Викрадення

Та мить  змазана. Там млявість, невиразне булькотіння та усвідомлення власного не вкрай приємного становища.

Тадеушеві було добре сидіти на підлозі, підтягнувши до нудливого живота ноги та горнутися в ковдру. Та власний кат, схоже, був іншої думки. 

Максиміліан зупинився над ним, розглядав мовчки, а потім силоміць підняв на ноги.

Що йому, велетню,  раз смикнув за руки і Тада вже навшпиньки гойдає. Та й після того з прикрістю гойдало, коли тварюка видерла з його слабких пальців ковдру… Оголила. 

Виразу обличчя не розібрати. Чи то сяють карі очі, чи то ледь стримана переможна усмішка. Безмежна цікавість…

Тадові огидно та ніяково від того прискіпливого погляду. Наче тут його як товар розглядають. Та обдумують, на якому чорному ринку штовхнути в  іще  більш капосні руки.

Погляду цієї  потвори Тад все ж не витримує. Мабуть, від власних гірких думок.

Чужі  долоні в ту мить  лягають на запалені татуйовані завитки,   гарячі пальці ведуть по ним, впевнено переповзаючи на сідницю, від чого хлопцеві вмить закортіло відсторонитися та втекти . Та навіть легка спроба відхилитись — власним жахом сприйнята неадекватно.

Тадеуша різко розвертають. Там далі  чужі пальці повзуть  по хребту, віялами розкриваються на ребрах. Від них гаряче та відверто пече. Обмацують так, наче наступної миті Тада тут нагнуть і знову… 

Відборсатись. Тад не тямить себе, різко смикається, товче кривдника ліктями та кулаками, цілить в носа, перш ніж  опиняється   щокою вдавленим в подушку. Міцна долоня тисне на шию, поки інша далі хазяйнує по тілу.

— Т-ш-ш, — стишує та горила, вигладжуючи нервово здіймаючі ребра. — Я тебе не чіпаю, поки. Воно ще трохи вологе і набрякле, — зрештою коментує паскуда. — Ще пара днів і почне затягуватися. Головне —  не чеши, інакше до ліжка прикую. 

— Пішов ти, —  видихає розчервонілий та зніяковілий  Тад. Байдуже.

— Піду… — якось зовсім тихо і хрипло видає той божевільний. Від його тону Тадеуша ще більше  трясе. — Оброблю татуювання та піду. Ти ж не хочеш, щоб воно стало потворним?

Хлопець і  самого татуювання не хотів. Його якось забули спитати, чи йому взагалі  те тату треба.

Від чужих  ковзких пальців на власній запаленій шкірі вогко. Серце стукотить навіжено і легені заполохано дихають, здіймають ті ребра над собою раз по раз, поки та непрохана долоня вигладжує та змазує. Рухи його —  впевнені. Виводять незрозумілі лінії, за ними можна намагатися  відтворити кожен рух щоб зрозуміти, що там намальовано. Розум креслить картини, язики полум'я і щось нереальне, що дивиться крізь них. А може це все попіл, що летить. І гілки... А може там і не полум'я, а чарівний китайський дракон, що обвив його тіло тугими кільцями.

Насправді — байдуже.

— Ось так, — видихає  він, — все заживає чудово, ввечері обробимо знов, — дише у саме вухо, так що повітря ковзає голим плечем. Може, б це було навіть приємно і інтимно, якби не вся ситуація загалом, не долоня на шиї, непрошене татуювання, пробудження… насилля перед тим ...

— Я сам.

— О ні, сам ти будеш опісля стояти на колінах переді мною, буду тебе вчити працювати язиком…  — усміхається кат, долоня нарешті сповзає з шиї та переміщається між лопаток, а наступної миті заповзає між сідниць,  — або брати ось тут…

В очах тьмяніє від того всього .Тад різко вскидує голову та зі всієї сили  впечатується тім'ям в чужого носа. Вислизає , відскакуючи якнайдалі. Привалюється до стіни на слабких ногах, знову змагаючись з головокружінням. 

Максиміліан же лається, вхопившись за ніс, обертається до нього, зло шкіриться та дивиться.

— Не підходь, — панічно видихає Тадеуш задкуючи, тягнучи слабке тіло по стіні… Дурна затія, як не крути, але Таду конче треба відійти від паскуди якнайдалі…   Натомість втискається в шафу.

Звичайно, якщо Максиміліан  захоче, він швидко об'єкт своєї жадоби вкладе назад, у ліжко. 

— Облиш, Тад, тобі нікуди тікати, — усміхається той у відповідь і дивиться  наче хижак за антилопою, що дарма тягне підбиту ногу. Шморгнувши носом, спокійно схиляється до ліжка та відстібає звідти сталеві  кайданки . Тільки тепер Тад бачить, що воно просте, металеве, на колесиках, наче лікарняне… з його боків звисають шкіряні погожі та сталеві кайданки, якісь ремені. Вертатись в те ліжко зовсім не хочеться, а власний кат вже суне та дивиться в очі.  Від того погляду сердце тікає в п'ятки.

— Я попередив… — повторює  хлопчина, обповзає ту шафу, а далі чіпляється плечем за якусь полицю з декоративними статуетками.  

 Випростує руку і хапає з тієї полиці перше що трапляється до пальців і, не роздумуючи, жбурляє в покидька.

Об'ємна золота жаба  пролітає мимо цілі  і з гучним звуком б'ється об підлогу, розприскує в усі боки керамічні крихти. Тад тягнеться до наступної.

— Це було зайве… — коментує сволота, приминаючи ту крихту капцями.

—  Я сказав не підходь! 

—  Досить! — прикрикує на нього кат. Тад клякне від того вигуку, ціпеніє на мить. Так, ніби дурне шкодливе хлопчисько. Максиміліан же  кидається вперед та хапає  за зап'ясток, смикає та пристібає наручник. Від того різкого ривка Тадові плутає все ще слабкі ноги одна об одну. Наступної миті хлопець  летить на подушки знавіснілого ліжка . Покидьок вправно пристібує до нього впійману руку.

— Пусти!!!  —  дарма  кричить, звивається, смикається, скочуючись з іншого боку на підлогу і намагаючись звільнитися.

 Ліжко що дурне ковзає між ними, то до Максиміліана, то до Тадеуша, скрипить по підлозі металевими ніжками. Тад продовжує впиратися, бездумно, не бажаючи навіть припустити свою поразку. Він знає, що буде далі, не хоче, не сподобалось. Не з ним і не так. 

Годі.

— Ти забув зміст правил, котику, —  виродок  навіть не задихується від тої дурної боротьби,  знову перехоплює той Тадовий зап'ясток і вишкірюється, наче отримав, як мінімум, цінний приз. Тягне на себе, викручує  і тягнеться до все-ще вільної руки.

— Я навчу мене слухати та любити.

— До біса, сволота, йди ти  під три чорти… — Тад важко дихає , дарма намагаючись його перебороти, відбиваючись, сіпаючись, падаючи на таке ненависне ліжко, впиваючись зубами у такі ненависні долоні, мало не гарчачи, скаженіючи та лягаючись, цілячи в нього чолом та п'ятами. Кусаючи шию..

Дарма…

Дарма …

Все дарма…