Флорофаундія

Розділ ІІ.

1. Замок Міранди.

– Ось, це він! Це замок Міранди! Це та пам’ятка архітектури, про яку ти, Мирославе, розповідав! – дівчина на радощах, що змогли дістатися до споруди не зважає на безпеку.

– Любо, обережно! Не поспішай! – Мирослав хотів зауважити, щоб дівча не квапилося.

– Та зачекай же на нас! Там може бути небезпечно! – наполягає на цьому й Совка Агриппіна.

Але дівчиною-феєю опанувало бажання невідомих пригод:

– Ось, дивіться! Це той самий замок! Це замок Міранди. Я знаю! Я впевнена в цьому! – горить бажанням зазирнути всередину.

– Любов, можливо це так, але ти зачекай на нас. Світ Флорофаундії береже в собі чимало невідомості, – друг Агрі наполягає.

– Гаразд! – Люба змирилася із переконанням товаришів.

Зачекала кілька секунд, поки вони підійшли до неї якнайближче.

Мирослав взявся за частину воріт залізної брами та обережно відчинив її. У цьому обійсті нічого не нагадує про життя та існування людей чи будь-яких інших істот, принаймні таких як вони. Навколо гнітюча та насторожлива тиша. Здається, що уже дуже давно тут ніхто й ногою не ступав. Спокій є вбивцею цього замку. Колись вишуканий велетенський двір, з клумбами по обидва боки та невеличким фонтаном посередині, зрікся своїх принад і скніє у мовчанці бур’янів та сухих гілок перегнилого листя. Замість квітів залишилося лише сухе бадилля.

– Мабуть, колись тут було дуже красиво! – пробубоніла Люба, зацікавлено роззирається по сторонах. Можливо сказала, щоб не мовчати.

Мирослав добре знає та розуміє історію цієї культурної спадщини. Адже чимало відає про минуле світу. Промовив сяк-так:

– Я не розумію, чому ми в цьому замку, якщо його у 2017 році було повністю зруйновано й забуто. І це виходить, що ми у Бельгії? Адже я наскільки знаю, то Замок Міранди або його ще називають Замок Нуази розташований саме в цій країні.

– Ти правий. Ми у Бельгії, в місті Сель. А цього замку й справді уже давно немає на карті. Тільки не забувайте, друзі, що ви у світі Флорофаундії, а тут усе по-іншому. – Совка Агриппіна пояснює незрозумілість подій.

– Але... – юнак хотів зауважити, але метелик не дав довести думку до кінця.

– Ти хочеш запитати, як ми так швидко можемо мандрувати по всьому світі? Це все просто, але вам, людям, не зрозуміти. У нас є надзвичайна сила. Вона криється у тому, що наша відстань та час – це зовсім недотичні взаємовідношення з вами. І те, що для вас далеко і довго, те для нас може бути зовсім близько одне від одного й займатиме невелику кількість часу. Ми не маємо сили керувати часом та відстанню. Навіть богині Діані це не під силу. Світ Флорофаундії дивовижний, але багато в чому не зрозумілий та непояснимий. – Агрі розтлумачив закони цьогочасної природи, щоб не виникало зайвих питань.

Люба та Мирослав на це нічого не відповіли, позаяк ніхто з них досконало не зрозумів, про що саме говорить метелик. Але ясно їм лише те, що потрібно рухатися далі, а з усіма цікавостями світу уже потім якось розберуться.

Усе навколо спить у непорушній тиші. Але тільки дивно те, що до самого замку веде невеличка тоненька стежина. Так, ніби сюди кожного дня хтось ходить. Чи може, просто листя рослин знають, що цю доріжку не потрібно завойовувати, адже вона належить чомусикам.

Можливо це й справді так.

Подорожувальники-обрані обережно ідуть по тоненькій вузенькій частинці неторкнутій рослинністю землі, що називають “стежкою”, до велетенського замку, який збудовано в неоготичному стилі.

– Якось дивно, що одна частина його уже давно стала руїною, а друга – ще й досі непохитно зберігає свою королівську величність, так само непорушно зачудовано стоїть, відображаючи епоху тих часів, як і в дев’ятнадцятому столітті. – Люба розглядає споруду та дивується таким контрастам.

– І то більше! – Мирослав втрутився у її домисли. – Цієї споруди уже із 2017 року немає на карті. Я читав, у якійсь статті. Знесли її через непроханих гостей та безгрошів’я.

– Агрі, а що ти нам скажеш? Це правда? Цього Замку Міранди уже не існує? – після розповіді хлопця, феєчка вирішила переконатися у правдивості оповіді.

– Любо, я не можу тобі цього сказати, адже ніколи раніше не відвідував цієї місцевості. І я вже казав, що у ваших і наших світах все по-іншому. Я ніколи не був у вашому... – метелик помовчав декілька секунд, прислухаючись, а потім додав: – Тому не можу сказати нічого напевно. Я ні сном ні духом не відаю про цю пам’ятку культури. Але чимало чув про замки інші та їх легенди. Мабуть, на то він і Замок забутих історій, якщо про нього майже ніде не згадують. І ще! Про легенди знати мало, у них потрібно повірити. – Агрі так проговорює, ніби заглибився у свої далекі спогади.

Мирослав промовив, ніби сам до себе: – У цьому світі навіть дурневі з легкістю можна повірити, коли бачиш такі чудасії.

Ніхто з присутніх не відповів на його докір, тому до самісіньких дверей замку йдуть мовчки.

Ідуть тоненькою смужкою-стежинкою, яка звивається під їхніми ногами, ніби маленька зміючка повзе у своїх справах. По обидві сторони ростуть різноманітні рослини. Більшість з них є невідомими, хоч тут з легкістю можна впізнати жалку кропиву, папоротник, калачики різних різновидів, материнку, череду, конвалію, шавлію, лікарські алое вера, алое деревоподібне, алое остисте, алое білоквіткове, алое привабливе.

Всі вони можуть чимось допомогти або, навпаки, нашкодити. Більшість рослинності цієї давно занесені до якихось відомих книг і оберігаються законом людського світу. У цьому світі вони просто середовище флори й фауни. Тут, у Флорофаундії вони Королі й Королеви – і вони жителі цього світу, як не фантастично це звучить.

І ось обрані вже переступають своїми ногами сходинку за сходинкою, піднімаючись до головних дверей цього забутого Замку Міранди.

Нічого особливого не трапилося, коли вони подолали останній щабель засипаного листям та тугою пилу, що є непорушним володарем цього пристановища.

Люба підлетіла якнайближче та почало смикати за приладдя, яке слугує відчиняйлом для дверей. Не поступається наполегливому натиску маленької істоти. З усієї сили то тягне кільце-ручку брами-дверей, то, навпаки, штовхає вперед. У надії, що воно відчиняється саме так.

Але що зробить маленька фея у порівнянні з тим, що велетенське кільце для неї всього лиш, ніби гойдалка, на якій можна примоститися, щоб відпочити та насолодитися краєвидом. А двірна щілина для ключа – це тільки віконце в іншу епоху.

– Я спробую! – Мирослав теж взявся тягнути за ручку дверей, але марно. Велетенські двері-брама не піддаються такому впливу. – Можливо нам потрібно знайти ключ, щоб відчинити цей Замок? Нова своєрідна таємниця! – додав про всяк випадок.

Метелик, спостерігаючи за цим дійством, промовив: – А ви ввічливо постукати не пробували? Може й ключ шукати не знадобиться!

– Стукати? – Мирослав здивувався відповіді.

– Чому ти такий здивований? Нічого дивного в тому, щоб проявити ввічливість, немає. Це має бути бажання кожного, а не вимушений вчинок. – Агрі якось неоднозначно відповів. Потім намірився постукати у двері, але стримався і звернувся до Мирослава: – Хлопче, тут діють закони інші, не такі як у вас: увірвався і взяв. Те що потрібно тут – можна просто попросити.

– Гаразд. Я зрозумів, – розгублено промовив юнак.

– Так, спробуймо просто попрохати, – Люба підтримує думку Агрі.

Мирослав змирився з одноголосною думкою друзів та наважився постукати першим. Обережним ледь чутним дотиком дотулився до дерев’яного приладдя. Запитав у простір:

– Можна до вас увійти?

На вулиці гуляє вітер, нагадуючи поганеньку погоду, як буває восени або ранньою весною. Небо затягнуте сірими хмарками, планує піти мілкий дощик. Окрім звуків природи більше нічого не тривожить цієї тиші. Але двері відчинилися так, ніби самі собою. Ніби Невидимий хтось своєю дужою рукою змусив їх розчахнутися для подорожувальників.