Цвіт Адонісу

«Пройшло два тижні з моменту зникнення Святої. Вся столиця відчайдушно шукає ту, що була вперше народженна за останні двісті років. Вона ніби зникла, розчинилася у зіллі лісу, не маючи бажання знову з’явитися серед людей. Чи це знак Богині? Чи може гріховна дія, через яку почнеться неминуча катастрофа? О Богиня, дай сили віднайти ваш шлях!»

Газета «Святий Горицвіт». 1298 рік з заснування Сивенії.

Королівська кімната для перемовин повна новин і пліток: поважна інтелігенція зі всього королівства зібралася за одним столом, декламуючи одне одному вирізки з газет. Хтось стояв, гордівливо розправляючи плечі, і розказував слухачам свої заслуги і як некомпетентно їх описали в одній із нових шпальт, інші перешіптувалися, тихо хмикали і прикривали долонями "чорні" роти. Кожен і кожна з них був офіційно і дорого одягнений, не стидалися найгарніших й найдорожчих прикрас. Це був їх час – один з моментів скупчення усього панства в одній кімнаті. Єдиною мовчазною особою за столом був король – Едуард ІІ. Чоловік, якому лише нещодавно перейшло за сорок років, виглядав набагато старшим за свій вік – у каштановому волоссі місцями з’являлася сивина, а під очима і між бровами – видимі зморшки. Тьмяніли й колись яскраво-блакитні очі, що з сумом дивилися на осінні пейзажі за величезним вікном. Поправивши комір сорочки, Едуард голосно і вимогливо покашляв. Шум у кімнаті враз стихнув і всі поспіхом всілися за свої місця, спрямовуючи хижі погляди в сторону Короля.

– Дякую за вашу присутність на зборах, – вставши з-за столу, почав Едуард. – Як ви вже знаєте, декілька днів тому, на березі однієї з річок знайшли мертвого коня з королівським гербом на сідлі.

– Якщо вже кінь не вижив, то що казати про цю дитину? – кімнатою здійнявся стишений сміх.

Едуард вдарив кулаком по стільниці: Тиша в залі! Нечуване нахабство! Хіба можна казати таке про Святу?!

– Навіть якщо вона встигла вистрибнути, це не означає, що її, наприклад, не зжруть демони, – сказав інший чоловік і розвів руками.

Аристократи переглянулися.

– За останні десять років в лісах не було помічено ні єдиного демона. Пусті слова.

– Так чи інакше, вона просто грішниця! Ваше величносте, ви повинні розуміти, що їй залишалося лише загинути у Святому вогні!

Невдоволені стали перемовлятися. Аристократ мав рацію, всі це розуміли, навіть сам Король. Але він не міг піддатися юрбі, що жадала чужої смерті.

– Тихо! – ще раз вдарив по столу. Голоси стишилися. – Я не потерплю такої поведінки! Коли ви встигли стати такими невігласами?

– 5-та заповідь: якщо Свята не хоче виконувати своїх обов’язків, значить вона більше не чує Божого веління, – сказав інший, незнайомий для Едуарда голос. Звернувши увагу на протилежну сторону стола, чоловік помітив молодого хлопця з дикими, майже вовчими очима. Його обличчя було страшно пошрамованим; шрами йшли через все лице й закінчувалися десь в чорному густому волоссі. Кімната поринула у сумлінне мовчання, ніби всі тільки і чекали, коли ж незнайомець заговорить: – Певно, це й була та кара, про яку говориться у текстах. Не думаєте?

– Але що якщо вона жива?

– Це просто неможливо, кара Богині завжди до всіх приходить.

– Вона вміє прощати.

– Прощає, але не важкі гріхи. Вам спочатку треба вирішити, що ви будете робити.

– В сенсі що? Звісно шукати!

– Але навіть якщо Богиня пробачила її, бути пійманою для неї теж саме, що бути мертвою. Людська кара теж існує.

Ніхто не наважувався збити «правильний» хід думок. Лише солодко чекали, коли він нарешті піддасться на їх переконливі промови та припинить пошуки. Хижачці очі пильно придивлялися до чоловіка, до його розгубленого обличчя, до рук, що тремтіли від однієї лише думки про смерть Святої. Але він король, обов’язки і спокій населення важливіші. Правда ж?

– Треба хоча би знайти тіло, щоб переконатися у виконанні заповіді.

– Ми розуміємо, ви все-таки батько, боїтеся за свою дочку і всяке подібне. Але не краще буде не сіяти хаос серед людей?

– Що? Побачте, але як ви розмовляєте?!

– О, ні, ні. Нарешті, я зрозумів. Вас не стільки турбує життя вашої доньки, як спис Альдорн, – незнайомець весело всміхнувся й розвалився на стільці, – але ж, як я знаю, він зараз десь на дні річки разом зі Святою.

Заворушилася юрба «аристократів».

– Як це в Святої?!

– Неможливо! Що ж нам тепер робити?!

– Чому ви не розповіли нам раніше?!

– Яке лихо, що нема королеви при владі!

Голоси прокричали в жахливий унісон і звучали нудотно удавано. Едуард вражено подивився на невідомого аристократа.

– Хто ти взагалі такий?!

Кімната наповнилася пронизливим, не людським сміхом безлічі істот. Всі почали мінятися, їх колись нормальні тіла почали скручуватися, ламатися у неприродні форми, обличчя спотворюватися у кровожерливих посмішках, повних гострих зубів. Лише один хлопець залишався незмінним, ніби усе, що відбувається зараз – буденність. Він сміявся разом з ними, ніби змінюючись внутрішньо так само, як вони ззовні. Серце людини калатало, Едуард мало не впав він шоку й жаху, що пробрав його до найдрібніших кісток.

– Як вам наш сюрприз? Це була найкрасивіша частина!

Едуард мовчав. Смерть ніколи не стояла з ним у множині. Згадавши про кобуру під піджаком, чоловік спритно потягнувся до неї правою рукою. Діставши револьвер, він тремтячими руками направив його в бік сидячого.

Хлопець розширив очі й налякано підняв руки: пане Едуарде, ви чого? Жартів не розумієте?

– Ви, трикляті демони! Через вас немає ніде спокою! І тепер ви будете мені казати про «хаос серед людей»?!

– Королю, ви ж не збираєтеся стріляти, так? Я-я, всього-на-всього, казав правду!

– Що, тільки побачив пістолет і вже ховаєшся за цими монстрами? Думаєш, вони тебе захистять?! Нащо людині взагалі працювати з чудовиськами?!

Едуард поклав палець на спусковий гачок.

– Ви ж не вб’єте людину, так?

– Якщо вона погрожує моїй безпеці, то чому би і ні?

Чоловік натиснув на гачок. У кімнаті пролунав постріл, два, три. Незнайомець вже не сидів с піднятими руками, бо вони безвільно лежали на столі, голова була відкинута назад, а там, де колись було обличчя, тепер не було нічого окрім крові. Демони лише спостерігали, як багрянь швидко стікає на підлогу. Едуард зажмурив очі, притиснув дуло до підборіддя і натиснув на гачок. «Клац». Барабан обернувся, але пострілу не було. «Клац, клац», але злощасний патрон так і не хотів вилітати. Схоже, чоловік витратив усі на незнайомця. Він розплющив очі й, побачивши неможливе, випустив із рук пістолет. Пошрамований сидів весь у крові, спирався об руку і страшно посміхався. Живий, але ж точно був підстрілений!

– Ви дійсно думали забрати мене з собою? Як незручно вийшло.

– Ти повинен бути мертвим!

– Ваш страх пахне приємно, прямо як у дичини перед смертю, – демони протяжно завили і загарчали, ніби погоджуючись з чим твердженням. – Не бійтеся, я поки не збираюся вас вбивати.

– Щ-що сталося зі Святою?

– О, ну тепер, після моєї «смерті», ви хочете розмовляти, – юнак весело ляснув у долоні. – Вона на землях Віллідор. Там, де ти не зможеш її знайти. Змогла вижити після падіння у стрімку ріку.

Значіть ще жива. Король зітхнув з полегшенням. Помітивши це, демони загарчали, а незнайомець засміявся.

– Що ви хочете від мене?! Ви граєте на єдиній моїй слабкості, і щоб що?!

Демон перекинув голову на бік. Воно довго сиділо, щось говорячи собі під ніс. Раптом, істота випросталася й поглянула чоловікові прямо в очі: Пропоную допомогу, людино.

– Допомогу?

– Вірно, – демон хмикнув й перекинув одну ногу на іншу, – бачите, тут є однісінька проблемка. Втікачку вам все одно не повернути, а якщо й вдасться, то її стратять. Це я вже казав.

– То що ви пропонуєте?

– Захист вашої дорогої донечки, до того моменту поки вона не вийде з моїх територій.

– Що якщо я відмовлюся?

Незнайомець здивовано розширив очі, після чого голосно зареготав. Воно сміялося довго і невпинно, ніби тому розповіли кумедний жарт.

– У вас нема вибору.

Мороз пробіг спиною. Створіння говорило цілком серйозно, та й як взагалі можна сумніватися в цьому? Вони бажали щось почути, тому чоловік живий тільки до того моменту, поки усе не розповість. Едуард слабо махнув головою. Він був у неприхованому жаху. Істота, що перед ним сиділа, не померла від трьох пострілів у голову, а зараз воно насміхається над його становищем, насолоджуючись агонією та людською слабкістю. Демони ревіли, нагадуючи лютих вовків, дряпали стільницю, а з їх пащ капала слина. Ці потвори не виглядали розумними, але були ними. Вони здавалися тваринами, але не були ними. Що ж вони взагалі таке?!

– Мене цікавить спис Альдорн. Розкажіть про нього все, що знаєте.

Король завмер. Так ось чому вони прийшли. Певно, знали про відсутність зброї чи не з самого початку. Цей вечір, скоріш усього, останній у його житті. Залишається лише говорити. Заради доньки. Розказувати те, що вони хочуть почути. Якщо вже помирати, то без страху в очах.

– Марія точно буде в безпеці?

– О, так! До пори, до часу. Я ж сказав вам, що тільки коли вона на моїх землях.

– А може ви туди її й привели?

Юнак вдарив по столу кулаком, на дереві з’явилися тріщини. Його обличчя спотворилось це більше, великі шрами скривився у чудернацьку форму: Це я ставлю тут питання! Зараз ви ніхто, не маєте ніякого статусу! Тому почніть вже відповідати!

– Де би я не знаходився, Я все ще король Сивенії. Не забувайте про це.

Незнайомець злісно подивився на чоловіка.

– Якщо і далі будете ухилятися від питань, життя вашої донечки буде під дуже великим питанням! Так говори вже, людино!

– Гаразд! – чоловік прочистив горло. – Що ви хочете знати?

– Чому ми не можемо до нього доторкнутися?

– Очевидно: бо воно зроблено проти вас.

– Тоді чому кільце може одягнути хто завгодно?

– Ви про загублений перстень Бургунді?

– Ох, проговорився, – юнак ніяково посміхнувся. – А взагалі, продовжимо.

– Ви знаєте, де воно знаходиться?!

– Теоретично, але зараз не про це. Які ще властивості має Альдорн?

– Воно не говорить про се …

– Говорить?

Едуард настрашено завмер. Його навмисно завели під руку в пастку власних слів. Він був необачним. Чоловік ненадовго замовк, тиша почала виводити з себе демона, що сидів навпроти.

– Я дуже не люблю чекати, особливо людей.

Незнайомець почав повільно піднімати руку, на що потвори нетерпляче заскиглити. Серед шуму було чутно голоси, що волали лише про бажання скуштувати м’яса. Це був знак, дуже ясний і для Едуарда.

– А-артефакти чомусь м-мають свідомість! – рука хлопця зупинилася. – Також вони якось зв’язані, але я більше нічого не знаю!

Демон задумливо подивився на поламану стільницю, обмірковуючи почуте. Сказане цією людиною лише підтверджувало його теорію. Звернувши увагу на чоловіка, від побачив лише їжу, що нервово стукала пальцем по деревині. Люди не варті того, що вони мають, через них не стало Королеви. Це факт, відомий кожному. Вони займають настільки мало часу у цьому світі, що хлопець іноді не встигав за спостереженням зміни поколінь. Він живе вже понад тисячу років; цікаво, скільки життів згаснуло за цей час? І навіть король, по суті своїй, обличчя країни, не застрахований від старості й смерті. Такі слабкі, але чомусь панують цим світом.

Незнайомець опустив долоню й піднявся з-за столу, а за ним хвилею всі інші. Поправивши вологий піджак, він оглянув кімнату: гарне, світле приміщення, прикрашене безліччю різних тканин та портретів. На кожному з них від впізнавав попередніх королев і королів, з якими був знайомий. Вони часто розповідали йому про роботу, про любов, про своїх дітей, про відпочинок і кожен колись сказав йому щось наостанок перед кінцем. Всі вони однакові, сірі й не цікаві, створені лише щоб народити наступне покоління і повернутися в землю. З обличчь мертвих перейшов на розглядання живого: нервове, зовсім не схоже на беземоційні фізіономії предків. Він чекав, що людина наважиться сказати щось ще, але цього не сталося. «Ще слабкіший за них», подумав він, «не зміг зберегти навіть те, що було для нього найголовнішим».

– Якщо спис й кільце зв’язані, то в них є й загальна властивість.

– Можливо, ми не можемо цього знати. В решті решт, Бургунді зник понад двохсот років тому.

– Людино, як думаєш, що буде, якщо демон одягне перстень й він прийме його?

– Точно нічого хорошого.

Едуард заплющив очі, притиснувши їх пальцями. В цей час юнак непомітно підняв руку над головою, але не даючи команду до кінця.

– І чому це?

– Думаю, ви й самі вже розумієте. Згоден один, піде й другий.

– М, так. Тепер все склалося, – демон швидко опустив лівицю. В сторону чоловіка полетіла зграя голодних пащ, – дякую вам. Ваша допомога незамінна.

Пронизливий крик закінчився настільки швидко, наскільки й почався. Замість нього було чутно хрускіт кісток, розрив тканин, тяжкий хрип істот. Підлога стала червоною, а портрети сумно дивилися на цю картину.

– Як гарно, що люди такі недолугі.

Зовнішність демона почала змінюватися. Чорне як вугілля волосся пофарбувалося в каштановий, пошрамоване молоде обличчя стало грубішим, а жовта райдужка очей змінилася на блакитну, велична постать зменшилась.

– Пане, наказати іншим прибрати цей безлад? – голос пролунала за спиною: це була його вірна помічниця Феріоз.

– Так, це буде дуже мило з твоєї сторони.

Дівчина поклонилася й простягнула чоловікові хустку.

– Скажи підготувати мені новий костюм. Я не збираюся ходити в брудному.

Не дочекавшись відповіді, демон взяв запропоновану тканину і вийшов у просторий коридор Золотого палацу.