Викрадення

— Не подобається перспектива? —   голос  Максиміліана, як відлуння далекого грому. — Дарма…    — Він рокоче і тихне . Пробирається у тіло звідусіль вселенським тремтінням. Поглинає, наче дрібну комашку, високими децибелами. 

— Єдина даремність тут, це твоя спроба зробити з мене сексуального раба, — не думаючи відповідає Тад. — Я б радий поговорити, але в інших умовах.

Бодай би одягнутим…

В інших обставинах, за інших умов, обов'язково розділені софітами та сценою, Тад би грав і дивився  на  Максиміліана  з лінивою цікавістю артиста до свого слухача, і точно б не осягав насилу пропоновані правила. Та не торкався.

— А я не раб… і не річ..

Зараз він просто бере ті слова та тулить  їх в розмову, як можливо нездійсненні факти. Можливо… бо в даній задачі, як в історії надсумного музичного твору, щасливий кінець неможливий. 

Перші два  апельсини обов'язково будуть розбиті не там і не так… лиш третій розіб'ється наче правильно, та потягне за собою ті численні  нюанси, коли і кохання стане недолею, а обіцянки — надважкими до виконання.

Горе-коханцю нічого відповісти. А Тадові просто нічого сказати. 

Чоловік  ворушиться і схиляється, дихає у саме вухо. Повітря ковзає мочкою, щокою, по плечу,  вздовж перепліччя, збивається водою.

Він  гойдає свого бранця, наче малу дитину, що розбила коліна і тепер не може без того гойдання перестати кричати та скиглити.

Тадові від того гойдання  дивно та ніяково. Бентежно. Трішки лячно і незрозуміло. Бо він, власне, зараз не плаче.

— Не раб… здобич... —  Видихає чоловік, не припиняючи свого дивного діла. — Мій надважливий скарб. —  Здається, він усміхається чи, радше, ощерюється. Скалить зуби, наче демон. Тад може лише уявити, орієнтуючись на те, як змінюється в його устах звук. —  Відносся до цього, як до канікул на особливо довгий період. Розслабся. Впусти мене в свій простір без пручань, так, наче ми зустрілися біля консерваторії і закохалися з першого погляду…  Зрештою, я тебе там врятував… від того монстра, що залишив на твоєму тілі стільки огидних синців. 

 " Закохайся у мене… "  

І ніби Максиміліан  плете надто міцну сіть з тих слів.  Однак  Тадеуш не розуміє. Йому здається щось почув, та не вихопив змісту. Не усвідомив. 

Наче,  яким буде те  життя  зараз, залежить від його власних рішень... Але ж його справа — творити музику, тішити маленьких дівчаток з хлоп'ятами та  вельми шановних панів з панянками. 

Йому дивно. Він мовчить на все, та не може ігнорувати останнього із сказаного божевільним.

— Про що ти? Про який порятунок ти говориш?.. Наче моя згода чи незгода змінять щось у твоїх власних рішеннях … — Тадеуш видихає це у власні коліна, а потім поволі підіймає руки та сповзає з чужих стегон. Неквапливо та обережно, без різких рухів. Щоб не провокувати, показати, що не тікає, лиш вмощується зручніше.

І дійсно, робить це, повернувшись до нього обличчям, притулившись спиною до холодної скляної стіни душової кабіни. Поволі прибравши з очей прилипле вогке волосся, окинув свого викрадача втомленим, зневіреним поглядом.

Максиміліан  був великий, весь, наче зв'язаний з канатів. Жилистий, повний сили і енергії, пашів нею у кожному своєму русі.

Погляд карих очей був сталевим та важким, непідйомним,  заганяючим душу Тада в п'ятки, наче  молот того тонкого цвяха в дерево.

Тадеуш дивиться, а Максиміліан шкіриться. Чи то казав правду, чи просто вливав щойно багно у вуха — не зрозуміти. Здається, тут і зараз не людина з людиною, а вовк, замкнений із дихаючим обідом.

Хижак.

Страшна та небезпечна собака Баскервілів, правда,  без останніх. Забута, занедбана. Так і шукає до кого поластитись, щоб в наступну мить, заради втіхи, перекусити шию. А потім бавитись із тим тілом своєї жертви, як напрочуд цікавою забавкою.

Можна сказати фон Вульфу, що він помилився з об'єктом свого збоченого бажання. Придумав надто рожеву казку про їх майбутнє. Прорахувався у кожному параметрі свого збоченого хворобливого бачення .

Однак Тадеуш не скаже. Зараз ці слова не хвилюють, як і не хвилює, як він виглядає в очах злочинця. Чи кволою доступною жертвою, чи чимось більшим, вартим того оспіваного кохання і непотрібного порятунку.

— Мене шукають… батько знав з ким я зустрінусь. Тож… Максиміліане, не роби дурниць. Відпусти... Я нічого не скажу… я обіцяю не сахатися тебе, мовчати, не говорити нічого, що тобі нашкодить. Я обіцяю забути … — Тад говорить це спокійно та вкрадливо, дивлячись в його потемнілі очі, вишукуючи в своїй незвично спокійній свідомості причини і аргументи. Вірячи, що людина розумна, якою явно був його викрадач, дослухається.

— Не шукають, любий, — тішиться він, а Тада клинить.

— Шукають і шукатимуть!  Гірше, якщо мене знайдуть тут в насильному утриманні, скованим і… замученим.— Тад міг би сказати " згвалтований", але зараз слово вперто не лягає на язик . Порівнювати себе з дівчиськом, над яким познущались, зовсім не хочеться.  

Тад і не зіззнався би, що його брали скажено і остервеніло, силоміць, вибиваючи кожним напруженим  рухом болісні крики та стогони, сльози. Що опісля отримував геть іншого плану задоволення і тепер, ось так нерухомо прокинувся в обережних обіймах божевільного під розливом води. Те що зараз несе розморений лиходій швидше схоже на зізнання у коханні і пропозицію руки і серця.

Відчувати себе тією викраденою закоханим розбійником принцесою — нелогічно і дивно. Тад же не принцеса? Скрипаль, альбінос… та ніяк не розбиваюча чужі серця пачками бранка. 

У ці думки чіпляються за його лице, темні очі і брови, мокрі вії і таке ж мокре волосся, яке виявляється набагато довшим, ніж коли є сухим. В нього можна вчіпитися пальцями, щоб зі всієї сили відправити  високе чоло на власне  гостре коліно. 

Та Тадові швидше вистачить проти нього сил, щоб вп'ятися зубами в того носа з горбинкою.

Або триматися за нього поки приступаючи дозволяє себе цілувати…

Від останньої думки все ще моторошно.

Тад поволі  пробирається проти  нього до виходу з душової камери. Він намагається не думати ні про тмяніючий погляд Максиміліана, ні про своє положення в його очах. Він тягнеться до дверей і неквапливо, дивлячись чоловікові у вічі, прочиняє ті двері . Висковзує назовні, та тягне найближчий рушник. Кутається в нього.   Ховаючись під махрою  від його пильних очей. 

Так краще, так затишніше.

Оглядаючись на Максиміліана, ловлячи в скляних деталях власне відображення, Тадеуш мимоволі згадує схоже відображення тієї першої ночі.

Себе, наче розвішаного у його міцних руках. Біль, накриваючий з головою, незвично, зсередини.

— Ти не відповів, — доноситься з-за скла.

— Мені нічого сказати, я тебе не люблю і не кохаю.

    "Не трясуся за тобою."

            "Не хочу тебе бачити…"

— Не зли мене, — здається, чи він ті слова ричить? Крізь воду кепсько чути. — Я можу і ударити, або зробити боляче інакше, як вже робив. Хочеш?

Тадеуш, зітхає … Біль для нього надто давно не має значення. Він навряд чи зламає  болем … якщо не буде  лізти в  душу.

Канікули в полоні хтивого божевільного мало чим відрізнялася від канікул разом із розгнузданим батьком.

Різниця лиш у точці прикладення зусиль. Рівня покірності. Підставляти під ремені просто тіло, чи віддавати на поталу усього себе.

Схоже, Максиміліан фон Вульф, ким би він насправді не був,  не хотів просто слухняне тіло. Він бажав отримати Тада цілком. Не важливо як: покірно, чи з війною, милосердно чи шантажем .

Він хотів відклику на свої дії, як справжній маніяк. Прямого погляду обраної цілі, неприкритих емоцій. Неважливо яких, але адресованих до себе.

Повний лютої жадоби чоловік…

— Тад… дай відповідь на мої слова, ти згоден чи ні?

— Ні. Я не можу думати про канікули, коли все нагадує полон, Максиміліане. Не зможу думати про порятунок тобою, коли ти сам  мене з головою занурюєш виключно  у власні бажання…Я… 

Мабуть варто мовчати тікати... Варто, бо Максиміліан поволі підіймається з дна душової та суне назовні. Очі блищать, обличчя холодне-холодне… і долоні стискаються в кулаки раз по раз…

Тад мав би запам'ятати, що не варто злити злочинця. Але ж…  сам божевільний цей Тад.

— Я згвалтований тобою двічі, — видихає хлопчина, підіймаючи голову, та не рухаючись з місця, коли власний жах сам стає упритул. Його долоні лягають на худі білі  плечі. Тадеуш від того тремтить, та не мовчить, бо ж просто не вміє замовкнути. —  І я вже розумію, що ти не зупинишся, не почнеш питати дозволу, не станеш відступати, коли я скажу "ні"... Навіть зараз ти не спитався щоб мене торкнутись..  Ти як жах перед моїми очима. Як жах на моєму тілі. Жах усередині. Тож… про що ми говоримо?