Викрадення

Тягне лапу морок, оповитий сяйвом . Тягне бентежний, торкається, дивиться, гучно сопе, втягуючи з повітрям запахи. Мружиться та вивчає і, наче, тішиться. Таду здається що там, на тому мороковому обличчі, витесаному з благородного мармуру бовванові, вилитому з сірої сталі людському обрисові, білим зубом блищить усмішка диявола. З надщербленою з усіх боків шкірою, роздутими від подихів крилами носа, розширеними у напівтемряві зіницями —  чорними та до паскудства глибокими, в яких тонути і тонути до безкінечності… Того самого диявола, що сидів на останньому концерті і манив усмішкою та поглядом, загубившись між схожих облич. Він розтанув у софітах, розчинився чи зник, та забрав із собою тривогу. Залишив по собі лиш секрет ким був, допоки не усміхнувся так бентежно та лячно зовсім поряд.

В цю мить, на той живий усміхнений обеліск, мармурову людину, хтось збризнув багряним. Стер фарбу і лиє знов, немов пропонує обрати як краще з кров'ю чи без? Он… знов білий зчез з його очей та шкіри, і вкотре піддівся гранатовим…

Миготить, немов знущається, вишкробує Тадові очі чайної ложкою, змушує їх страждати від того біло-багряного миготіння.

Лиш потім приходить розуміння що світить  червоним світлофор. Що лиє тим світлом на чуже обличчя. На ненависне обличчя викрадача.

На жаль, Тадеуш в задумі, в легкій дрімоті, в дивному часо-несприйнятті . В тягучих думках, оповитий тривогою. 

Не реагує на те, як незнайомець торкається щоки, окреслює пальцями брови й повіки, вилиці. Усміхається та щось промовляє.

Погляд хлопця у усмішці. В деталях, в дивних думках та зубах. Здається,  ту криву усмішку  можна обмацати поглядом і руками, вилизати язиком. Прорахувати блискучі зуби, що викарбувалися між кам'яних губ… 

Їх теж заливає багряним, відблискує на вогких яснах, від чого здається вони так просто, на очах, скапують кров'ю.

Тадеуш важко рухає повіками та зовсім не в силі поворушити пальцями. Не в змозі торкнутися цього застиглого навпроти нього усміхненого каменю, окреслити складочки , провести по тим яснам, занурюючись під хижо розтягнуті губи.  Він навіть не усвідомлює в повній мірі свої химерні думки. Такий весь розм'яклий та кволий не може навіть розкрити того рота, щоб спрагло зволожити язиком власні уста, чи смикнути тою головою, щоб позбутись ніжного дотику кам'яної потвори.

Не здатний ні на що.

Обличчя навпроти нього світлофор  заливає жовтим,  наче полум'ям. Машина рушає, гуркоче, кудись прямує, відчутно ковзаючи по вистеленому бруківкою шляху. Лиш згодом там під колесами вже ніби нема кам'яних граней. Різко вирівнюється шлях і Таду здається вони наче пливуть на кораблі і навколо вітрила . Є навіть капітан коло керма. Бракує трикутного капелюха і вишитих на ньому людських кісток, червоної хустинки на шиї, на яку б скапувала слина чудовиська, яке так вдало  прийняло людську подобу.

Ясне діло, воно, як казковий дракон, чи проклятий змій потягне свою здобич до печери. Кине у золоте гніздо і буде чахнути над ним, дмухати вогнем, гріти, плавити, виковувати зі своєї здобичі щось нечуване й потрібне особисто йому. Драконів скарб.

Чи буде він жити після рук свого дракона, такого насильницького полум'яного переродження —  Тад не знає. 

Він не фенікс, і навіть не шмат льоду. Не розтане від вогню та назад до стану криги не застигне.

Він не знає як то бути мертвими, але точно не хоче. Чи хоче?

Вмерти від чудовиська, нікуди більш не прямувати, не гнатися, не здобувати, не продиратися крізь хащі та багатовікові нашарування здичавілого перфекціоністського консерватизму із своїм баченням класичних мелодій…

Раптом стає сумно. Майже розпач і трагедія, мов в молодої, часів Моцарта, панни. Можна вмліти та впасти від того напрочуд яскравого, але все ще приглушеного почуття.

Тому що раптово згадується дотик. Легке ковзання пальця на щоці. Його фантом, разом  із усвідомленням цього доторку, вибиває із скутого та сонного тіла подобу цнотливого хвилювання. Остраху та жадоби відчути ще. Прокльону та образи на диявола за те, що тієї спокуси, тої такої легкої малозначної ласки, незвиклому Тадеушу хочеться надто більше.

Він не признається, він буде мовчки конати від збентеження і голоду допоки знову не засне…

Машина котиться лісом.

В темряві стовбури дерев схожі на похилені стовпи, чорні, безмежно високі постаті, застиглі у своєму неназваному таночку, порядку, навмання визначеному іменитим архітектором.

Між тих дерев, наче у дитячій пісочниці, будиночки,   розкидані наче  іграшки для велетнів. Огороджені витими сталевими огорожами, уквітчані пізніми трояндами під мерехтливими ліхтарями…

Машина зупиняється близько, під самою стіною. У стіни є сходи і двері, і стає зрозуміло що то будинок. Втілений у життя витвір архітектора. 

Дорогий…дорогий пан Максиміліан фон Вульф, що приніс сюди Тадеуша, мабуть не звик рахувати гроші. Він звик ними розпоряджатися, наче людськими життями, до яких звичайно мав доступ.

Він ж бо знає як краще, і вирішує за інших, на інших же набиває руку …

Думки Тада зараз трішки ясніші, трішки більш оформлені у глузд. Але так само нетривкі. Не затримуються у його голові надовго і майже не залишають по собі спогадів. А Таду кортить пам'ятати.

Скільки вийде. Для цього він навіть накладає на свою думку музику.  Будь-яку, знайому, придуману, неважливо. Потім, як почує, то спантеличиться, буде думати і перейматися, допоки не згадає …

Якщо буде те "потім", якщо буде чим тримати ту скрипку, щоб разом із нею творити нову мелодію.

Таду образливо, знову.

Навіщо пан Вудьф привіз сюди? Він так уважно роздивлявся руки… Невже відітне, по кисті, разом з тими струпами що його так вразили? Чи по одному видалить пальці… щоб Тад більше не грав і не соромив батька?

Зараз власні долоні хочеться стиснути у кулаки міцно-міцно.  Та вони настільки зрадливо неслухняні, що можна тільки  плакати.

Відчай та жах, острах незрозумілим і не таким вже далеким майбутнім клубляться у Тадовім серці, пухнуть там, розпинають зсередини груди.

Він їх майже відчуває, майже готовий панічно засмикатись… та дарма…

Тіло, наче в сонної мухи, лінивця, медузи, а може й по клаптю від  усіх разом. Тад не в стані поворухнутися чи захиститися. У цій безкінечності мінливої миті, він замурований у власному тілі, наче каменем.

Двері з його боку прочиняються неочікувано і Тадеуш майже тремтить. Майже кричить і майже вскидує руки. Десь там, у свідомості, він щойно прокинувся і знову заснув. Прийшов до тями на мить і здивувався, побачивши знову Максиміліанове обличчя…

— Ми приїхали, юначе. А ти мабуть встиг вже злякатися. Ще рано, але скоро буде того страху досхочу. Повір мені, Тад. —  Чоловік відстібує пасок безпеки та підхоплює хлопця  на руки. Тад, з його волі, безвільно тисне  носом у  шию. Відчуває гіркавий аромат чужого парфуму та колючу прохолоду вітру. Голос фон Вульфа просотує наскрізь і  щось обіцяє. Наче страх. Хто б сумнівався.

—Інакше б не вийшло, любий, ти б від мене просто утік,— вливає у вуха він. — Мій розумничок. Але мені не треба так. Хочу щоб був поряд і слухняний. Я подбаю, щоб ти був дуже покірний… За це я буду безмежно любити тебе, Тад.

Тад думає, Тад вникає… Тад відчуває себе знерухомленим та кволим, і, нарешті, прокинутим, при свідомості. 

Слова викрадача не вкладаються у голову, як би він їх туди не клав. Там просто нема поняття для того, що він верзе. Ні для "бути поряд", ні для "слухняності" , ні для "покірності". Тим більше для любові.

Єдина коханка для Тада то мелодія. Тільки вона, постійна та щира, завше з собою, ніколи не зраджуюча і завше  так по-тендітному й мило готова.

Удома, чи в парку, на сходах і ліфті … у власному ліжку, будь-якому кутку. Зла чи схвильвана, ніжна чи пристрасна, вона завше дається Тадеушу.

Таду здається він кипить від тих 

 слів, готовий червоніти, лютувати. Ладний у зневірі стогнати від того, як чуже помешкання швидкими кроками розгортається перед ним. Поворотами, стінами, речима, оздобленням. Широким ліжком та високою стелею.

Тад кипить нерухомо, не тямлячи себе від потуг ворушитися. Кричить у своєму німому, ледь прикритому повіками, погляді. Викрадач же робить свою чорну справу, роздягає, поволі витрушуючи свою здобич з білого пальто. Тадеуш навіть знає, що той зухвалець  угледить далі: льняну сорочку та світлі брюки, пасок… 

Це все його, Тадове, так і хочеться вскрикнути: "Не руш мене, не руш, не руш. Забери руки, відійди, не торкайся".

Просити не з ляку чи паніки, а як рівного, як усвідомленого.

Фон Вульф зупиняється, звичайно, думок він не чує. У нього свій план. Наляканим Тадеушем знову лине якась речовина. Тече судинами, бентежить, від неї хочеться вскрикнути, встати і утекти. Безтямний рух власними пальцями оглушує розумінням.

Невже… може рухатись, може встати . Тадеуш не бачать нічого перед собою від радості. Він шкребе по постелі рукою, і кволо, наче безмежно знесилений намагається підвестись. Падає на бік і повзе по тому ліжку до краю… надто довго, поки відчуває новий приплив сил, повільний спад того потьмарення зі свого розуму. Шкіритися наче  наполоханий кіт, побачивши спостерігаючого за ним викрадача. Готовий стрибнути та драпати від нього та не відчуваючи ще тих сил на ці зрозумілі та легкі зазвичай  дії.