Всі вірші

Лише у тиші, вдалині від слів,

Випробування справжнє настає.

Хто зрадить дружбу, той і не дружив,

Завжди дволиким він для тебе є.

Якщо не стане поруч де є зло,

Не стане і там, де світло й тепло.

Дружба – не іграшка, не дитинча,

Вона в опорі вірного плеча.

Коли відсутній ти, мовчання – щит,

Чи вдарить хтось за спину потайки?

Хто поруч буде у скрутні роки?

Хто захистить, коли навколо лід?

Бо дружба наша – гострота меча,

Не тільки радість для споживача.

Це відголосся того, що було,

Що не дозволить вбити джерело.

Хто за спиною у тебе ще є,

Той і при світлі давно не дружив.

Не у словах істина настає,

Це вже не дружба, коли мало слів.

Мирослав Манюк

21.02.2025

Думаю про тебе ночами,

Днями, місяцями, роками.

Буду вічно лише про тебе

Думати в серці і в мрії небі.

Ти наснишся знов і знов,

Мій коханий, моя любов.

Твій поцілунок, твій аромат —

Все в душі бережу я.

Хочу ту мить прожити знов,

І тебе всім серцем огорнути.

У вівтаря — рука в руці,

Де ми удвох, де світло в вінці.

Відчуваю за спиною твоє тепло,

Де нам з тобою завжди світло.

Кохаю тебе, і лиш одна я

Тебе в душі бережу сповна.

Розсіюється світло вуличного ліхтаря

Ми у тінях незнайомі перехожі

Глибина твоїх очей - цілі моря

Я бачив тисячі - чи є серед них схожі?

Ми так близько - ніби поруч

Я можу бачити наскрізь твої печалі

В очах моїх - ти картина створена

власноруч

Ти - суперечність, причина зникнення моралі

Здавалось би, ще мить - і доторкнусь до цього небесного творіння-

карколомне поєднання кольорів

Проте крізь пальці лиш просковзує ліхтаря проміння

Чому ми губимось у невизначеності власних слів?

Блукаємо у темноті свідомості своєї?

Ми - дві загублені душі-загадки

Промінь світла- єдиний ключ до моєї і твоєї

Коли ніч темна прийшла,

Тато поряд немовля.

Він бубнить, різні мантри говорить.

Лиха ти, дитя, не бійся.

Тато близько.

Чітко оком поведе і кордони тут зачне.

Тато знає, хто є свій.

Хто чужий і хто лихий.

Ти не бійся дитинча.

Дух батьківський захищає.

Щире серце, прозорливе,

Передасть дитині сили.

Мудрість предків, теж візьми.

Негаразди не бери.

Тато знає. Тато гляне

Чортівня уся зникає.

Спи мале, зміцняйся Духом.

Народилось, ‒ мужнім бути.

Шлях тебе в житті чекає

Дивовижний, небувалий.

Лише твій й тобі відомий.

Ним підеш, тільки своїм.

На чуже не поведешся.

Створиш долю особисту.

А поки, я колихаю

Спати тебе закликаю.

Тато поруч. Так і є.

Ти в безпеці. Будь ‒ твоє.

Думками на виворіт світ огорну

Хай дивно, кумедно, що сили.

Від тих епітафій, що у труну

Відверну римовані крила.

Крила, що Всесвіт надав у політ,

Надійні, швидкі, витривалі.

Що з того, як дивляться дивно у слід?

Увага і сенс в них запалі.

Запалі у розум, у душу, хто як

Цей світ й про нього сприймає.

Продовжую подорож я саме так

І що буде далі, не знаю.

Щось римую, щось не дуже

Часом хвалять, десь - бурчать.

Та зізнаюсь любий друже,

Ну не вмію я мовчать.

Промовчати, то наука

Я з роками осягну.

Слово теж непросто штука,

Треба відчувать межу.

Є слова легкі, як вітер.

Відпустив і хай летять...

Є такі, що ніби й з літер,

Та кайданами висять.

Є слова гіркі й солодкі,

Ніжні й гострі, як ножі.

Довгі є, і геть короткі,

Влучні крапки на межі.

Кожен може обирати

Власний стиль свого письма.

Лиш не варто забувати,

З слів творить малі дива.

Спробуй по-справжньому вслухатися у симфонію,

Спробуй іти по нотах до тиші в яку повертається вона,

Вибирай незавершену восьму Шуберта, дев’яту Бетговена, Дворжака, Малера,

Спробуй прислухатися від початку і піднятися до кінця,

Спробуй вислухати. У будь-якій з них

Витають примари чийогось натхнення, послухай,

Це говорять з тобою віддалені голоси з далеких земель,

Островів, що пливуть над нами таємничими звуками.

З тобою говоритимуть хвилі та маяки, трагедії Шекспіра, поезія, драма.

Нарешті ти знатимеш, що будь-який інструмент

Симфонічного оркестру не росте на деревах.

І навіть коли віддавна їх на світі не стане,

Те древо зростатиме у тобі.

25.11.2024

Град Божий затягнуто сірими хмарами,

І немає сонця для книг. В кімнаті

Час розливає причастя сонного

Сни в порцелянову чашку пам’яті.

Тут

Лиха неприступність сталевого обрію,

Мутна непроглядність замерзлого неба.

І смуток лягає прозорими тоннами

Снігу, якого іще немає.

13.11.2024

Я пам'ятаю,  як в моїх очах мерехтіли сузір'я

Тепер в них пересипається попіл мертвих вогнів

Пам'ятаю день, коли подумав, що полюбив я

Пам'ятаю день, коли від цього я нахрін  згорів.

Пам'ятаю твої очі так близько,  що я не міг вдихнути..

Пам'ятаю той поцілунок,  коли серце тікало з в'язниці ребе́р

Пам'ятаю це все, хоча мабуть краще було би забути

Мені не було за що тебе ненавидіти, тому я зненавидів себе..

Бажання напитись твоїми сльозами

За рани у серці

За краплю кохання

Віддати життя

Як буває в романах

Насправді ж на тілі

З’являються дири

Від тебе

Від щастя

Від горя

Від болю

(c) 2005/2006

заподію уявою шкоду

головою в холодну воду

у твоєму минулому людно

у моєму — цнотливо й нудно

на ключицях відбитки пальців

від знайомих і до коханців

голі стегна та голі бюсти

я блюю від тієї розпусти

філігранно записані кадри

селфі-камера била фейспалми

кадр за кадром і фото за фото

не красиво, а просто гидотно

не красиво, а просто бридливо

меретрікси кишать на світлинах

дикі звуки, розбещені примхи

вибачайте, мої — надто тихі

Сніжинка за вікном летить

Та ні, падіння то точніше.

Згадаю ту я у цю мить,

Що за веселку яскравіша.

Вона приваблива душа

В обгортці із людського тіла.

Роки то досвід і краса,

Та сутність, все одно, зверина.

Думка спокусами повна,

Пишаюсь нею володіти!

Нехай на мить, та як струна

Від дотику мого бриніти.

До чого я, спитаєш ти?!

Чого чекати?! Чом радіти?!

Такі от горді є думки,

Вірші ж, то їх ритмічні діти.

Твої пальці торкнулись моєї безодні

Мої демони, навчені їсти з твоїх рук

Дні без тебе пусті і холодні

Я застряг на цьому колесі мук

Мені подобається присутність твоя

І як мої губи вимовляють твоє ім’я

Хоч ти і вирвала себе з мого серця

Воно ще живе, але вже не б’ється

Час не лікує, він лишає шрами ножем

Хоч я і досі, залежний від тебе ще

Надіюсь вони ніколи не заживуть

Я дуже боюся тебе забуть.

Для М, завжди для М

04.02.2025

Гра з контрсвітлом – бавимось мов діти,

Статури постають величних тіней.

Так легко і водночас ніт, куди глядіти

Щоб відобразились емоції до цілей.

Ми діти світла, тінями звемось.

Ми бездоганні й вічно молоді.

Кожен із нас – це що лише здалось

І не важливо всміхнені чи ні.

Кажеш, не любиш

Квітів, букетів шалених.

Ти любиш,

Але не від мене.

Кажеш, не любиш

Подарунки, сюрпризи ні-ні.

Ти любиш,

Але не мої.

Кажеш, не любиш

Романтику — соплі одні.

Ти любиш,

Але не в мені.

Не любиш нікого,

Лиш друзі і все.

Ти любиш ...

Але не мене.

Вона дозволила йому заповнити собою простір,

Щодня належала йому і з ним одним ділила постіль.

Від нього теж саме на кон двух доль в одну комірку склали

Назвали те усе "сім'я", зі сторони ж, просто кохали.

кожен прагне свого

загадав і бігом

кинь монету в пекельний Везувій

а мені все одно

я знімаю кіно

особисте артхаусне муві

хай рубають бюджет

гострим лезом джілет

в особливо брутальній манері

та всі ролі - мої

як одна головні

й на десерт амплуа режисера

кадри жахів і див

ловить мій об'єктив

що вмонтований в денце очниці

я тримаю в архівах

до кращих часів

панорами і плани усі ці

щоб кіно не пішло

на широкий екран

як суха констатація факту

чи як купа бридоти

що лізе із ран

у посічених візіях Сартра

я влаштую показ

лиш один тільки раз

на хвилину затримаю виліт

і коли все мине

хтось пробачить мене

Станіславський нарешті повірить

інфікований планами

лізу на дот

по штрихкодах погіршень, полегшень

ще попереду день

і новий епізод

камера

мотор

екшн

05.16

Зловживання літер друку,

Та хай навіть від руки,

Призведе до думки пуку

І ніяк не навпаки.

Так багато наче знає –

Стоси книг в собі зібрав.

Та ніяк не доганяє,

Тонкощів буденних справ.

Минуле

Дрібні краплі дощу мене розбивають.

Розбиваються самі на мокрий асфальт.

Сухі давно щоки мої омивають,

Своїм шумом дощу думок глушать той альт.

І смуток у серце моє знов приходить,

І апатії шлейф "ароматом" веде,

Печаль панівна думок вирій породить.

Даремно надіюсь, що в цей раз омине.

І минуле моє ховається в тíні,

Та штовха мені в спину черговий кілок.

Та і крила мої давно посірілі

Від бруду минулого і ницих думок.

Колись рани в душі. Нині шрамами плоть.

Не загладжує час мені створених травм.

Як їх пазурі гострі мені побороть,

Якщо кігтів сліди знов породжують барв?

Пошматоване тіло і рване нутро.

Тільки відблиск лиць в тих розтрощених скельцях.

Знов "заряджена зброя". На старті "патрон".

Не ранить ніхто! Збитий ритм мого серця...

Хоч кажу я усім, що давно відпустило,

Та при згадці цього знов розходяться шви.

І відкриті рани вкриються гниллю,

Хоча ніби зажити повинні були.

Не лишать ніяк мене рани минулі.

Не забути слова, що звучали з тих уст.

І втрата бездій зі скорботою в люлі,

Колишуться мною, доки знов звучить хруст.

Та терпіти не в силі. Я ж жити мушу.

Боротьба - моя ціль і основа основ.

Я вперед спішу, бо чекання задушить,

Та від стертого тіла не зірвеш оков.

"Надто рідкісний". Адаптація і переклад мого вірша.

Адаптація

Надто дивний для життя.

Та й щоб вмерти - надто рідкість.

Зради й близькості буття

Надто ранить. Клята ніжність.

Світ заповненний вогнем,

Жахом, кровʼю та насиллям.

Власна чуйність, як ножем,

Душу пáтрає в дозвіллі.

Та й наївний через край:

Ласий кожному, хто грає.

Під слова: "Мені не грай!",

Він паде, сказавши: "Знаю..."

Та вже годі тої гри:

Рідкість втрачена. Навіки.

Хоч би й дивний. Від журби

В світі цім немає ліків.

Переклад

Надто дивний для життя.

Та й щоб вмерти - надто рідкість.

Надто ніжний, щоб ножа

Не відчути гостро. Вічність.

Забагато тут вогню,

Крові, болю, війн і страху.

Надто чуйний і тому

Ловить знов нову атаку.

Та й наївний через край:

Ласий кожному, хто грає.

Під слова: "Мені не грай!",

Він паде, сказавши: "Знаю..."

Та вже годі тої гри:

Рідкість втрачена навіки.

Хоч би й дивний - не зійти

З шляху втрати й горя ріки.

Фауна бетонних джунглів –

Люди, песики, коти.

Є папуги, рибки, свинки,

Щури, миші, таргани.

Білки стрибають у парках,

Під деревами їжак.

Коні з поні і верблюди,

Для патрульних і розваг.

Змії, павуки, комахи,

Птиці, кого ще забув?

Та всі види до мурахи

В людях зібрані, ти чув?

Галасять орангутанги,

Півнями у бійку йдуть,

Крові раді комарихи,

Сітки із інтриг плетуть.

Сваряться немов собаки,

Визгу свині менш дають.

Множаться неначе кролі,

Тарганами всюд снують.

Інші мовчазні мов риби,

Каркають знов чорні рти.

Розпустили хвіст павліни,

Знов над стелею слони.

А під вікнами горланять

Березневу піснь коти.

Є олені і барани,

А об'єднано бики.

Ось поважний гусь крокує,

Поруч граціозна лань.

На площадці бешкетує

Горобців й зайчаток стайл.

Знов ці дятли довблять стіни,

А лінивці мнуть софу.

Жайворонки є і сови,

Пашуть коні, скунси фу!

Можна й далі рахувати,

Та спіймали певно суть.

То ким ти сьогодні будеш

В нашім лісі, саме туть?!

Які вони творчі ті плани

Повні спокуси й омани?!

Кого сила слова роздягне

В рядок, що пікантності прагне?!

Чи здатні сховати думки,

Що ти все ж така й залюбки?!

Як чутно розбуркані зойки

Від влучного слова до койки?!

Де спиниться думка розпусти,

У ванній, на столі, підлозі, в капусті?!

І нащо шукати ці сенси,

Коли із глибин інфлюенси?!

То може вже досить читати –

Чи буде, крім літер, що потім згадати?!

Попри завданий біль,

Який втамувати зуміла,

Ти все ще могла відчувати,

Та вже не хотіла.

Біль

Як сказати тобі і як серце відкрити?

Наше спільне майбутнє на друзки розбити.

Не відводячи погляд так щиро зізнатись,

І в цім рішенні як до кінця не вагатись?

Тремор руки бере, неспокійно на думці,

Я грузну в думках цих, як в пожованій гумці.

Це зʼїдає мене, розриває на шмаття,

А всередині мене палає багаття.

Обмірковую я можливі реакції.

Дати волю собі чи накласти санкції?

Жити далі в мовчанні та гуляти тихо?

Розказати усе не чекаючи лиха?

Так нестерпно мені, а тобі буде гірше.

Дарма обіцяла, що зі мной буде ліпше.

Я кохаю тебе, до нестями і дальше,

Та, напевно, без мене тобі буде краще.

Я кохаю тебе, і когось можу теж,

Так жалкую про те, що нема серцю меж.

Я б хотіла кохати тільки тебе

І плекати це почуття неземне.

Я б воліла бути тільки твоя,

Принцессо, врода чия чарівна.

Я б воліла, ти чуєш мене?!

Пробач, якщо від мене верне.

Ти мій світ, ти тиша моя,

Крикну я, що ти не сама.

А як схочеш розтатись,

Не давай і вагатись.

Не стану благати,

Ти вільна рішати.

Мотивація

Тремтливо стискаючи чашку

В холодних, задублих руках,

Хотіла б я вірити в казку.

Та справа, уже, не в роках.

Хотілося б вірити в мрію,

Що кожному щастя дано...

До дідька даремні надії!

Чудес не буває давно.

І хай теревенять про "хочу"

Про те, що всім щось, та й прийде,

Хай так. Хай замилюють очі.

Ніщо не прийде за пусте.

Щоб щось у житті своїм мати,

(Та й то ще далеко не факт)

Потрібно постійно пахати,

І може(!) і буде щось в такт.

Старанно спішити до цілі,

Долаючи злобу та лінь.

І чхати як сильно хотіли,

Якщо від бажання лиш тінь.

Щось

У тиші нічного покою,

При тьмяному світлі серпанку,

Себе відчуваю собою.

Собою лишусь до світанку.

Світ зрілих, на жаль, не розважить,

А нам йти туди треба щодня.

Бажання дорогу хай вкажуть,

Нехай йти нам туди навмання.

З собою лишаючись чесним,

Дарувати здійснення надій.

Не буть, по обов'язку, чемним,

Щоб ловити цей кайф від подій.

Блаженно поринуть у вирій

Нескінченних емоцій і дій.

Як треба, "в подобі звіриній",

Ти себе відстояти умій.

Зацикленність

Тікати. Тікати. Летіти вперед.

І ноги збивати о сотні комет.

Хутко, мерщій, та без зору назад.

Упасти. Та пофіг. Не чути порад.

Забити свій мозок думками. Тік-так.

Не думати так. Ні, не думати так.

Приймати чи ні - лиш марна затія.

І бігти вперед, в надії: "зотліє".

Хай серце болить, хай порожньо в думці,

Та ти не вертайся, думко безглузда.

Мовчи. Мовчи. Я не хочу це чути.

Помилюся? Ні? Не знаю як бути.

Мені ліпше все це навіть не знати.

Я воліла все це більш не бажати.

Мине. Я знаю. Минало раніше.

І знову прийде та лиш би не більше.

Питання у тому: чи вивезу я?!

Тікати надалі. Тікатиму я♾️

Фенікс

Вкотре руйнуючись, знову дієш несміло,

Взамін старому нове відрощуєш пірʼя,

Посмішкой криєш багряні сліди,

Барви нові заплітають хвости.

Знову впавши додолу, підіймаєшся ввись,

Твоєй ватрой падіння люди знов обпеклись.

Знову і знову, цикл твій на повтор,

Знову і знову розширюєш (в)зор.

І з поглядом гордим тримаєш тиск і удар.

За бронею із усмішок ховаєш свій жар.

За незламністю - знов схований біль.

І тонучи, знову хочеш на міль.

І з полону обламків колишньої душі,

Невпразлива виходиш до тих старих ножів.

треба докладати зусиль, але не сильно

треба дозволяти рослинам здійматись вільно

треба людині-тварині дати право любити,

а людині-людині — з тварини кпинити

врешті-решт замість сексу створити ші

дозволяти йому працювати за гроші,

дивуватись, як він усе робить завиграшки,

наче дитина, що світом мчить навпрошки

наче емоції, пристрасті та страхи —

інструменти контролю істоти достоту іншої

можна власні нарешті співати мантри —

діво Маріє, радій: народився ші!

24.08.2024

Юна й жвава, чарівна,

Лиш дай привід, ще й драйвова.

І з покликанням творця –

Я б не змінював нічого.

Вечір втомлює, стихає,

Твої таємниці знає,

Обіймає та благає:

"Покажи-но справжнє я".

Руки довгі та холодні

Плечі ніжно обіймають,

Голос тихий та бентежний

Правду в тебе запитає...

Руки у замок склади,

Вечір знає, не бреши.

Краще правду сповідай,

Визнай, прощення благай.

Ділити в стовпчик нас навчили в школі.

Та що, як сума мінусів не плюс?!

Гіпотеза, народжена у зборі

Де сума чинників незмінна та не глузд.

Глузд, що не раз на нуль множИли,

Як аксіому у тупі кути

Нас гнали, бісектрисою ділили,

Щоб загострити, але кулі ми.

Ми рисами нулю подібні стали,

Куди до біса ділися кути?!

Якщо ж повірити електрикам ми мали,

То плюс на мінус фазою назви.

Занурення в пригоду відбулось:

Ось зроблені і перші справжні кроки.

Чи жив до цього, чи лише здалось?!

Та як засвоєні теорії уроки?!

Стрімкий ручай дорогу перетне,

Чи треба з ним наввипередки грати?!

Береза втому підіпре в плече

І хмизу для багаття б ще зібрати!

Не завжди вгору – то до Сонця рух,

Вночі, наприклад, вірне більш копати.

Хоча, подумати, і те не варто мух,

Що користь для землі не може дати.

Ось зазирнув за кут буденних справ,

Там безліч варіантів себе чути.

В залежності від того, що обрав,

Тим, в решті решт, і маєш, звісно, бути.

Наче в білий кожушок вдяга,

зимонька сніжочком все вкрива,

і сніжинок хороводи надворі,

гріють в холод серце стомлене мені,

бо здається сталось миттю диво,

ой, ж, то як під снігом білим все красиво,

візерунки ще й на склі файні неземні,

морозець малюєуночі мені,

і забулись хоч на мить усі тривоги,

ну, і що,що замело усі дороги ?

як навколо враз постала ця краса?

що сніжком усе й надалі прикраша?

Червоний пристрасть відрізняє

Від більш спокійних кольорів.

Безліч відтінків вона має

І після так чуттєво слів!

Червоний – колір небезпеки.

Він попередження несе.

Побачив, то відчуєш спеку –

Не всяк пожежник вбереже.

Червоний, як життя і жінка:

Він кров, він сукня, захід він.

До нього лине спрагла думка,

Він цар в палітрі кольорів.