Викрадення

Попередження: у цій главі є сцени сексуального одностатевого насильства. Якщо ви не планували таке читати, будь ласка — не читайте.

________________________________________

Тад ніколи не аналізував, в яку мить його батько зривається. В яку зі спокійного талановитого чоловіка перетворюється на жорстокого і злого . Хоча, йому це і не було потрібно. Достатньо було одного погляду, щоб усвідомити його настрій. Відчути атмосферу і швидко скоригувати свої дії. Тадеуш розраховував на своє чуття звично і не задумуючись. Рипаючись рівно  на стільки, наскільки це було дозволено.

Однак… свого викрадача   він не прорахував… і не відчув. У тому чоловікові, що так розгублено завмер на ліжку, що так розчулено торкався до синців, годі було побачити щось більше.

Тадеуш був дійсно злий та гнівний на нього. За самовправство, викрадення, усі ті миті напівглухого сну та знерухомлення і жаль, за власну істерику. Тому говорив і бив тими словами, кидав їх йому в лице, щоб знав, щоб отруювався ними, кипів. І якби цей фон Вульф щось спробував зробити знов, відчувший  трохи більше сили, Тад з радістю розбив би свої кулаки об його зуби. Дарма що такий поворот, залишив би на кистях ще більше здертих, кривавих кісточок.

Нажаль, було не зовсім  безпечно так думати. Та хто міг про це попередити юного Тадеуша Антоневича-Болоза?

—  Затихни , — видихнув викрадач, коли почув вдосталь, і в ту ж мить Тада  оглушило сильним ударом у  стіну. Так що затягло  тупим болем у потилиці, відлунням у ребрах. Вибило іскри з очей та повітря з легень. Телефон  випав і важко гепнувся під ноги, і чоловік, що ще мить тому був схожий на зухвалого, але м'якенького заграного багатія, тепер впевнено придусив його п'ятою та роздавив вщент.  Наступної миті   він вже  стискав Тадове горло, вдавлюючи у нього ціпкі  пальці і  не даючи нормально дихати. Тадеуш же кволо борсався та жадібно хапав повітря крізь зціплені зуби.  Поплилим від удару поглядом спостерігав як той заносить руку і стискає кулак.

— Ну вдар! —  зло вишкіриться, він ж бо бачив цього скиглія згорбленим над власними синцями. Кого цей бовдур обманює? Наче хоч якийсь удар Тада здивує. Подумаєш, новина… Не здивує, у тім то і річ. І Максиміліан фон Вульф, як і розраховує Тад, мовчки, люто стискаючи тонкі губи,  поволі опускає ту долоню і… от тільки не відпускає, ні… хапається за пояс Тадових штанів. Справляється з застібкою швидко та смикає за ремінь, повністю витягуючи його.  Тад же спантеличено хапає повітря ротом, та відчуває як сповзають брюки до колін…

Мати рідна.

— Серйозно ? Так кортить всунути , що  просто насрати як і з ким? Педик? Чи просто перепив? — Шоковано питається він. Це було навіть кумедно. Трішечки, якщо уявити що то не гвалтівник-невдаха,  а батько має намір відлупцювати  своїм ременем.  Чувак  трішки завис з тим ременем у руках, роздивляючись Тадові боксери, навіть відчутно ослабив хватку на шиї. 

— Наскільки ж треба бути поведеним на своїй хіті, щоб реагувати на незнайомого оголеного хлопця? — добиває Тадеуш. — А тепер, чорт забирай, вдягни на мене штани назад,   горило… та зроби як було… Який же ти недолугий бовдур…

Він кепкує,  нервово і на адреналіні,  приміряє до Вульфа дурні прізвиська. Після істерики і удару стає ще більш відчайдушним і дурним. Тадеуша не просто несе у своїх словах, він все ще вірить, що цей злий та напрочуд імпульсивний дядько насправді нічого не зробить… бо ж Тадеуш вже наговорив не на один удар, на добрих десять… А цей… недогвалтівник стоїть і витріщається, точно обколотий.

 — Невже не подобається бути горилою? Дурною та мохнатою…— Тягне Тадеуш, насолоджуючись.

 Вираз в зухвальця був такий , що з пана  Вульфа  прям вже можна було писати музику.

 Дурний вишкір, майже божевільна усмішка застигла на Тадеушовому обличчі. Хлопчина навіть не одразу усвідомив, що його гвалтівник зібрався рвонути пальто ген… доки, власне, той не рвонув його додолу, а в наступну мить не затулив Тадового рота власним.

Цілунок  обпік губи та язик.   Покидьок тиснеться  близько-близько, наче ладен зжерти того рота і Тад мимоволі втискається в ту стіну, розуміючи що відверто добалакався.

— Просто неймовірні навики тактовності,— процідив Максиміліан  прямісінько в рота, поки одна його рука все ще лежала на шиї, а інша вкрай безтактовно обмацувала стегна хлопчини.  Голос його оманливо спокійний, трішки зверхній. В ньому легкий відтінок роздратування і адреналінова насолода. Важко не відчути тепер, що фон Вульф  більше стримуватись не буде. Тад дарма  впивається пальцями в те зап'ястя, що  на шиї .. даремно мугикає своє "проти" йому у рота, бо не чути. І дарма смикається усім тілом, бо Максиміліан веселішає, розслабляється, немов нарешті взяв справу у свої руки.

О так, він узяв, Тад відчув . Напевно запізно. 

— Значить зупинимось на примусі, хлопче…  сьогодні ніякої добровільної насолоди. —  Без жалю продовжив він, награвшись з губами. 

Наступної миті він   різко розвертає свою здобич. Лицем у стіну, з силою, до тріскоту ребер, заламуючи та стягуючи ременем руки, тягнучи за волосся  й вивертаючи шию. 

— Правило перше — ти моя річ,— задоволено шепоче він у  вухо, усміхається наче скажений і тулиться грудьми до вузької спини. Тадеуш , притиснутий до стіни і знерухомлений його вагою, запізніло розуміє, що істерикою і синцями більше від цього велетня не відмажеться. Все. Ефект пройшов, сам все зіпсував. Чуже збудження настільки відчутне, настільки незручно тверде та давить в сідниці крізь тканини, що схоже Таду тепер бракне слів від справжнього шоку .

Ця маньячина тепер точно зробить по-своєму. Тадові так не підходить, тільки не так. А Максиміліан вже чіпає устами мочку та вилизує вилицю. 

Від нього ні ведвернутись і не утекти…  Тад приголомшений і сам на себе злий.

Дурень, схоже наговорив він перед тим настільки, що вже  й не піти.

 — Правило друге — ти мені підкоряєшся будь-коли і будь-де. — він то говорить вминаючи пальці в Тадів живіт і пробираючись ними під резинку боксерів. Потираючись членом до сідниць.

— Боже… ні.

 Тадеуш дарма борсається. Всотуючи це чуже божевільне збудження. Відчуваючи як чужа долоня  залазить під резинку трусів та тягне її униз, а через мить зминає в кулака Тадове хазяйство . Від неї незвично,  від неї так, як ніхто ще не торкавсь. Як не хочеться, щоб хтось торкавсь. Тад вигинається колесом, намагаючись хоч якось ухилитися від тієї руки. 

— Будь ласка… дай піти!  годі, награлися! — адреналіново й  злякано, даремно пручаючись, з тихим :

— Спинись…

— О ні, юначе, правило третє — місце і час обираю я. Тож розслабся  та дихай глибше, якщо не бажаєш бути покаліченим, — з тими словами він заповзає вільною долонею хлопцеві до рота, відтягує донизу щелепу, приминає язик, окреслюючи подушечками мало не його основу і горло. Це занадто. Чути як власна слина стікає йому на пальці та скапує на підборіддя.

Зв'язаний, притиснутий, в стані лише важко дихати та стогнати , Тад безсильно усвідомлював що з нього спускають його останній захист від божевільного та вкрай сильного викрадача —  його  білизну.

Можна кричати і скавчати, або дихати, як щойно порадили .

Дихати не виходить  ніяк. 

Ноги підкошує  і сердце б'є в груди скаженою дикою потворою, божевільним створінням. В очах від жаху пливе.  Якби не стіна, якби не руки, не пальці у власному роті,  не переляк... не власні дурні підбурювання, якби…

Пальці з рота все ж витягують.

Хлопця знов шарпають й нахиляють. Грудьми до якоїсь тумби, до болю заламуючи руки… торкаються мокрими пальцями між сідниць, окреслюють майбутнє місце вторгнення та  штовхають пальці у середину… той рух оглушує.  Не випростатись і не втекти.

Тадеуш ніяковіє, горить, закусує губи…  розуміє… що ті пальці, що ті дивні доторки і рухи "там" це не просто, не випадково, не граючи…

Максиміліан  дійсно зібрався його узяти…. Ось так… як розбещену  жінку, рабку, яка придбалась на усе…

Не питаючись, ставлячи перед фактом, раком як в порно…

— Який же ти вузький, малий, ніким не займаний, — в захваті видихає він. Чути як вжикає чужа ширінка.

Тад з сорому тисне зуби, гнівно шарпається, намагаючись знятись з тих пальців, утекти від них. Не дати йому жодного звуку. Ні стогону, ні крику… а ще краще проклясти…

Допоки все не змінюється вмить. Чоловік входить. 

Крик..  наче власний, жалюгідний, як кислий. Невпізнаний, надщербаний, спотворений… біль сковтує, пронизує тіло і стегна, до самих щиколоток та скронь, по хребту до кожного м'яза  з кожним поштовхом, сильним і глибоким, різким, важким. Тад не знав як це… Тад і уявити не міг наскільки це, він думав зможе стиснути зуби і мовчати… та натомість не міг не скиглити, не схлипувати, не вскрикувати, не тремтіти і намагатися хоч якось ухилитися… 

Тад божеволів від того нестерпного болю, безжального руху, рвучкості. Доторків і слів. 

Ненавидів і до образи не хотів.

Його насмішкувате "незайманий" хочеться виплюнути назад у обличчя гвалтівника. Повішати як мішень та безкінечно цілити у неї  зі зброї . Воно, повне сліпої нерозумної хіті, бажання, судомного супротиву, різких рухів, приниження. 

Закусивши губи до  крові Тад поволі мліє, губить зв'язок з  реальністю, з власним німіючим, вмить спотвореним, тілом.

Поштовх …  поштовх…  сильний, рвучкий, роздираючий зсередини. Наповнюючий невідомим, дихаючий неприродним.

Тад вже не кричить, ричить, стогне, хоча б вже не волає. Підіймає голову і чимдуже б'ється чолом до тієї тумби на якій лежить. Сотає та шкребеться тими ногами, заплутаними у власних штанях. Не в змозі зупинити все це, що відбувається ось зараз, із ним.

Можливо… якби було інакше , якби не пакунок, якби не укол, не власні слова, нахабство, образи… можливо… тоді було б не це .

Тад мимоволі сприймає як власне, як помилку, яку сам вчинив. Так, ніби в тім, що могло бути інакше, нема нічиєї крім його вини…

 Він розуміє, що сам напросився, спровокував і сам допустив.