Флорофаундія

3. Разом.

Після цього інциденту минув довгоочікуваний час, тому він сказав “Дякую” усім, хто йому допомагав та покинув заклад на своїх двох. Ці лікарі, й справді, зробили чудо. Звістки про Любов так і не отримав. Бо з таким іменем пацієнтів у них не було, чи може, то просто мама занадто сильно за нього переймається. Бажання та намір віднайти дівчину почав потрохи відступати, бо невідомість породжує безнадію, а йому потрібно жити далі. Життя дає ще один шанс. Цього разу пригода навчила Мирослава бути трішечки впевненішим та наполегливішим. Ту дівчину, яка чекала у лікарні, коли ж він прийде до тями, не підпустив ні на крок до себе та не вислухав навіть виправдань. Той, хто зрадив один раз – зробить це знов.

Скільки часу пройшло, але так і не наважився пройти до місця ДТП. Не міг себе змусити відвідати його. Там зустрів справжнє кохання і там же його втратив.

З мамою вирішили, що йому буде краще поїхати за кордон на певний час. Відпочити від спогадів.

“Чи довго я буду бігати від себе? Чи зможу спокійно жити, не побувавши там?” – запитував неодноразово себе. І врешті, вирішив на прощання все ж відвідати місце його “нового життя”.

Ось та сама вулиця. Пахне весною, травень – це пора ароматів. Опустився й присів на траві біля нещодавно зруйнованого забора. Уже полагодили. Мама про все домовилася. За огорожею, уже не зовсім закинутий будинок. Намагається зазирнути у шпарину, щоб розгледіти його краще.

– Тут оселилася нова сім’я. Уже потрохи приводять його до ладу. Як і весь світ Флорофаундії, загалом, – чує позаду себе дівочий голос.

Озирнувся і від неочікуваності аж підстрибнув:

– Люба! Моя Любов! Це ти! Я не збожеволів! – кинувся цілувати її у кожну частинку обличчя. Полонив у обіймах.

Вона не пручається, позаяк теж давно Мирослава чекала.

– Я тебе шукав, але все було марно. А тут ти сама мене віднайшла.

– Це не я.

– А хто? Ти ж підійшла перша, – дивується юнак.

– Це Агрі прилітав та сідав мені на плече. Він такий красивий цей метелик. Я його тепер не розумію, але він привів мене сюди. І тепер я кожного дня сюди приходжу, а іноді й декілька разів на день, коли мені сумно. Спочатку я теж думала, що це вигадка, – дівчина розповідає.

Сидять на прохолодній траві, тримаються за руку.

– Ти як взагалі? – Мирослав спитав, аби не мовчати.

– Все добре. Мене машина збила у зовсім іншому районі цього міста, але чому я опинилася тут, цього ще й досі не розумію.

– Мабуть, щось провела тебе до мене. Думаю, що це кохання, – чмокнув дівчину в щічку.

– Ця історія не змінила моїх батьків і вітчима, але вона чудово навчила мене розуміти, що можу я обійтися без них. Ніщо не коштує мого життя. Ти тільки уяви: мене насварили за те, що мене збила автівка. Ось такі справи. Я про тебе їм нічого не наважилася розповісти, пробач, позаяк психіатрична клініка мені була б гарантована, – розповідає про життя, яке було без нього. – Я пішла від усіх. Винайняла помешкання. Влаштувалася на роботу, у кафе офіціанткою, тут неподалік, – показала кудись ліворуч. – Ось такі справи. А ти як?

– Мене склали по частинках. Вижив, як бачиш. Мама хоче, щоб я поїхав з країни на певний час, але я все відтягую. У нашу історію ніхто не повірив, як я не намагався розповісти, – теж парубок промовляє про наболіле.

З хвірточки будинку виходить жінка, на диво, схожа на пані Весту.

– О, привіт. Що ви тут забулися? – запитує парочку.

– Ми уже йдемо, пробачте, – Мирослав підвівся, виправдовується.

– Та сидіть. Вам потрібно наговоритися. Ми нещодавно перебралися у це помешкання, але думаю, що з часом усе полагодимо. Щасливого майбутнього вам. Літолисе, ходімо із мною! Потрібно купити полуниці. Донька із зятем скоро в гості приїдуть, – після цих слів жінці на плече прилетів та сів дикий кажан. Зачинила хвіртку та пішла у справах.

– Літолис?! – сказали в один голос, перезирнулися. – Жіночко, зачекайте! – але її й слід простиг, коли вони опам’яталися хто це був.

– Ну гаразд. Значить так потрібно, – спокійно промовила Любов.

– Ти куди зараз? – запитує хлопець.

– Не знаю. Ще не думала над цим питанням. У мене сьогодні вихідний, – відповідає Люба.

– Ходімо зі мною. Я познайомлю тебе з мамою. Вона буде задоволена, що я нарешті знайшов свою Любов, – юнак, не чекаючи відповіді, взяв дівча за руку і вони пішли у бік, де живе Мирослав.

8 червня 2023 р.