Викрадення

Львівська квартира була зачинена увесь той час, поки Тадеуша тримало у Львові слідство. Зняття побоїв і той перший медичний огляд, були, мабуть, наймовчазнішою процедурою.  На усіх інших зустрічах доводилось говорити.

Багато…

Подовгу виймаючи душу, починаючи від самого початку і до кінця. Тадеуш не міг кривити душею — були в тому утриманні і приємні моменти, чітко окреслені в жести доброї волі  й приправлені зізнаннями про кохання.

Були там й щирі сподівання, що істота, яка те все творила, все ще є хоч краплю людиною.

Та…

Хоча, можливо Максиміліан і був тим найбільш наближеним до людини створінням.? Повним чорноти та непередаваних бажань покидьком. Наволоччю.

Байдуже.

Автобус виїжджав зі Львова, повз Яворів, через Краковець. На зламі кордону, в гранях двох держав  досить чітко відчувалася різниця. Тад дрімав, періодично поринаючи у спогади, й поспіхом, сіпаючись та задихаючись, з них виринав. Поглядав на годинник, щоб закинутись таблетками — обов'язковими супутниками його, офіційно визнаної жертви насилля…

"Будем жити разом" , — чуються Максові нахабні слова  у вухах, чи то радше у думках. Десь на горизонті проминають Родимно, Ярославль… наступна зупинка лиш в Ряшіві і змордований спогадами Тадеуш ледве змушує себе вийти з автобуса.

Йому здається, варто відійти хоч на метр у місто, то знову буде кимось охоплений зі спини. Одурманений, викрадений, сплюндрований.

Макс добре працював над його відчуттям меншовартості, усвідомленням приналежності, над тваринним началом . Тепер же навіть такий звичний, вічно привітний дорогою Ряшів —  лякав і змушував обіймати долонями власні плечі.

Зупинку в  Тарнуві Тадеуш проспав і лиш в Кракові, розбуджений гамором, розчаровано потягнувся за своєю валізою.

Вичищена, відполірована, вона все одно нагадувала своїм існуванням, що її нутрощів, як і  Тадових, збуджено торкався Максиміліан.  Тадеуш не знав що із цим робити.

Викинути? Хіба валізу, наче вона винна  А Тад? Тадеуш винен?

Себе не викинеш. Себе не обманеш, бо того рівня самообман дорівнює божевіллю, або забуттю.

— Приїхали, пане, треба помочі? Погано?

— Ні, — відповідає таксисту . Звичний будинок і знайомий двір, дітлахи на майданчику, птахи… В пізній весні, як в  круговерті,  все пашіє рухом і теплом, сміхом … материнськими окриками та дитячими ластощами.

Тадеуш як німий. Платить, виходить, повзе не ліфтом, а по сходах . І з кожним бамканням коліщат валізи  за спиною —  все менш здатний відтягнути мить. Або пришвидшити, зайти, мачуху обійняти, й батька відчути міцність руки…

Сил не вистарчає. Сідає там, між прольотів, між п'ятим і шостим, не дійшовши буквально з десяток сходинок до дому. Сліпо дивиться в вікно коридору на простір. І вперше за довгий час дзвонить.

Номер по пам'яті, все той самий. І на тому кінці знайомий баритон.

Батько на привітання надовго замовкає, а потім лаконічно видає : "Не приходь".

Мовчить і він, і Тад. І чути дихання обох. Важке, спотворене відразою… Від того в скронях дико відбиває кров .

— У нього була моя валіза… це ти віддав? Мій щоденник, паспорти? — питається  й тремтить, тягне пальцем комірець, погладжує кадик, наче його все ще перетискає нашийник… та ні, тепер там інший слід. Залишений його рукою, під шкірою  звитий у кільця чорний змій. В кожнім ковтку наче моргає оком й стягує кільцем на здобичі своїй.

— Не віддавав, — перебиває батько й ще трішечки мовчить. — Продав… як придане, з тобою, — то жорстоко чути й так болить. — А що, і там уже набрид, прогнали? Ти грошей не проси, я лиш  відбив своє. За те, що вклав. А там було немало. Й твоє шмаття, й їжа, і навчання. Все життя моє.  Відень, було ж добре, ти  скажи… Відчувати як носяться з тобою? А ти ж… не мій…

Болить, ятрить і так гостро роз'їдає. Німіють пальці. Та не злить.

— Це ти мені ось так  помстився? За що? За Владзя? Чи за маму, що не зміг її задовольнити? Потвора… Ти потвора батьку.

— Не смій зі мною в цьому тоні говорити! — майже кричить. Потім мовчить. Скрипить зубами. Та помста наче мала не кусати? Його дратує Тадів тихий  сміх.

— За те, що нагуляли?.. Який же батьку ти дурний... 

В тій миті, скутій дикою печаллю, звучать: " Ти не вертайсь до нас. Іди… "

А Тад сидить там зовсім поряд,  і сходи ті ведуть униз. Над сходами просторі вікна, нові. В них неба синь,  весна бринить. Від того неба враз огидно. Саднить у грудях раз по раз.

Гудки із трубки мірно линуть. Короткі, рвучкі, наче вмить .. й не гудки то, а Максові жорстокі,  болючі поштовхи у глиб.

До Макса Тад би пригоргувся, після довгої боротьби . А тут, неначе схаменувся, що більш нема куди піти.

Чого варта та валіза? Чого варте те життя? Коли знищене дитинство і купа ран у майбуття. Його батько був жорстоким, і весь отой прожитий вік, ревно, дико й убого, плекав ту  ненависть в собі. Чи Тад тут винен, що та мати так образила його?

Чи міг  іще хтось так зламати? До болю вишкребти нутро…

На сходах там сидить він довго . Чути гомін і життя, як ліфт блукає за стіною . То вверх, то вниз. В людей —життя . А що у нього?

Зі сходів чути як там скоро, схопивши з п'ять валіз у раз, до ліфта суне та убога, та його зрадивша сім'я. Мати Таня хає Владзя. Той у відповідь гарчить. І тінь над ними — то від батька, він щось своє там зло бурчить.

Вони хороші, наче, з виду. У них є все. Це Тада там нема.

Насправді  там його  й не треба. Ось таке воно — життя.

Чекати довелось не довго. Поглядом машину їх провів. А потім рушив він додому… свої ж ключі там підійшли…

Його кімната виглядає ново. І безліч там речей чужих. Вкрай добре, що обоє не його батьків до безуму любили скрипки. Тож Тад із легкістю знайшов свої. Старі, покоцані, та справні. За шафою свій  сховок з папірців. Між записів і нотних станів, з десяток написаних віршів.

Йде з того дому досить швидко. Не дивиться по сторонам. Там дихати вкрай гидко. Там Тад горів  й в думках палав.

У тім своїм внутрішнім двобої. Де кат став ліпший за батьків, найгірше рішення — піддатись злому, плекати й пестити той біль.

Його той злам не вартий тут нікого. Його ж тут нікому нести. А Тадеуш, звиклий до двобою, готовий на гору скребтись . І хай під пальцями багном все, і  гній налили у думки. Він мусить, має, може й хоче, не  зупинятись… а грести.

Наступна подорож у Відень. Й планів там іще гора. Поновлення, концерти, нова скрипка. І крок із чорноти в життя.

Мабуть, то буде дуже важко. Мабуть й кричатиме з нудьги. Не спатиме від спогадів й печалі, злободення й марноти.

Та правда в тім, що попри всі незгоди, попри віхолу й дощі — не варто падати додолу…

Варто вірити і йти.

16.06.2023р.