.

Єдиний Бог лікує все.

Терпіння в серці треба мати

Воно і спокій принесе.

© Андрій Абрамов (Onra Onra).

...людонтіні на марш

стануть, підуть...не чують - ...шабаш!... -

прірва їхню ходу

не зупинить,

не вб'є на льоту.

та й впаде наче звал

у юдолі на юрбище гвалт.

в роздратований гліт

просуваєся у протихід

і крізь осуд та спліт

прокаженим утрапиш в той стріп.

...очужілий, чужий

в бошки вгониш

цвяхИ все в іржі... -

рознесеться хай грюк!

віддзеркаленням лунами глюк:

чорний слиз в ранню рань

місто злизує жадібно з ран

і прокляття над цим

засія на усі місяці...

...бути загнаним в кут,

в смітнику бути брухтом на збут,

на замки без ключів

закоркований в кулі... - нічий!

заметлявся у злі

весь в задумі у сивій імлі..................

*******гліт - давка, тиснява

стріп - куча, тут: збіговисько людей

спліт - пліткИ