Викрадення

Попередження: у цій частині тексту сексуальне насилля. Якщо ви не готові це читати, будь ласка, навіть  не намагайтеся

___________________________________________

"Син шльондри"... 

Слова Владзя вскипають у голові саме зараз . Пульсують і пухнуть, булькотять з кожним новим поштовхом.  Мало відкрити рота і мало скиглити, кусати власні щоки і губи, стискати пальці і шкребти власні долоні за спиною, стягнуті на зап'ястях паском. Всередині гаряче і боляче, до безтями нестерпно. Кожен раз як лезом і до прострілів по нервам. Наче зла оскаженіла тварина  впивається тими зубами з середини, шматує та тягне. Раз по раз.

Тад забув як говорити і забув як бачити,  забув як дихати.

Здається навіть забув як грати, як тримати смичка. В дурній навіженості, ладен лиш згадати тільки  ті напотрібні слова . Наче він сам начепив на себе ярлик :"Максиміліанова шльондра". 

 Крізь заплилі вогкі повіки, ловить їх силует у чорному на усю стіну вікні .  Там не люди, господар і лялька, захцянка маньяка, предмет.

Там Тадеуш розіп'ятий бісом.   Вкрай  зухвалий тет-а-тет…

Максиміліан, як він себе сам назвав в тому клятому провулку,  зупиняється, шкіриться, тішиться.  Там, у вікні, добре видно цю мить. Як він милується, дивиться, скалиться, як відкидає набридлі штани.   Тад сичить.

—  Спини-ись … — не просить, швидше скиглить,  сопе ті звуки і букви… Бо ж боляче-боляче … крізь нервово стиснуті зуби, відчуваючи як той  чоловік розпеченим жалом ковзає глибше, розтинає зсередини ще раз і ще.

Вузлуваті пальці перехоплюють якось інше, змушують встати, випростатись, відірватись від поверхні клятої тумби, тиснуть спиною до чужих грудей. Кривдник навіть змушує припідняти ногу, закидує собі на лікоть. У ту мить Тад наче розп'ятий. Розкритий. У вікні, в відзеркаленні —  зручно завішений та знерухомлений. Є не людиною — майже мерцем, вибіленим трупом. 

На тих важко здіймаючих грудях, в обрамленні решток порваної сорочки, розпластана чужа долоня. Вона   повзає та повзає, мов зміюка, змокрілою від болю  шкірою, наче  змітає кожне відлуння  знавіснілих поштовхів…  Допоки не зминає все, що так непринадно бовтається в хлопця між ногами, шарпає та мне. Можливо... за інших обставин це могло б спрацювати.  Однак Тадеуш скиглить та стогне, б'ючись та втискаючись  потилицею вже  у його плече, а не в таку  зручну для того тумбочку.

 Простір тоне у звуках. У сплесках і поштовхах, в жадібних  рухах.  Чуже збудження зле і важке. Ненависні подихи ковзають плечима та шиєю, вухами.  Біль накриває щоразу і навіть не встигає стихати, змішується та резонує з новим… піддівається невблаганними жорстокими ласками, породжує усередині  щось геть дике, жалобне, демонічне . Тада крутить від того, підкидає, жорстоко мучить. Чимдуж і сильніше вигризає ізсередини, пульсує та пече, допоки чужі зуби міцно не впиваються у шкіру. Так сильно і неочікувано, що Тад жалібно і знесилено скиглить, і тремтить від того, як зсередини обпікає чужим сім'ям. 

Все замовкає на ту потворну мить і ті рухи, і власні крики, навіть у думках прокльони. Хлопець у тих міцних руках висить. Знесилений, згвалтований, знерухомлений та нарешті відчувший  ту бажану зупинку на ту потрібну мить. 

Прикриваючи очі, щоб не бачити того нічного вікна, поплямованого відзеркаленням їх тіл, Тадеуш нарешті відчуває мить спокою. Нарешті дихає, а не кричить. Важко, надривно, відчуваючи власне тіло, аналізуючи та усвідомлюючи що ось, ніби закінчилось.

Розслаблено стискаючись довкола нього та з запізненням розуміючи, що саме щойно зробив. Максиміліан задоволений , зухвало усміхнений, ситий… напоєний…

Там… усередині, між сідниць все ще повно та гаряче, пульсуюче та розгорнуто. Там все іще він.

"Шльондра"

Тадеуш без слів присоромлений…

Як опиняється на ліжку — не чує.   Підтягує та підгибає ноги. Ховає все своє від нього. І прекрасно розуміє, що наступної чи будь-якої іншої миті  все може повторитися… 

Викрадач з немісцевим ім'ям, може навіть не справжнім, Максиміліан фон Вульф — сильніший, а Тадеуш уже спійманий та… згвалтований.

Знесилений.

Чужі дотики повзуть щиколотками, колінами, стегнами… язик вилизує груди та шию. Уста присмоктується до прокушеної шиї, з якої так вогко і неприємно тече.

Дарма смикатися. Цей хтивий чоловік візьме в Тада усе, як захоче. Чисто як батько, якому часом просто познущатись до снаги.

Тадеуш образою прикриває очі, щосили стискає губи… намагаючись перебороти власну стоптану гордість. Нарешті просить:

— Будь ласка…  дозволь  відпочити… —    він знає як це діяло на батька… просте і покірне, тихе, —  хоча б на хвилину… прошу. 

— Прошу, хазяїне, — сито  вуркоче у відповідь той чоловік, — дозвольте, хазяїне. 

Тадеуш гірко, знесилено усміхається:

— Хазяїне…  прошу, дозвольте  просто поспати…

Ті миті, коли так покірно просить, здається уже спить. Кожна секунда, мов нашинкована і кожне слово мов вдалечі.

Тад важко зітхає, мало не ховаючи носа у власних колінах, і з дивним сум'яттям відчуваючи як з тіла по сідницям тече густою вологою.

Це огидно…

Це… так до неймовірності збочено, що неможливо повірити що ось він, Тадеуш Антоневич-Болоз… скрипаль, лауреат стількох премій, лежить тут згвалтований, вихлюпуючи зі своїх кишок чуже сім'я, і просить відпочинку.

Та певне Тадеуш Антоневич-Болоз збожеволів, просячи цього в злочинця… ще й звертаючись так поважно… П чи може надто навчений, що протипоставити йому нічого.

Хочеться сказати йому : " не дивися". Просити не змушувати горіти від сорому, згадуючи содоміцькі тортури…

Тадеуш зітхає, ловить повітря, наче просто на мить заплющує очі, аж раптом вже сниться…Про те що він  вдома. Крадеться коридором, тягне валізи. Футляр зі скрипкою закинув на спину. Йде тихо. Він зібрався до Відня. Білети в кишені пальто, придбані на початку тижня. Пара сорочок в валізі, трійко боксерів, шкарпетки, штани. Йому більше не треба. Там у Відні — невеличка квартира. Мансарда з вікнами у небо. Скупо та затишно, тепло і мило. Сам із собою —  рівно те що треба.

Тадеуш дихає рівно. Огорнений сном від свого ж болю та спогадів, від ґвалтівника. Хлопцю вже байдуже, що буде далі, йому б просто не бачити, не переживати. Не знати… чи вмирає він, чи гвалтується, чи лишається пальців… 

В його сні вже грає скрипка, лунає Вівальді тремтливо. На тому горищі у Відні, поглядом у небо. Без батька, без матері…

Сам. Те що треба.