Викрадення

Тадеуш розуміє що міцно спав тільки тоді, коли розплющує очі. Незнайомі обриси кімнати   дивують. Хлопчина супиться, намагаючись зрозуміти що трапилось. Він мав їхати до Відня. Купив білети на  початку тижня. Тинявся вулицями, аби від сорому не потрапляти батькові на очі. Буркотів, коли до нього зверталися. Загалом поводив себе так, ніби нічого не сталося. Ні бійки, ні прочуханки, ні інших важких до спогаду моментів.

От тільки з тим всім незнайома стеля, нависла  над головою, не в'яжеться. Якась ліпнина по кутиках, розетка під люстрою, явно дерев'яні меблі.

Тут щось невимовно дороге, дихаюче цінниками та старими епохами, австрійською досконалістю.

На мить заплющивши очі, Тад замислюється. Поволі аналізує власне тіло, щоб зрозуміти чи варто рухатись, а чи може навпаки вкрай небажано.

Слабкий. Це точно. Думки рухаються ліниво, ніби він вже перепив знеболюючих , або переборщив з антидепресантами.

Синці звично гудуть на спині, на якій лежить і хочеться повернутися на бік. Однак Тадеуш не рухається, він бентежно прислуховується до тупого незвичного відчуття усередині, тремтливих стегон, занімілого низу живота, тупого тягнучого відчуття між сідниць, десь углиб тіла.

Що саме відбулося сонний мозок підкидає миттю пізніше і Тадеуш бездумно сіпається з місця, ладний звалитися на підлогу та повзти, якщо не  зможе встати. Аби втекти, не бути самому із відчуттям чужого збудженого подиху на потилиці, вивернутих за спиною рук. Того першого оглушливо-болісного входження.

Жах змушує метатися у ліжку, вигинатися у спробі звільнитися.

Дарма, звичайно.

То не чужі руки його тримають, не чуже тіло розриває навпіл.

Просто Тадеуш, ще сонний та охоплений миттєво спалахнутими спогадами, запізніло розуміє, що прикутий до свого ліжка. Наче злочинець. Хоча ж і довбню буде зрозуміло, що врятовану жертву ніхто сперізувати не буде… хіба, дуже буйну жертву.

Він буйний? Вже щось коїв?

І чи він врятований?...

Ніхто не говорив про порятунок…  Ніхто не говорив, що жахам кінець. 

Тадеушу Антоневичу-Болозу цього не говорили. Ось в цім правда.

Тад нервово стискає повіки, готовий ледь не плакати від безвиході.

Складно дихати ось так, щосили стримуючи у грудях переляк та осатанілий ображений крик. Біль, що пробирається до свідомості важкими для сприйняття  спогадами.

Підвівши голову, чимдуж вдарився в подушки. Не боляче… але під черепною коробкою від різкого руху вспалахує тупою пульсацією, секундним потьмаренням. Можна битись так досхочу, допоки не струсить все у середині до повного отупіння.

Варто дихати глибше. Зупинитись.

"Правило друге — ти мені підкоряєшся будь-коли і будь-де."

Згадав… на свою голову.

Стиснувши зуби Тад знову товчеться головою раз по раз. Допоки важко дихаючи та знесилено не впадає в повну апатію в тих подушках.

Який у тому зміст? В тих власних нервах…

Вони не дадуть відповідей, не дадуть алгоритмів вирішення. То не партитури, і навіть якщо на них заграєш — нічого путнього не вийде. Його гвалтівник —  не скрипка. А  Тад не смичок.

Вони люди — інструменти більш складного порядку. Їх ще вчити і вчити.

Тад не хоче вивчати полонившого його гвалтівника.

Стиснувши долоні у кулаки, заплющивши очі, Тад глибоко дихає, щоб заспокоїтись. Уявляє що то не збоченець фон Вульф, а просто пані Олівія, з її улюбленим паском.

Може вдарити, а може і приголубити те нечемне хлоп'я.

Тадеуш не дитина. Він не хоче щоб його голубили… тим більше так… зовсім по чоловічому. Надламуючи та рвучи, не рахуючись ні з чужим болем, ні станом, ні бажаннями, чи переляком.

Все ж могло б бути інакше.

Але будем чесними, інакше Тадеуш не дав би нікому , ні за яких підстав.

Інакше Тад зараз встав би  і пішов без попередження.

Інакше Тад навіть заліг би на дно, забувши про концерти та дорогі скрипки.

Інакше не буде нажаль.

Таду страшно думати про те, що вже "не інакше".

Згадуючи їх зустріч коло консерваторії, Тад з сумом думав про те, що варто було бути обережнішим.

Він, мабуть, того чоловіка чимось спровокував. Але як не перемотував ті події у пам'яті, як не тасував їх, все-одно приходив до висновку, що його викрадач вже прийшов підготовлений. Та рука у кишені, його дивні питання, доторки до долоні… ледь приховане збудження за нічого не вартими словами.

Максиміліан фон Вульф лиш чекав слушної миті і Тад, обернувшись до нього спиною , приніс йому цю "слушну мить" особисто, як на блюдці під високою дзеркальною  кришкою. Особисто привідкрив для нього цю "страву " і запропонував скуштувати…

Особисто…

Варто було тільки згадати кількість під'юджень, що Тад викинув на викрадача опісля.

А чи був дурний? Не второплював де знаходиться і за яких обставин?

Вкотре довбанувшись макітрою до подушок. Тад невдоволено засопів. Знаходити винність у собі неприємно, особливо після того як його так збочено покарали. П'ялили і п'ялили, хтиво і спрагло, божевільно… осипаючи поміж болем гарячими доторками і жадобними словами, і дикими правилами. Немов Тад вже наперед дав згоду, повний кард-бланш на його самовправство.

Розуміти, що в дечім з ним панькались, хотіли панькатись, поки Тад не вивів до безсвідомної люті.

Це знання особливо потворне. Таким чином легко себе самого причислити до збоченців.

Хоча чому тут дивуватися, Тад дійсно,  мов  збоченець, звинуватив  гвалтівника в тому що той пожалів і не згвалтував… замість того щоб "бути залюбленим добровільно, або  насильно".

Чи він про щось думав в ту мить? Освячуючи своїм гнівом чужу божевільну свідомість?

Чи раптом  там, в ту мить, говорила його остогидла цнотливість… від якої конче варто було позбутися саме таким чином? Чи може надто логічний мозок так  підштовхував надто правильну інтелігентну свідомість до корисних для організму занять?

Тадеушу важко збагнути чому він ніс всі ті слова. Але факт лишається фактом. Його послухались. Його без вагань узяли. Згвалтували, перевівши істерику та дурний на слова гнів у потік стогонів і криків.

Тадеушу було соромно за те як він кричав. За те що дав хтивцю стільки всього для його ж наснаги. Соромно за те що пручався недостатньо, не кусався, коли збочинець цілував його, притиснутого до стіни  та оглушеного перспективою бути  на той його збуджений член настромленим. Соромно, що дав стягти паском руки і ні разу не попросив їх розв'язати.

І особливо  соромно за те, що назвав хазяїном.

Мабуть якоюсь маленькою частиною себе Тад хотів опинитися в тій ситуації, хотів, щоб його не питали, ставили перед фактом і робили з ним щось проти волі, так мовби наперед Тад дав у руки непроханому і нежданому коханцю всі карти, повний кардбланш. 

Заспокоюючись таким чином, Тад з кожною миттю дихає все неквапливіше та глибше. Жене від себе непотрібний зараз гнів.

Треба бути чесним… він сам збочинець. Дурний на язик хлопчак, образившийся на гвалтівника за реакцію на синці.

Цікаво… наскільки Владик правий і наскільки Тад син шльондри?

Чи невідома  мати дійсно його, Тада нагуляла, і принесла батькові як факт?

Можливо… Це б добре пояснило їх відносини. І це викликає до батька додаткову повагу…

Бо виходить, Тад для нього більше ніж ніхто, вічне нагадування про зраду.

Мабуть варто буде з татом про це говорити?

Тадеуш усміхнувся. Чомусь від тої думки залишені ним  синці стали рідніші, тепліші, невимовно потрібніші.

Бо то саме докази їх відносин із батьком…

Чути як щось клацає та тихо шурхотить. Звук привертає увагу. І через мить Тадеуш чує чужі кроки.

Повернути голову не важко і Тад з цікавістю це робить і на власне, давно в думках опрацьоване розчарування, бачить саме свого гвалтівника.

Так би і не сказав… з вигляду така добра людина…

Причесаний, одягнутий, стриманий. З крижинками темних очей та невимовно спокійним обличчям. Йому нічого не бракувало. Вийди на вулицю, покажи пачку грошей і хтось однозначно на ньому повис би. Але йому кортіло Тадеуша.

Вечором видно не було, але цьому лиходію точно років на десять більше, ніж Тадові.   Кремезний і увитий м'язами. Останні досить добре видно з-під обтягуючої майки. На міцних ногах досить вузькі джинси.

Не зрозуміти про що він думає і чого хоче зараз. Чого саме палко жадає.

Тадеуш мовчки розглядає те обличчя під шапкою темного волосся, потім товсту  шию, руки, в яких піднос з їжею . На одній з його долонь  видно світло-коричневі сліди від подряпин, на іншій, як не дивно, синцями охоплене зап'ястя. Здається саме останньою він Тадеуша дусив, а згодом  затуляв  рота… нею ж вигладжував живіт і підтримував, поки несамовито та непрохано гвалтував.

Тадеуша кидає в холодний піт і нестяму при його вигляді, в той дурний балакучий  острах. І зараз найважче не ляпнути і не підбурити, не відвести очей від його доглянутого обличчя і, чорт забирай, не почервоніти, немов дурне хлопчисько.

— Як довго я спав? — нарешті спромогається спитатися він, аби розігнати всередині себе  той наплив гнівних викриків та образ. Знає, це як з батьком, абсолютно ніяк не допоможе, лише розбурхає, підпоїть внутрішнього монстра та його хіть.

— Три доби, малий. Геть мене спантеличив, — зізнався цей покидьок, та вишкірився, — тим що заснув. Я ще  мав на тебе плани того вечора. Але знаєш я не в образі. Я погодився що тобі варто відпочити і допоміг в цьому. Правда ж я добрий? Навіть зробив з тобою усе що хотів за цей час. І воно навіть вже має більш менш пристойний вигляд. Тобі сподобається.

— Сподобається що? — питається і розуміє, що б краще не знав. Як би і не знав, що спав тут три доби, незрозуміло чим обколотий. І як в підтвердження вкрай кепського передчуття його персональний маньяк усміхається:

— Я увіковічнив наше знайомство, чарівним малюнком на твоїй спині. Скажи чудово. Тепер ти ніколи не забудеш про мене. — Він усміхається. Щиро та весело. Навіть приємно. Так що захоплює подих.

У Тада ж, схоже, відмовило серце на мить.

— Що ти зробив? — перепитує він. Тад дивиться йому чітко у вічі, чує як знову заполохано б'ється власне серце та чимдуж стискає кулаки, до вм'ятин від нігтів у долонях. Тільки тримати б себе у руках і не почати вивалювати свій праведний гнів на збоченця. — Ти сказав… малюнок?

— Татуювання, — ще веселіше усміхається він та відставляє піднос на приліжкову тумбу. — Малюнок не яскравий, ідеально в тон твоєї шкіри. Маєш бути вдячний, таке задоволення не дешеве, я був змушений відкласти пару замовлень. 

Тад приголомшено мовчить.Тад же людина? Особа з власною волею і правом рішень.  Не тваринка, не лялька, не збочена і безтямна коханка.

Він хоче бути рівним зараз, коли прикутий до ліжка, і потім, коли отримає змогу просто піти, утекти, сховатися.

Максиміліан фон Вульф, мав би це розуміти. Перед ним не річ, а людина, з якою варто рахуватися.

— Я ж не хотів цього, яке ти мав право…

— О ні-ні-ні, малий,— різко перебив він. —  А ну згадай правило перше. Ти моя річ. Це означає що я вирішую, — він говорить це без злості, з легкою усмішкою. Навіть дозволяє собі простягнути лапу до Тадової щоки та вже знайомо провести по ній.

Огидно.

Образливо.

— Не смій називати мене річчю!

Слова  вириваються самі по собі. У відповідь — задоволений вишкір від гвалтівника.

— О ні, малий, ти саме річ. Я обрав тебе як річ, використав як річ… і розмалював я свою річ, — він схилився над Тадеушем і заглянув в очі,  стис підборіддя долонею, та так що і не смикнутись.

— Скажи класно?

— Вкрай, — пришиблено видихає Тад.

Перед ним божевільний, багатенький, вкрай заграний бовдур. Тварюка наче оцінила примирення і, зрештою відпустила обличчя .