Викрадення

Фари автівки розганяють морок. Вихоплюють із темряви вузький клаптик дороги. Тадеуш дивиться на нього безмовно, крізь щілини опущених повік. На більше чи то нема сил, чи то наснаги. Відчуття притуплені і наче проминають осторонь і головне в них : Тадеуша більше не турбують ні масивний чорно-фіолетовий синець під боком, ні квадратні, мов штампи, зашкарублі до кірок сліди на спині…

 О… цьому новому знайомому, Максиміліану фон Вульфу мабуть зайде. Якби Тадеуш міг, то однозначно, розсміявся зараз. Нервово, захлинаючись власною слиною та одночасно  кашляючи, тулячи долоню до губ.

Зараз же йому всеодно. Не цікаво ні куди його везуть, ні чому стягнули ременями зап'ястки. Йому байдужа  мета і логіка вчинившого це зухвальця... Він навіть не може повернути голову до водія, і зрозуміти чи то все ще той самий Максиміліан , а чи його, як впійману та куплену ляльку, вже передали далі по рукам. 

Хто б сказав, що його викрадуть… це не вкладалося у голову.

Здається… тільки розпрощався з тим диваком, вручив йому той згорток, зробив один-другий крок, і світ перевернувся. Наповнився переляком та не розумінням, відчуттям масивної туші за спиною, важкої долоні на обличчі, затиснутих рота та носа. Браку повітря та тісних, наче лещата обіймів. 

Укол, медузою розпростався під шкірою і, здається, простягнув свої мутно-білі відростки вздовж артерій та вен, забив їх зсередини корками, блокуючи рух крові, тьмарячи розум та відіймаючи сили.

Тадеуш чесно намагався вирватись і навіть кричав, дарма впиваючись нігтями в чужі кисті, з переляку вискрібаючи їх до крові. 

Жах, що  вмить спантиличив та змусив  тремтіти, а серце тривожно зірватися устриб, ще більше охоплював, коли тіло почало відійматись. Ті перші миті, притулений головою до чужого плеча та яскраво відчуваючи тім'ям  чужу ключицю, Тад найбільше боявся померти, а ще гірше, прокинутись з поламаними пальцями.

Лиш коли власні руки опали плітями, а по хребту прорізало  незвичним розслабленням, аж до підкошених колін, Тадеушу стало байдуже. 

Чуже плече здалось напрочуд зручним, щоб покірно укласти на нього голову. А міцні довжелезні руки, увінчані  широкими долонями з  гнучкими вузлуватими пальцями, здалися мало не єдиними та найдбайливішими обіймами що Тад хоч колись відчував.

Він все намагався згадати хто це поряд нього, так дбайливо підтримує за плечі , веде наче дорогоцінного, не квапиться і не смикає. 

Не батько, той би і не обійняв, радше заплатив кому іншому, і забрався кинувши на прощання щось звично огидно-дурне. І не матінка Таня. Надто тендітна і витончена. Вона б просто не втримала Тада… не Владзьо… надто малий і трохи по-дитячому дурник…

Очі мимоволі дивляться вниз і там, поряд із його до блиску начищеними мештами  є недолугі шкіряні мокасини. Між їх, притулених один до одного стегон і ступаючих упритул ніг затиснутий клапоть знайомого сірого пальто, а ще відчувається затиснутий боком той злощасний згорток.

 Десь там , далеко-далеко, у іншій реальності, повний свідомості Тадеуш міг би спитатися, що в ньому, або вихопити самовільно із чужої кишені і заглянути досередини. Можливо здивувався би, а може й ні. А ще далі, по ниткам здійснених подій, Тад мимоволі бачить батька. 

Він бачить  його перекошене обличчя навіть тоді, коли дивиться на чужі черевики.

Малознайоме ім'я зблискує у потьмареній свідомості наче маячок. Воно немов створене, щоб його шипіти та булькати чи то в задоволенні, чи у гарячковому забутті, цнотливій щодо свідомості злобі…

Тадеуш прикриває очі, щоб під повіками, в дрібних, посічених віями щілинах,  бачити блукливі вогники на власних черевиках і намагатися усвідомити кількість чужих  пальців, що так невимовно сильно стискають власне плече. 

Здається, той останній раз, коли Тад зовсім не жалкуючи ударив брата, батько сказав що уб'є. Що то останній у житті Тадеуша проступок.

Владик тоді тулився спиною до стіни і з задоволенням спостерігав як важка пряжка опускається Таду на плечі, як гострий край роспорює шкіру. Матінка Таня не мовчала, звично заламуючи руки, вона бігала навкруги і стогнала: "Стефане, Стефане, тільки не обличчя… побійся бога, що скажуть люди"...

Тад міг би від цього спогаду усміхнутися, але обличчя майже не слухалось. Воно відчувалось як пластилінова наліпка, як безумовно чуже.

Його друга свідома, безсвідома зустріч з Максиміланом фон Вульфом того дня сталася значно пізніше і за неусвідомлених обставин . Тадеуш прокинувся у авто, проаналізував поглядом той клаптик салону, що був доступний йому для вивчення, а потім зауважив що щось відбувається з ним прямо зараз. Точніше з його руками. Малі і паперово білі, вони виглядали вкрай недоречно та зухвало в обіймах тугих ременів та  охоплені чужими масивними долонями.

Чітке, немов вирізьблене з каменю, обличчя нового знайомого, схилилось над тими долонями, а згодом руки огорнули тіло Тадеуша і немов промацали крізь товсту тканину власного пальто кожну його принаду.

Таду здавалось, що бачить навпроти себе напрочуд щасливого хлопця. Усміхненого та задоволеного, з бісенятами у карих очах і подарунком у масивних ручищах.

Він пристібає Тада паском і зникає на невимовно довго, наче тисячоліття, чи всього на мить. Тадеушу навіть трішки сумно. Він вдихає гіркуватий запах чужого парфуму, що б'є в носа з  лацканів пальто, та тулить голову до крісла, невільно порівнюючи підголовник з твердим плечем свого викрадача.

Знову блукає провулком консерваторії, намагаючись усвідомити та зрозуміти те, що вже стиралося з пам'яті.

Третя зустріч з паном фон Вульфом сталася  коли він сів у водійське крісло. Тієї миті Тад ще мав сили повернути голову та досхочу оцінити міцну статуру свого викрадача. Високий, з широкими плечима та гострими ліктями, довгими, з вигляду чутливими, пальцями. Акуратною, не перекачаною шиєю  під гострим підборіддям. Темним, ледь в'юнким волоссям. Погляд вихопив червоні подряпини на ковзнувшій  по керму долоні і запізніло прийшла думка, що то він сам, Тад,  колись давно ось так безжально та вкрай не по-чоловічому дряпав ті руки. Мабуть, під власними нігтями зараз віднайдеться його шкіра. 

Тим не менш фон Вульф не розчарований. Він  усміхається і виглядає вкрай задоволено. Тягне руку і майже невагомо торкається Тадового волосся, наче гладить пухкого, щойно викупаного та висушеного кота. Тад не кіт, але дотик зараз подобається. Він не лякає і не змушує думати, він просто є.

— Не бійся. Це просто седативи. Ти пристібнутий і для певності трішки зв'язаний, щоб не мав бажання утекти. Як приїдемо, обов'язково приведу тебе до тями, Таде. Розважимось .

У відповідь Максиміліану від Тадеуша лиш безмовний кліп повіками та беземоційний погляд розслабленого, схожого на пластилінову маску обличчя.

Тад би усміхався якби міг, або кричав якби в повній мірі пам'ятав події останніх хвилин.

Та поки роздумує над тим,  машина вже їде. Тадеуш мимоволі веде лицем у бік своєї вулиці, яку минають згодом, навіть бачить клаптик свого будинку. В рідкісних спалахах свідомості, в яких кожен з них як окремий день, він розуміє що вже навіть не поверне голову… Знерухомлений, знедуманий, зв'язаний  та скутий, дбайливо закутаний та потьмарений ароматом його парфуму, Тад якось та існував.