Викрадення

Шановні читачі, у даній главі є сексуальне насилля, якщо вам таке читати неприємно, не читайте будь-ласка.

_____________________

Той завиток, який торкається плеча, манить до себе дотики пальців. Він в'ється вниз до лопатки, ковзає під неї, пробивається пелюстками, немов пір'їнами крізь витатуювані кістки, заповнюючи простір між ними… наче той кістяк не тут, на Тадеушевій шкірі, а десь в саду, серед розкішної квіткової краси.

Те чарівне тіло від дотиків тремтить. І жертва борсається кволо та невпинно. Безмежно мило і чарівно.

— Усе гаразд, не бійся, — шепотить. Макс би сотню разів сказав своєму бранцю:"Я люблю тебе", — та правда у тому, що нікому з них двох не потрібна та любов. Таду потрібен хазяїн, який зміг би тримати його на повідку, у міцних руках,  а Максиміліану потрібен той слухняний, відчувший болю Тад.

Посеред підвалу, стоячи на плитці, залитій водою, в шкарпетках і вже вогких штанах, ледь чутно торкаючись звабливих вигинів чужого тіла, Максиміліан шепотів і між шепоту мовчав. В пальцях тримав за довгу рукоять м'якого хвостатого батога. Дихав Тадеушу в потилицю і водив тим батогом по його бокам. Хихотів, злегка поплескуючи тонкими, нарізаними з м'якої шкіри та зібраними в китицю смужками по його вогких стегнах та впалому животу, спостерігаючи як напружується коханий чоловік від кожного дотику, очікуючи болю і не вловлюючи його.

— Зізнайся собі, Таде, ти цього хотів. Тобі сумно, коли без болю і наруги, без міцної на тілі руки, — він це мовить у вухо, стискає мочку зубами. Пестить ту шкіру ударами-хвостами. Ловить стогони і зойки… чим далі — тихіші. Чим далі— відвертіші й ніжніші.

Від тих ніжних погладжувань і легкого ляскоту Тад наче розтав. Повис на здійнятих руках, поволі дихає в чорняву скроню. Максиміліану тільки того і треба було.

— Дозволь… дозволь, мій любий попестити тебе іще, — він просить, видихаючи ті питання у розімкнуті скусані губи, вклавши біляву голову собі на плече. Тадеуш важко дихає, повиснувши на своїх зв'язаних руках. Зітхає від ледь чутної доріжки укусів на шиї, від легкого лоскотливого дотику нігтями на пахвах, вниз по ребрах. — Дозволь бути жорстоким, робити боляче в міру і над міру, щоб твої думки полишили тебе, біль став задоволенням, становище не наругою, а солодко-болісною пригодою… Таде, мій любий Тад … скажи так…

В очікуванні дозволу, дражнити й дражнити те звабливе тіло, обережно пестити  обважнілий член та яєчка, ловити видихи, чимраз все відвертіші, бачити як ковзають по залитій водою підлозі білосніжні пальчики і в знемозі підгинаються  гострі коліна.

— Ну ж бо, Таде… дозволь… — ті рухи на його полоненому стають дедалі відвертішими, батіг ледь сильніше опускається на ніжну шкіру між його розведених ніг . Хлопець штовхається в Максів кулак та сдавлено стогне.

— Та-ак.

— Ти даєш згоду ? — кулак слухняно ковзає по всій  його довжині і шкіряний  хвіст відчутно обіймає стегно.

— Так… так…

Максиміліану тільки цього і треба. Він усміхається, стишує рухи  на чужому єстві, лишає цілунок на чолі. Прикусує Тадові губи, вилизує ті полишені укуси і  зуби.

Все для того, щоб на крок відійти. Очі хлопця прикриває широкою маскою, щоб не бачив і зайвий раз не тремтів від побаченого..

Знов тягне дрібні мотузки, обв'язує мілко його члена, в'яже хитромудрі гудзи. Ту намотку зняти просто , варто лиш знати куди і що потягти.

Тадеуш жалібно хниче. На закритім маскою обличчі лиш видко ті чарівні губи, привідкриті в тих жалісливих звуках. Тіло мілко тремтить, від страху. Солодко сіпається член, скутий вузлами.

— Не бійся, ти в моїх руках Тад, —

Макс відсторонюється, знову бере батога. — Розслабся любий і просто відчуй, — радить, а сам замахується та вдаряє тим батогом, шкіряними хвостами  по бокам і плечам, стегнам, сідницям. Обходить довкола й далі ті удари сипе. То зправа то зліва, вздовж і навхрест. Білосніжна Тадова шкіра від того рожевіє, насичується кров'ю, запалюється розчерками. Здається пахне жадобою відчути ще.

Чи то просто Макс хоче пестити так Тада?

— Ще?

— Ще… — той звабливий видих, слова… Запалює розум більше, ніж кинуті раніше образливі слова, неоцінені витатуювані малюнки. І дарма, що  глибокої ночі, перед світанком люди сплять, дарма, що завтра зранку вставати… Максиміліан вішає батога назад, на стіну. Там, серед різних "інструментів" і штучних принад, витягує інші, відвертіші. Чорна, масивна,  схожа на краплю іграшка, добре змащена  сковзким гелем, не  так вже й легко ховається між Тадових сідниць, ковзає раз за разом, проникає, вертається, проштовхується. Макс вільною рукою відтягує одну із сідниць в цю мить. Спостерігає за тим власним дійством збуджено й зачаровано. Тадеуш же чи то схлипує, чи то шипить, звабливо тремтить всім тілом. Вигинає тендітну шию, прикусує чуттєві уста і в якусь мить видає це чарівне, сповненому хіті мучителю:  "Спинися, Макс…"

— Чека-ай… — в словах  чується  біль і видко як підгинає його хлопчик лікті, як протестуюче і лячно відводить сідниці.  Притиснути його до себе, вкусити за плече, зубами потягти нашийник, щоб трішки придусити, й штовхати глибше той предмет у  його по-юнацькі сухе тіло.

До кінця. Повністю витягти і ще раз. І ще, різко і грубо, поки не закричить, смикаючись, не в стані ні злізти з того плага, ні кінчити.

Зрештою припинивши наругу Максиміліан уважно вслухається в дихання свого бранця, цілує його щоки і чує те тихе, надірване "Макс".

Полишивши забавку в його тілі, та потішившись тим, як товсту шийку плага обхопило розтягнуте кільце м'язів, потягнув  інший батіг. Довгий, гнучкий, чорний, плетений зі шкіри.

Будуть болісні його сліди.  Тож Макс чекає тихо й терпне, з думками як то підійти. Чи то ударити нестерпно, чи може навпаки.  Перший замах  майже кволий.  Батіг не б'є ,  пестить та льне, обіймає  тіло, ковзає кінчиком по прищепленому соску , перш ніж опасти.

Тад здригається й мичить…

Боже, яка то мить.

***

Сходи… здається все ще б'ють у скроню і у тім'я, вгризаються в плече. І лиш думка — саме зараз не скрутити шию та не звести життя нанівець.

В очах все пливе і плавиться, чорно  й болить.  В теплих обіймах з тихим промовляннями  не розібрати ні слів, ні настрою… одне знає — чи то несуть, чи то волокуть… і вода хлюпотить, чути як скапує і обіймає лице, торкається ока, вуха, заливає у рота…

Насправді Тад вже висить. Волосся мокре липне до скроні і відчутно як краплі по тілу стікають униз. Холодно . Суглоби в плечах тягне з незвички, та не болить. Погляд вихоплює намоклі темні мотузки, якими міцно зв'язані між собою лікті. Виток до витка, так, що між ними майже не видно шкіри. Між тими витками гудзи. І так до самих зап'ясть. Долоні над сперезаними  передпліччями, наче диковинна напівмертва квітка. Білі пальці, мов засушені кістяки.

Мотузка тягнеться ще вище, чіпляється натягнутою струною за  товстий гак…В очах чорно від його відблиску в тьмяному світлі. Чорно настільки, що кожне слово кинуте гвалтівником наче тихий мишиний писк. Тад мовчить.

Свідомість то тьмарить, то розквітає і вбачається лампочка на стіні. Відкриті шафи, ящики. Стіл. На протилежній стіні на товстих ланцюгах звисають кайдани.

Сонячний зайчик на стіні…. Наче стоїть , та не зловити… і хтозна від чого він відбиває…

А Макс шепоче і прохає… пестить,  ті його пальці ковзають, вибивають з втомленого тіла дрижаки. Вигладжують стегна й між них. Максиміліан цілує, дражнить, ковзає по довжині…

І питається. Дозвіл йому треба на те, щоб пограти в болить-не болить. Тад кволий й сонний. Прибитий об сходи. Майже не тямлячий. Мабуть, скажи Максиміліан, що тут він зараз увізьме Тада перший, а за ним з бажаючих – черга, Тадеуш не був би  спроможний сказати " ні".

Тепер же, коли всі "так" сказані, а мозок плавиться від майже ласкавих ударів…

Пізно сіпатись. Тад би і не зміг втекти. І залишається лиш приймати їх і розуміти, що мало.

То не батьків ремінь, і не ремінь няні Олівії.

І дотики між ударів геть не злі. М'які і втішні, наче й не було того падіння зі сходів униз.

Самообман про те, що кат може бути добрим… а пацюк стане левом, адже так?

Тіло тремтить і хочеться розчаровано стогнати, коли Максиміліан припиняє злегка шмагати. Хочеться значно більше, коли його пальці ковзають досередини , коли раз за разом заштовхують у нутро ту іграшку, значно більшу і важчу за Максиміліанів член.

І якщо Таду в цю мить незрозуміло,  болісно і лячно від неї, то коли довгий хвіст кнута обіймає тіло, вже не до порівняння. Важкий удар пронизує тіло,  вибиває чи то  схлип, чи то зойк, перетікає у стогін, коли між сідниць давить чужа рука, змушує проникати глибше все те, що там бути не повинно. Божеволіти і безпорадно погойдуватися на зв'язаних  руках.

Скрики Максиміліан глушить цілунком, зачумлений Тад натомість стискає зуби, здавлює щосили того язика. Мабуть дарма. Бо шию у відповідь стискають нещадно, а далі вже беруться до прута…