Мідна. Книга 1

Червоні луски пашіли від вогню, що кашлем виривався з пащі її сина. Дракониха зовсім не відчувала болю, та все тіло тремтіло від напруги. Коли пролунав черговий дитячий сміх, вона розчахнула пащу й гаркнула так гучно, що дерева поруч здригнулись. Маленька істота з вогняно-рудим волоссям дивилась на неї двома чорними вуглинками, але на обличчі не було звичного людського жаху чи безвиході. Навпаки: мала вишкірилась, показуючи загострені біленькі зубки, і ще більше залилась сміхом. Дракониха знесилено зітхнула. Виховання серед їм подібних зовсім зіпсувало напівлюдську істоту.

Вдалині лунали кроки й вигуки натовпу. Мати розуміла, що скоро настане час тікати, але забрати обох їй було не під силу. Коли серед дерев замайоріли вогні, дракониха підвелась на лапи й вхопила найголовніше. Дівчинка перестала сміятись і поглянула з тривогою:

- А мене? – мала спробувала дострибнути до спини ящура, але, звісно, в неї нічого не вийшло.

- В тобі більше людського, ніж нашого. – крізь зуби прогарчала драхониха і додала: - Ніколи не бійся: так ти себе приборкаєш.

Різкий помах крил погасив багаття - на галявині стало страшенно холодно. Дівчинка присіла навпочіпки й обхопила себе руками. Позаду - крики й лайка, попереду чорнів ліс. Темрява заполонила простір навколо і повільно заповзала всередину. Щось чуже намагалось забрати в неї контроль. Дівчинка силувалась заспокоїтись, але як тут втримаєшся, коли так страшно?!

Крики ставали дедалі гучнішими, а потім висипали на галявину і перетворились на людей. Зброя блищала, осяяна світлом смолоскипів. Обличчя селян витягнулись, щойно вони побачили самотню дитину посеред хащ. Ніяких монстрів, плям крові чи велетенських слідів. Страх застиг в повітрі, кожен відчував його гіркий присмак. Селяни перемовлялись, та ніхто з них не бажав підходити до невідомого створіння, а тим більше кидати зброю. Полишивши сокиру, лісоруб пішов уперед, розштовхуючи інших широкими плечима.

- Зовсім з горя дах поїхав. – бовкнув хтось йому в слід.

Чоловік все наближався і зупинився тільки на відстані витягнутої руки. Пухкі мозолисті пальці торкнулись плеча дівчинки. Вона відчула його шорсткий дотик і тепло мало не на половині своєї спини. Через мішковину лісоруб відчував її тремтіння.

- Гей, ти не бачила тут лускату потвору?

- Ні, - хрипко відповіла мала, ховаючи голову між колін. Їй було до біса страшно.

- Ти, напевно, замерзла?

Лісоруб накинув свого жилета на плечі дитини. В маленький носик врізався запах поту й смоли. Не надто приємно, але безпечно. Вона перестала боятись – і темрява відступила.

Натовп полегшено видихнув, щойно загублена істота подивилась на них великими людськими очима.