Викрадення

Вже скоро обіцяють сніг і в планах Максиміліана добряче відпочити. Чи то на лижі, чи кудись в більш теплі краї. Одна біда — його бранець. Дрібний хлопчина з бузковими очима. Білявий, наче увесь білизною вибілений, від кінчиків волосся і аж до своїх рожевих п'яточок. Диковинна квітка і по всьому тілу скоро теж буде всіяний квітами. Не тими кривавими від кулаків набитими, а іншими, рукою виведеними, назавжди під шкіру залишеними, такими тендітними  й ніжними. Максиміліан всі ці дні готує хлопчині сюрприз, хоче роботу показати у всій красі.

Та чомусь все більше думок, що упертюху Тадеушу, як завжди, такі дарунки  не до снаги. Не подобаються йому ні дотики, ні ласки. Все дивиться вовком  та чудить таке, що хочеш не хочеш — треба відповісти та поставити на місце…  Часто надто сильно бив. Скільки вистарчало натхнення й сил,   ніжностей на те  не наслоїти… Напевно…  Тадеуш тих ніжностей сам не хотів. За кожну ласку словами відверто мстив, а Макс не терпів. Може дарма?

Ну от, тепер білявий хлопчина спонукає на убивство.

Наче в Макса хоч раз були такі думки.

Може він  був аж занадто жорсткий? Може дійсно зламав і Тад лиш демонстративно бадьориться, як подертий півень з підрізаними крильми?

— То ж що б ти хотів на сніданок? — доріжка веде їх у глиб. Розсікає ліс, там далі водойми, ними поцятковані колись обвалені штольні. Ще місяць тому там були качки, рибалки. Тепер же вітер й холод, жухлі зарослі комишів. Але гарно, мальовничо, особливо коли крізь хмари кидає з неба місячне сяйво й глуху тінь.

Цілком адекватне  питання  Тадеуша дратує. Він стискає пальці  на ремені від футляра, в якому його скрипка. Дійдуть до озера, Макс попросить його заграти.

—  Домашнє… — підтискає губи Тад. Відводить погляд. Перекатує на язику слину, яку, схоже,  так і хоче відправити Максу в обличчя. 

Біситься  він і  стримується. Навіть очима дивиться куди завгодно лиш не на нього.

— Домашнє різне буває. Штрудлі, шніцелі, рагу… супи й печені…

***

Це бісить, бачити як потвора намагається здаватися людиною. Так наче Тад осліп й втратив пам'ять, не бачить вовка в овечій шкурі.

Його думкам вторить вечірній ліс. Дихає, гойдає, шурхотить та поскрипує. Тад у ньому один на один із жахом своїм. Маленька людина в володінні страхів.

— Навіщо? — питає, а Максиміліан руку від того питання ще більше стискає. Тадові ж нема що тиснути окрім паска від футляра. — Наче тобі подружитись кортить. Чи не надто запізнилась спроба?

Він мить мовчить.

— Я не напрошуюсь дружити, Тад . Мій інтерес інший, я ж казав.

Казав, що хоче просто жити… Йому то дійсно… просто.  

Боляче. Хто йому Тадеуш? Просто тіло? Просто дірка між  сідниць? Гарний альбінос, якого можна як хвойду будь-як брати та силоміць любити.

Звичайно, Максиміліан — не друг… й не коханець. Викрадач і гвалтівник, якому потрібна хоч на певний час здорова та не бриклива іграшка, яка скаже коли їй стане боляче і нудно, та не факт, що отримає на це адекватну реакцію  і допомогу.

Що йому думки Тадеуша, його бачення…  Не друг же, не друг… Одна суцільна небезпека.

— Люблю тебе. Хочу з тобою бути, — зупиняється, дивиться. Очима тими у темряві блищить.

Злить.

— Відпусти, — Тад ту руку з його долоні смикає… Падає плечима до дебелої сосни… і від того лякається та важко дихає. Обличчя того свого вовка не видно,  тільки місячне сяйво по плечам його струменить. Він стоїть і не ворушиться. Наче й не він. Наче хтось інший, такий добрий і чемний, закоханий.

Весь такий пульсуючий любовью як життям.

Боже, для чого той  обман?

— Не потрібно… будь ласка, творити із себе добряка, — крізь ті  слова задихається Тад. Десь в ту мить  з плеча футляр сповзає та падає. Повітря бракне чи то від паніки, чи то від жаху. Від дикого і дивного відчуття. Наче все  було потьмаренням  і раптом ось тут хтось інший, хтось щирий…

— Не верзи дурниць… Ні сьогодні,  ні вчора, ні тиждень тому…  ти мене не любив. 

Макса від  тих слів клинить. Як завше. 

Холод так недоречно повзе під незастібнуте пальто, кусає боки та обіймає плечі. Чути вдавлену  кору старої сосни під потилицею. Запах хвої так різко забивається у ніс. Максиміліан наче божеволіє, наче то не він так відчайдушно й сьогодні, й вчора насильно…

Та ж ні, то не холод, то важкі обійми і злі пальці, жаркий подих у вуста.

Максиміліан налітає, як завжди, різко і повністю. Спочатку втискає у себе, заповзає у одіж, у рота, у дихання. Щоб потім пронизати, нанизувати й низати…скільки раз  то все вже в них було? 

Мабуть то улюблене пальто Тадеуш зненавидить вдруге, за те, що мало від нього тепла і так легко знімається. Мабуть зненавидить й дерева, бо так незручно бути притиснутим і в цю широку дебелу сосну… зненавидить одяг, з яким власна впевненість — тепер теж мара.

Щоки мокріють, з горла не дихання, а здавлений свист. Десь усередині все від його обіймів тремтить.  А Максиміліан все триндить. Про любов, про бажання, і  заливає той натхненний шепіт у  Тадів черговий чи то зойк, чи то схлип… Власні долоні такі слабкі в ту мить, коли вдавлюються у чужі груди. Тих відчайдушних спроб відштовхнути — не чути. А потім все тане, в цілунках, в дотиках, в умілих Максиміліанових ласках.  

В ритмічних розгойдуваннях тіл ліс, навпаки, мовчки стоїть. Наче вимкнули вітер. Вимкнули ніч. Вимкнули місяць… Розтягнули у вічність кожну відверту мить. Тад  не кричить.

Коліна не здерті, ні… вони наче недоречні гілки, завішені на чужих  руках, крізь сорочку чути як хребтом совгає по сосновій корі, і так тісно  між їх животами притертий власний член, аж горить. Від кожного поштовху всередину свідомість більш не мрякне — бринить. Щоб не впасти й не бачити, руки Тад сплітає на чужих плечах, тулить обличчя туди ж. Сходить з розуму, втомлено й зламано, навчено-розслаблено віддаючись.

На власному збудженому єстві  вміло ковзає чужа рука і зуби не кусають за плечі, навпаки, шию всіяно цілунками, одними над одними. Максів язик ковзає скронею, згодом губи пощипують шкіру  під вилицею. В ритмічних поштовхах, устами він прямує все нижче, до шиї, у напрямку плеча. Крізь тканину зуби зачіпаються ошийник, тягнуть його й дусять…допоки зі слізьми й  Тадовим хриплим вскриком між животами від сім'я не стає мокро.

Максиміліан доганяє згодом. Важко вбиваючись в пульсуюче нутро, безжально роз'ятрюючи й так роз'ятрене, обпікає сім'ям… Губи  перестають шарити по скам'янілій Тадовій шиї. Ноги нарешті відпущені й міцні   руки завмирають, огорнувши змученого хлопця  у міцні, чіпкі обійми…

— Люблю, — він торкається устами скроні, кутиків очей, вогко злизує звідти солоне. Труїться тим смаком і шипить:

— Плакав? Болить? Не мовчи ж… Тобі ж було добре, скажи…

— Добре…

"У тім то й річ, Максиміліане, що з тобою було добре."

Йому зараз не пришити й роздертих колін. 

За те себе Тадові хочеться убити. Щоб більше не відчувати й не було що ятрити.

* * *

Ніч застає їх разом. Широка софа на першому поверсі, тепла ковдра. Дурний відеоряд, від якого паморочить в очах. Тадеуш незвично одягнутий та в чужих руках. Лежав би сам, то був би пристібнутий, бив би в стіну  головою, допоки б не почало від болю пульсувати в скронях. Того бракне, щоб вкласти власні мізки у  черепну коробку. Відчути себе, своє тіло, нормальний і адекватний біль, а не те дике й невблаганне, що тепер з ним щоразу відбувається.

— Я хочу… на мить відійти.

—Іди, швидко  й не блуди. — Максиміліан вишкірюється на власний недоречний жарт. Тадеуш мовчить. Певний час все так само в його руках нерухомо сидить, підтисши до грудей коліна, а голову до його грудей.  На пласкому екрані хтось когось любив і в дурощах дурної комедії все так безмістовно робив…

Тад невпевнено спинається на ноги, біг би зараз, та не біжить.

Й те "не біжить" в голові диким бажанням віддає й ятрить. По сходах не на вихід, догори, мимо вбиральні, у свою та не власну кімнату… полишивши за спиною персонального маньяка.

Закрити двері, сісти на ненависне ліжко і тільки тоді згадати, що там під сосною у лісі забув свою скрипку.

Від тої думки вмить здуріти. Однак… не рухатись з місця…  й не бігти …