Викрадення

— Ті свічки будуть не тут, — тихо говорить Максиміліан на той випад. Тадеуш не вірить, допоки через деякий час перед ним не відчиняються двері.

Він не вірить навіть тоді, коли  вперше  за довгий час покидає підвал, ще й  на своїх двох, дарма, що Макс веде за руку.

А потім вперше звертає увагу, що двері до того підвалу  ген не відрізнити від стіни. Вони як "Сезам-відчинися", губляться та ховаються на загальному фоні шпалер.

Вперше бачить як змінився  дизайн чужого помешкання. Мабуть, той влаштований потоп добряче проїхався по гаманцю виродка… І нехай.

В будинку Максиміліана тепер нема помпезної ліпнини, все техногенно та лаконічно, пахне достатком і зручністю. Холодною прорахованістю. Хромом, каменем і хвоєю.

Все так чемно-чемно. Довершено. Так би і не сказав, що власник та ще скотина.

Власне, Максиміліан ніколи й не виглядав  як здичавілий, психотичний на всю голову гвалтівник. Швидше, як причепурений до якогось вельми особистого свята молодик. Дарма що зараз на ньому мокрі футболка та спортивки.

Тад чесно  навіть подумав, що вони  підуть до його кімнати і він або.. Натомість, йдуть вище, по сходах,  на горище. Цікавість переборола збудження і страх, і хлопець все частіше озирається. Зрештою, Максиміліан неочікувано відпускає руку і відступає , даючи роззирнутися, і Тад, від неочікуваності видива, завмирає. В лице  приємно дмухає теплий вітер. Відкритий простір довкола, наче чийсь досконало втілений витвір фантазії. Скляні перегородки по краю широкого балкону  розмежовують висаджені в кадки рослини із завмерлим довкола нічним лісом. Яскраві червоні плями свічок над сервірованим столом не сліплять , лиш відтінюють безмір  зірок над головою.  Так, наче хтось розсипав діамантовий пил, змішав з місячним сяйвом та чорною безоднею.

Побачене перетворюється на музику безсвідомо, пульсує у скронях, селиться в зап'ястях і пальцях. Здається, торкнися смичком струн і музика сама попливе, пронизає все безліччю звуків-голок. Вп'ється у вуха, глибоко в мозок, вполонить тіло та заживе в ньому самостійно. Прилив натхнення настільки яскравий, що Тад на якусь мить начисто забуває про все довкруги. Просто дивиться вгору і  приголомшено  скліпує з очей солоні сльози, мимоволі творить в голові якийсь неймовірний для тих зірок акомпанемент.

Відволікає його рух поряд. Опускає погляд на Максиміліана, знову впитує його всього, в тому його недоречному та вологому вбранні. Біла майка, спортивки, кросівки… просвічують соски… Він весь як низькі, гострі і різкі скрипучі  ноти…

—Про що ти щойно думав? — питається Максиміліан, роздивляючись його . Тад  відступає мимоволі,  на крок . Лякається власного руху, змушує себе стояти і не думати більше про музику і про бажання. Включити режим раба.

Бо ж не місце і не час. Наче його пояснення  буде слухати хтось такий як фон Вульф.

— Розкажи, — вимагає він.

Тад знічується  ще більше. Наче зараз несвідомо показав надто багато. Щось вкрай особисте… людині, що й так забрала й присвоїла надміру Тадового власного, наситила болем і слізьми.

— Красиво  — зрештою коментує він, намагаючись  дивитися куди завгодно, тільки не на свого ката. — Неочікувано…  Вражений, що весна цього року вкрай тепла…

— Весна дійсно тепла, але не вечір… скажи, коли стане холодно, —  якось надто просто підхопив ті слова фон Вульф.

Тад непевно киває. Погляд запізніло повзе нижче, до прозорих скляних стінок балкону, до доріжок внизу, яру, над яким наче висить майданчик, видніючого за деревами далекого намиста дорожніх ліхтарів . Можливо, якщо б було зараз чим втовкти Максиміліана, перемахнути через скляні перила,  закричати … можливо…

Просто все буде дарма. Тільки зробить ще декілька тижнів нестерпними, залишиться без неба і одягу, і однозначно без повітря… бо викричить тут, під зірками, під Максиміліаном останнє…

—Ти казав… є вечеря,  — говорить, відчуваючи як слідом за непроханою ейфорією, знову огортає розпач , пальцями все міцніше та відчайдушніше стискає власні плечі, та сковтує застряглу у горлі плаксиву  грудку. — Я б поїв…

—  То сідай і  їж… — долинає з-за спини. — Я мав щастя читати твого щоденника, втрапив на нього у твоїй валізі , тож тут все, що ти любиш… кльоцки, салат, яблука…

Чути як Макс стукотить столовими приборами, а Тадеуш завмирає від його  слів, наче від ляпаса… Валіза, щоденник? Як?

Ті такі давні підозри сколихнулися з новою силою..

Власна скрипка з першого дня на вікні, речі, тепер ось щоденник… Гидко.

 Невже  і документи усі… в нього?

Сковтнувши, Тадеуш оглянувся на чоловіка.

— Дякую… за турботу.

— Облиш, Таде, сідай, — попросив він і взяв зі столу темну скляну пляшку, схожу на винну,  відкоркував:

— Це  сидр. Будеш? — питає. — Чи пива? В мене тут є хороше, баварське, спеціально собі замовляв… — Максиміліан то говорить так просто і звично, наче вони тут обоє старі друзі, відпочивають та діють з власної волі. Хоча так. Для фон Вульфа то все його воля і рішення. Тадові лиш огризки. Для того, щоб у цю мить він міг хоча б згадати, як не бути річчю.

— Сидр… —  відповідає він , застигши неподалік, спостерігаючи як наповнюється власний кухоль. Максиміліан усміхається. Куштує своє пиво, задоволено сопе.

— Упевнений? Пиво дійсно смачне, — не відстає.

— Я …— Тад продовжує  стискати  плечі  пальцями, його ноги вросли в покриту дерев'яною дошкою доріжку. — Покриваюсь плямами від пива, — додає для чогось  і відводить погляд, відвертається…  В голові тільки  монстри та сум'яття, світять як ті зорі над головою. І тіло пронизане неймовірним ароматом весняного лісу, вологої землі. Чути тих цвіркунів так близько-близько. Заграти б, підхопити те цвіркотіння та створити чудо.

— Окей, я почув…, —  Максиміліан  наче сама люб'язність, врівноважений та спокійний. — Тоді годі рефлексувати, любий, сідай, їж і давай просто насолоджуватись відпочинком.

Тад кидає на нього вовчий погляд, а потім наближається та  присідає. Тягне виделку. Їсть ті кльоцки поволі та не кваплячись. Думає, розпробує. Зважує.

Кидає погляд на тарілку Максиміліана , спостерігає як його виделка підчіпає зелені листочки салату, як роззявляється кожен раз його рот, охоплюючи той столовий прибор. Стягуючи з нього порцію за порцією.

Той рот так само хтиво поглинав Тадів  член. Неодноразово… і так давно…

Навіщо викрадачу такі втіхи?  Навіщо робити аж так? А навіщо потім  зв'язувати та саджати на ланцюг?

Для чого називати любим та коханим… і байдуже та зло розривати,  а потім огортати своєю зверхньою опікою.

Наче хазяїн коло кастрованого кота, чи біля собаки з відтятим хвостом та понівеченими згідно породи вухами.

— Якщо будеш слухняним, я можливо куплю тобі нову скрипку, — фон Вульф в цю мить дивиться в очі.

Хлопець на мить завмирає, ловлячи той погляд, відкриває свого рота, щоб відповісти, та зрештою сковтує ті слова та вертається до їжі .

— Що не так? Не хочеш скрипку? — Макс завмирає, прискіпливо витріщаючись на нього. А Тадеуш випростується на стільці. Підіймає погляд, дивиться у  ті повні непотрібної уваги очі.

— Облиш. Хочу звичайно, — Тад ніяковіє. — Я так  давно не грав, то ж готовий грати на будь чому, — сказати це, все одно що помахати перед ним білим прапором. Та в очах Максиміліана точно  не про інструменти зараз думки…

Та й Тадова багата уява малює сороміцтво прямо тут, на столі. Рум'янець так по-дурному обпалює щоки і Тадеуш хапає склянку з водою, п'є жадібно, прикриваючи за різкими прозорими гранями власне обличчя.

Так недолуго тремтить, згадуючи власні рухи на його тілі,  слова, кинуті йому в  запалі. Як охоплював ротом його члена. Чи навпаки, як Макс пестив його.

Від тих думок між ніг тепліє та важчає.

Власний нерв кипить від відчуття небезпеки і, зрештою, Тадеуш  тягнеться до  стакана з сидром.  П'є його,  наче воду.

Швидко та великими ковтками. Мало, щоб сп'яніти до збайдужілості  та нерухомості. Однак ще келих-два і того стане, щоб власне збудження було кволим та неробочим…

І тоді, в  тому п'яному напівзабутті буде байдуже, що робить Максиміліан з тілом.

Тадеуш не питаючись тягне пляшку, знімає корок і нагло перекидає напій у себе. З горла. Великими ковтками, поки не встигли відібрати.

Мало не пускає з власного носа бульбашки від тої швидкості.

Макс відбирає ту пляшку неодразу, але вкрай категорично.

— Годі, а то я подумаю, що то запрошення, — жартує  він. Тадеуша пробирає від тих слів. Він з жалістю дивиться на відібрану пляшку, а потім усміхається, верзе таке, що тільки й можна в п'яному запалі видати:

— Я запрошую тебе, — і дивиться в цю мить в очі. Макс стигне, роздивляючись свого бранця, навіть зверхньо пирхає:

— Так хочеш пошвидше опинитися знизу?  — цікавиться, відставдяючи сидр на стіл. — Чи кортить бути зв'язаним!?

— Облиш, — підводить на нього поплилий погляд Тадеуш, — просто розклади мене, і залишся до ранку.  І не кажи, що тобі вкрай мало часу на такі дурощі, —  хрипло говорить він у чуже обличчя, відчуваючи як різко та  важко бамкає в голові від алкоголю. Чудово, що може бути краще зараз, за блаженну несвідомість?

Пам'ять підкидає вигляд жадібного Максиміліанового  рота, в дотику до баварського пійла , і язик вкотре облизує губи.

— Я тебе хочу…  я готовий тобі говорити це  безкінечно, — заплітаючим язиком видає Тадеуш. — Кумедно, правда?

Встає… Ноги геть нетверді. В них різко вдаривший алкоголь. М'язи тягнуть та  наче сперечаються з зорями за п'яну Тадеушеву увагу.

Хлопець задкує від тої втрати рівноваги.

Прилаштовується  спиною до стіни , легко та любовно, наче то коханка, проводить по ширшавій поверхні дверей. Витягує з них сухий  шурхотливий звук… відбиває пальцями ритм та уявляє, що то скрипка.

Власний жаль та переляк, стертий сидром неспокій, перетворюються в уявні ноти звично та просто. Зараз би під руку нотний стан, щоб записати…

Та байдуже .  Тад вдає що грає, тулиться щокою до тих дверей, та не бачачи дивиться десь перед собою.

Під пальцями той стук та шурхіт  перетворюються в закутий у ритм свист вітру, блиск над головою, одвічне похитування старих сосен, важке стояння міцних дубів. Шелест молодого листя. Подих весни. Власний страх та біль, розіп'яття того першого вечора — вони ріжуть думки  різкими рухами уявного  смичка по струнам, рвучкими надривними звуками, наче вскриками.  Перетворюються в агонізуючу пам'ять та покору, в  бажання та образливу лють. Недоречну помсту та роздуми … квінтесенцію подій.

Тад не зчувається,  як розум поглинає абсолютна тиша. Мовчки опускає руку. Стоїть і думає біля тих дверей.

А що далі?

Власні коліна тремтять. Під ногами прогинаються дошки. Холод кусає розігріту алкогольним напоєм  шкіру.

В очах пливе від п'яного відчуття натхненної хвилі.

Максиміліан як сидів так і сидить. Поволі тягне своє пиво. Потім викладає  на стіл якийсь блістер і методично видавлює з нього таблетки.

— Щось іще, окрім розкласти і скрипки? — питається він, — навряд чи я осилю барабани після такої атракції.

— Облиш, будь які атракції не мають значення, якщо нема кому і на чому грати, —  зітхає Тад. Відлипає щоку від дерев'яної поверхні і відвертається.

Дивиться в нікуди. Вслухається в цвіркотіння.

Максиміліан  тим часом мовчки закидає видавлені таблетки у стакан, з якого завбачливо виплюскує залишки води… тягне пляшку з рештками сидру.

А наступної миті  підіймається  та суне на свою здобич.  Хапає  Тедеуша за обличчя, вдавлюючи пальці між щелеп і нагло сипе пігулки йому в силоміць роззявленого рота, так, ніби Тад сам би не випив. Хлопець  давиться тими пігулками і злякано сіпається, коли поверх гірких хімічних грудок до рота вливається сидр. Надто легко захлинутись в одну мить, а в наступну бути відкачаним цим недоумком.

Широка долоня  затуляє рота і Тадеуш, панічно витріщує очі . Мало не схлипуючи, поспіхом проковтує все.

— А тепер буде друга частина розваги, коханий, з вкрай пролонгованою дією, нестримним бажанням. Будеш сам  себе пропонувати… — задоволено, в якомусь божевільному передчутті видає Максиміліан. Пляшка летить кудись з балкону і глухо гупає десь внизу. Тіло тиснеться до тіла. А в грудях серце вибиває божевільний кан-кан. 

— Поцілуй мене, — видихає в п'яні уста викрадач і Тадеуш задоволено посміхається…