Викрадення

Якби Тадеуша попросили би заплющити очі і сказати, що знаходиться в його кімнаті, він би з легкістю це зробив, бо на протязі останніх місяців його єдина розвага — вивчення та розглядання що де лежить. Його мозок фіксує не просто речі, а їх приблизну довжину, матеріал, виконання, способи використання і те, як та річ лежить у широкій долоні Максиміліанової руки.  До прикладу Тадеуш знає, що в Максовій колекції сім машинок для татуажу, батогів же п'ятнадцять, різок іще більше. Частина з них придбана, інші зроблені на замовлення. Який метраж в нього мотузок— не злічити, бо на Тадеуша він ніколи не використовував усі. І навряд чи використає.

В відокремленому від світу просторі є старі книжки, партитури і відсиріла скрипка. Її жбурнули в такому стані десь на другий тиждень перебування Тадеуша у підвалі. За скрипку боліло. Мабуть Макса за будинок також. Однак про це  вони ніколи  не говорили. Тож кожен залишився при своїй думці і кожен при своїй помсті. Різниця в тому, що Максиміліанова була реальною, Тадовий  же максимум тепер — багата уява.

О, розгойдуючи те кільце в стіні він вкрай багато уявляв… І кожен раз перечіплявся об думку, що від фон Вульфа швидше за все не втече. У що може перетворитися це утримання в підвалі? Хто зна.

Максиміліан фон Вульф ніколи не розказував яке дно в його покарання…

Він взагалі мало розказував,  і коли пестив, і коли карав…

***

— Давай, давай, прокидайся і перебирай коліньми, шльондро, — кличе Макс, смикаючи за ланцюга. Тад би послухав, однак він спав. І , ясна річ, що звалився на підлогу від того смикання, все ще сплючи. Захрипівши від задухи,  схопився пальцями  за ланцюга, намагався так зменшити тиск нашийника на власну шию. Вдавалося кепсько. Адже Максиміліан продовжував його волокти по підлозі і виволікши в центр того підвалу, запросто зачепив Тадів  сталевий "повідець" за  остогидлий гак.

Принесене  відро води окотило з ніг до голови, від чого хлопець несвідомо зойкнув, а потім ще й відфикрувався.

— Сюрприз!

— Слухай, те що моя мати мене нагуляла, не значить що я так само ось тут нагулюю як хвойда, — процідив Тад, тремтячи від холоду і з пересторогою дивлячись на свого поневолювача.

— О, то ми сьогодні говоримо? — вишкірився підозріло веселий  Макс .

— Можу загавкати, хочеш? Чи ти більше по котам?

Ляпас, як і очікувалося, був відвішений Тадеушу у ту ж мить. Хороший такий, що аж в голові задзвеніло.

— Е ні, коханий, ти мене сьогодні на слабо не візьмеш, — цокав язиком Максиміліан, — у мене зовсім інші плани.

Плани в нього? Пам'ятається, були миті, коли на озвучене слово  "плани" Тадеуш з цікавістю дивився на свого викрадача. В тому власному минулому "тоді", він ще жив в іншій кімнаті і навіть годували його як людину…

 А тепер на слово "плани"  навіть  в очі боязно заглянути, наче в Максиміліана зараз виростуть роги та зазміїться хвіст між ніг. Такий чортячий з гострою стрілочкою на кінці.

— Ти оціниш. — Тим часом спокійно видає він. Сіпає  за плечі, змушуючи обернутись. Тад мовчить. Йому нічого не залишається, як мовчки стояти та вслухатися у впевнені  дотики до власної шкіри. Що там Макс вигладжує? Наче синці та зашкарублі сліди від останньої різки. Кожен Максиміліан обмацує  поволі і довго і , здається, вони великі, наче долоні,  під якими ті сліди горять. Чи то відчуття надумане? Хто розбере…

Чоловік певний час мовчить, а Тад мимоволі прислухається до болісних відчуттів. Намагається уявити як там то все виглядає? 

Якось вмить приходить згадка, як той чоловік, уперше  трясся над Тадовим тілом. Як шоковано зітхав над синцями і  як було тоді соромно перед ним . І якби Тад не насміхався, якби не підбурював. Можливо, зараз було б інакше…

— Болить? — Раптом питається він. Його пальці на вже давно нових побоях зовсім невагомі, як метелики, торкаються то тут то там, ведуть по тілу, викликають по ньому мурашки та гусячу шкіру, огортають груди невагомими обіймами. Максиміліан тулиться грудьми  до вогкої спини, притягує руками до себе, треться головою до волосся і від того якось вмить млосно.

— Не болить, якщо не рухати,—  Зрештою відповідає Тадеуш, дозволяючи собі розслабитись в тих обережних та сильних обіймах. — Що там, на спині? Не зажило ж ще. —  та Макс  не відповідає. Його руки далі мертвими зміями на грудях, підборіддя на тім'ї, і від  його голосу чути вібрації в середину голови. Наче по кістках.

—Одяг… я приніс тобі... — раптом видає він і на мить замовкає, наче підбирає слова. Тад же завмирає, усвідомлюючи, поки той продовжує  — … скажи, якщо  потрібно щось іще, домовились?

— Тобто…  потрібно? — Тад якусь мить не розуміє. Усвідомлення, що саме має на увазі Максиміліан  приходить лише з наступними словами. Стирає начисто ранок, та нагадує все, що було до того .

— Я справді хочу аби тобі було добре. — Дише в тім'я мучитель. Тад відчуває, як він хапає губами волосся, як зачіпається за нього, поки говорить. Сам же майже не дихає. Стигне та й стигне, стишено дише, а то й не дихає зовсім.  — Звичайно, то трохи складно в наших обставинах. Та й загалом, хочу аби з тобою теж все було гаразд. Вважай це поверненням до першої розмови. Якщо десь  болить — говори мені. Та й загалом, говори, не мовчи. Я ситий по горло тим твоїм мовчанням. Мені потрібно чути тебе . Відчувати сповна. А ще хочу пізнати тебе в усіх дрібничках і звичках, думках. Так багато всього хочу і бажаю. Я усвідомлюю, що я збоченець. І мені це важко. Розумієш? Таде, я ж не звик, ти в мене такий перший…

Тад тамує подих, слухає уважно, впитує кожне слово, наче щось вкрай неймовірно потойбічне та надлюдське. Що значить "вперше"? Тобто це так Тад виграв "щасливий" білет для Максових експериментів з власними бажаннями? То щось вкрай нелогічно-дивне і неусвідомлюване.

Ні, Тад  не перебиває, бо перебити зараз, все одно що дати Максиміліану привід на щось, на що його бранець не готовий. Ні на погане, ні на прийнятне.

Бо Макс зараз просить не покірне тіло і  душу, а довіру. Так наче Тад повинен ось тут, зараз, розгорнути перед ним весь свій внутрішній світ і прийняти його за вершителя…  чи вирішувача всіх своїх дрібних людських, чи, радше рабських потреб.

На це нема що відповісти. Як і нема що відповідати на його інші слова. Навіть не слова, а зізнання. Наче його мучитель тут і зараз обрав для себе ті вуха, яким вкрай зручно вливати свою правду по самі вінця. Правду та задоволення.

— Я розумію, що зазвичай мої бажання зводяться  до збочених розваг. Та  мені насправді дивно жити тобою. Дивно залежати від тебе. Вкрай гаряче ламати тебе і боляче бачити твою відстороненість. Але я сам винен так? Я пам'ятаю, що ти не просив того. І я вдячний за те, що ти підлаштовуєшся, чемно коришся тим всім моїм захцянкам. Вдячний тобі за те, що між нами вже відбулось. Було неймовірно. Так...

Він вдячний, а Тадеушеві страшно, бо здається, що ті руки, які завмерли на грудях, зараз заповзуть на шию та нарешті придушать. Мовляв, ось, ти почув усе, тепер вмри. Звільни місце для наступного з ким буде та "залежність" і собачий корм. —Я й подумати не міг, що буває так яскраво.

— Яскраво?— Тад все ж не стримується. Його голос сам як те "яскраво" незвично лункий. На думці хіба те, як того першого разу  Максиміліан глибоко входив, пробираючи тими рвучкими рухами до кісток . Як насильно татуював, пригрожуючи знущаннями і кліткою. Чи як лупив прутом, чи як довгі тижні  тримає  тут, на ланцюгу, наче тварину.

На думці корм…

—Яскраво, Тадеуше, яскраво, — видихає. З тими його  словами Тад і сам видихає, і раптом розуміє, що весь напружений наче канат, що ось з цим видихом нарешті розслабив плечі. Яка різниця, що там буде? Скандалити зараз це звести нанівець весь той час, який витратив на розгойдування того дурного кільця у стіні. Ледь примруживши очі, дозволяє собі притулитись головою до його плеча. Погляд повзе по Максовому підборіддю, витонченим рисам обличчя, таким не по-чоловічому виразним, пасуючим моделі на подіумі, аніж виродку, темним  намоклим від Тада плямам на плечах, вогким губам .

Він так не схожий зараз на збоченця . І так не схожий на те чудовисько.

Наче приручений, домашній упир… якщо такі бувають. П'є, замість крові, спокій по краплинах, тягне сили замість жил. І полонить й полонить, береже свою їжу в спеціально облаштованому "не холодильнику", хліві .

Тадеуш обертається в його руках поволі, чуючи як брязкає власний ланцюг. Робить те неспішно, щоб Максу раптом не здалось, що виривається, відсторонюється, чи що там може взбрести в ту божевільну та збочену голову.

Хоча, варто посперечатися,  хто все ж з них має більше претензій на те звання . Художник-викрадач, чи викрадений  скрипаль.

Максиміліан відсторонюється, тягне губку з милом, схоже він того добра сюди наніс достатньо, поки Тад спав.

— Дозволь …— Просить він, і лиш отримавши розгублений Тадеушів кивок, торкається нею плеча. Незвично гостро пахне акацієвим медом. Тад забороняє собі думати про те що було і те що є зараз. Думати небезпечно . Краще відсторонитися і уявити, що учасник якогось не вельми традиційного дорослого, безмежно чоловічого кіно. Та губка в руках Макса зараз дуже доречна. Мильна, віддаюча дитинством, солодощами, вона ковзає по Тадових вузьких  грудях легко, залишає за собою півпрозору мильну піну,  за нею біла шкіра наливається червоним та роздражненим.

Тадеуш не підіймає очей. Він зайнятий дивно доречним та звабливим дійством — спогляданням міфічного змія, викрадаючого незайманих  дівчат та юнаків десь на околицях Києва.

Зайнятий спостереженням казкового вовка, полюючого на лань, зрештою за дурником, вішаючого вкрай звабливу брехню розбещеному королю на вуха — за руку, сердце та півцарства в додачу…

На Максові намокла футболка і видно рельєф грудних м'язів, чорні стирчливі соски.

Десь у думках, мінлива ідея про те, що ось зараз до тих грудей буде доречно притулитися устами, дражнити зубами та язиком, втягувати в себе. Вести вогким кінчиком довкола соска, та припасти до іншого, розцарапати таку ідеально чисту шкіру. Позалишати на ній слідів, щоб не була така довершена та красива.

"А мама твоя — шльондра", — слова Владзя згадуються так недоречно…

Тад прикусує губу мимоволі. Спостерігає як Максиміліан опускається на коліна, омиваючи Тадеушеві стегна та ноги. Тільки тоді відкладає ту губку  у відро. А через мить зливає на свого в'язня з іншого.

Той непроханий  душ холодний, наче воду набрали з криниці. Від нього колотить і зуби стукотять що дурні.

— А тепер Їсти… —  усміхається Максиміліан.— Хоча ні, спочатку треба привести тебе в порядок.

Тад тремтить. Підіймає на нього  очі через силу. Невільно смикається, коли збоченець горне його в рушники.  

—Не трясись, бо захочу щось зробити, — попереджає він.

Тад хоче, не хоче, та стишується.

— Прости…  Принесеш їжу сюди? — Не те щоб він хоче тут щось їсти .  Але-але, вийти звідси годі просити, збоченця то лиш втішить, та не пройме.

***

Насправді Максиміліан зайшов у глухий кут. Йому б кортіло звідси вибратись та перейти в якусь робочу площину, полагодити зламане. Та хіба Тад його простить? За удари, за знущання? Чим далі Тадеуш сидить в тому підвалі, тим далі закритіший , і тим більше  відстороненіший.

Ціпкий погляд ковзає  по його вузькій  спині, окреслює сідниці, які власноруч істерично, наче в якомусь припадку відшмагав. Тепер там світлі плями загоєної шкіри. Ледь вище витатуювані дрібні ягідки суниці, кругленькі строєні зелененькі листочки, стебла, квіти … Той час, коли творив, відчував до Тада безмежну ніжність… коли був злий, на білу шкіру лягали кістки, вони наче зашкарублі сліди власного гніву і Тадової непокори.

За ті сліди соромно, але Макс не звик вибачатися. Особливо за власні дії.  Погляд відводить спішно, чіпається ним за принесені речі на краю стола… видихає.

Він особисто створив той шматочок їх життя тут …

Те Тадеушеве зухвале зауваження про вигул і зоофілію було вкрай влучним. Максиміліан усвідомив.  Хочеться Тада спитати, наскільки він тепер за це ненавидить, але Максиміліан мовчить. Зараз не час. Можливо, спитає завтра.

Можливо після того, як Тадеуша знову розкладе, запестить так, що в бранця від насолоди тремтітимуть  коліна, а з уст тільки й литимуться безперервні "Макс", "Макс"...

Від того, що в перспективах, одразу хочеться торкнутися Тадеуша та реалізувати план..  Але чоловік  не змінюється в обличчі, відкидає  власні бажання, і замість того, щоб так жадано пригорнути  себе — одягає його.

У цьому не ціль вгодити, швидше прагнення надати цій миті особливість. Стерти з пам'яті зло та ненависть. Хоч краплю, якщо це реально взагалі. Не думати про те, що вже накоїв. Уявляти, що придбаний ним хлопець тут з власної волі, просто покірний і закоханий, а поряд нього  впертий та ревнивий  однолюб.

— Повечеряємо при свічках, любий, — відповідає на пряме запитання він.

— Навіщо? — раптом питає Тадеуш, коли на худі плечі лягає сорочка. Нова, не з тих, що були у забраній у його батька валізі. Питання дратує, на те питання, насправді, годі знайти відповіді.

—Можу тебе не  одягати, — попереджає він і уважно дивиться у бузкові очі. — То як тобі такий варіант? — відповідь достойна щиросердної людини, адже так?

Тадеуш  певний час мовчить, наче переварює і схоже геть більше не боїться отримати стусанів:

— Зміст свічок у підвалі? Чого вартий цей підпільний романтизм?  Після того все одно все знімати… — він відводить свій чарівний погляд і Макс раптом розуміє, що розмова вкотре зайшла не туди.

Тад від нього нічого окрім наруги не чекає… Макс сам винен, як не дивись і як не крути.