Флорофаундія

6. Під землею. Горе-дослідник.

– Що тепер? Куди далі? – запитує тварина.

– Вперед і тільки вперед. Я впевнений, що вони впали сюди. Ходімо, – веде товариш. Але не ступили й декількох кроків, як лапи сковзнули і вони зненацька покотилися донизу та уже за мить випали у більший простір кімнатки чийогось помешкання.

– Я не помилився. Це й справді місто під землею. Тут багато дорогоцінного опалу є. Опал – це камінь такий. А помешкання під землею нічим не гірше від житла на землі, а іноді навіть краще, бо у цій місцевості дуже спекотно, а тут прохолодніше, – Совка Агриппіна розповідає пантері про географічне значення цієї місцевості.

– Не знав, що таке теж буває. Я не можу звикнути, що можна через портал потрапити відразу в інше місце. Мене дивує тільки одне: чому ми не можемо просто пройти через час і простір і вийти у потрібній місцині? – Котопума розпитує про очевидне.

– Тому що ми не знаємо, де саме розташовані ці ходи, позаяк вони мають властивість змінювати місцевість. Ну гаразд. Потрібно обраних шукати, – метелик дав зрозуміти, що часу обмаль.

На щастя у цьому просторі, окрім них, більше нікого не було. Тому довго вирішили не залишатися на одному місці, бо потрібно шукати друзів. При виході із кімнати є ще коридори. З чотирьох тунелів обрали той, що центральний та пішли вздовж нього, а три з них розташовані один біля одного.

– Це якийсь нескінченний перехід. Добре, що хоч ці маленькі *Luciola lateralis світлячки освітлюють приміщення, – Агрі говорить думки в голос.

*Luciola lateralis. Світляки – сімейство жуків, характерною особливістю яких є наявність спеціальних органів свічення – Лантерн. Лантерни розташовуються на останніх черевних сегментах, найчастіше під прозорою кутикулою, і утворені великими фотогенними клітинами, які рясно оплетені трахеями та нервами. Під цими клітинами знаходяться відбивачі світла – клітини, заповнені кристалами сечової кислоти. По трахеях до фотогенних клітин надходить кисень, необхідний для окислювальних процесів, що відбуваються тут. Іноді здатністю світитися мають не тільки імаго жуків, але і їх личинки та яйця. Личинки харчуються слимаками та іншими наземними.

Представники сімейства – наземні жуки, які ведуть нічний спосіб життя. Покриви тіла м’які чи помірно склеротизовані, верхня сторона тіла помітно сплощена. Статевий диморфізм значно виражений: у самок часто відсутні крила та надкрила, що робить їх схожими на личинок. Личинки ведуть наземний або водний спосіб життя. Живляться, живучи за рахунок запасу поживних речовин, накопичених на личиночной стадії. Личинки ж є хижаками, харчуються молюсками та ховаються у їхніх раковинах.

Налічують близько 2200 видів. Найбільш різноманітно представлено у тропіках та субтропіках, мізерно – в помірному поясі.

– Так, не дуже мені тут подобається. Потрібно вибиратися звідси, – доповнив Котопума.

Чимало часу згаяли своїми походеньками та загляданням у непримітні кімнатки звичайнісінького людського житла. Просторі покої зі зручним розташуванням меблів і якоюсь непримітною рослинністю у садових горщиках.

– Я так і знав, що ми нічого не виходимо, – спересердя буркнув пантера, коли вони опинилися знов у тій самій частині побудови, яка містить чотири тунелі. Змучений, голодний та ще й доводиться ходити тут.

– Ну, якщо ми уже знов тут, то пропоную піти тепер у прохід праворуч від центрального, бо повернутися тим, через який провалилися їм точно не світить. Занадто похилий та й розшукують їх там і Мирослав з Любою точно тут заблукали. Так і зробили, пішли проходом праворуч. Цього разу ходи нагадують не звичайне помешкання, а якусь дослідницьку лабораторію, що живе своїм життям, під землею.

Наближаються повільно та тихо. Намагаючись не виказати своєї присутності.

Незчулися, як примостилися тихцем та спостерігають за дослідником-твариною, який порядкує біля своїх колбочок.

– Чому ця істота схожа на крота і водночас на людину? – дивується побаченому Котопума.

– Мабуть, це той схиблений дослідник, який перетворив себе майже на крота. Такі собі мутаційні вигадки, – пошепки розповідає історію з майбутнього Агрі.

– Що? Я взагалі більшу частину не розумію, про що ти кажеш, – пантері невтямки зрозуміти, про яке майбутнє говорить товариш.

– І не зрозумієш. Це не наша епоха, але він існує, виявляється, і у нашому світі. А я думав, що це вигадки. Як виявилося – ні. Що тільки люди не придумають, щоб здобути собі безсмертя, – Агі розповідає про свої здогадки.

– Так-так, любі мої, зараз перевіримо, що у нас вийшло, – доколочує рідину, яка має бузкове забарвлення та їдкий запах аміаку. Хриплим голосом, задоволено, ніби смакує кожним словом, промовляє людиноподібна істота.

– Люба! Мирослав! Он вони! – пантера побачив цих двох та вказує на місце ув’язнення.

– Потрібно вигадати план втечі, а потім щось робити, – метелик намагається думати тверезо.

– Як завжди діємо. Я нападу на цього горе-науковця, а ти тим часом визволиш подорожувальників, – розповів про план дії.

– Добре, тільки потрібно все робити швидко та злагоджено. Бо тут стоять обмежувальні пристрої, які можуть автоматично зачинятися, тому, ні в якому разі, не можна допустити цього психа до кнопки запуску безпеки. А ще... як вибіжимо, то попрямуємо у третій тунель. Там має бути вихід! – Совка Агриппіна пояснює важливість перебігу подій.

Люба та Мирослав закриті у клітці кольору міді, такі й як ув’язнюють фей, але ця має розміри більші за людей. Так, ніби він тут тримає звірів.

– На раз, два, т... Я ще не сказав “три”, – але уже було запізно, бо Котопума уже накинувся з ричанням на крота.

– Що? Що тут робить ця кішка?! – не очікував побачити хижака у своїх володіннях. Але потім швидко додав: – Буде ще один дослід.

Після цих слів пантера ще жорстокіше загарчав. Агрі тим часом уже віднайшов ключі, на сусідньому столі та відчинив клітку. Мирослав та Люба мерщій вибігли звідти. Метелик вказав на вихід і всі помчали у той бік. Лише тоді, коли друзі зникли за рогом, тварина теж відпустила дослідника й майнула швидко за ними. За декілька секунд пролунали сирени та двері скрізь розпочали зачинятися.

Біжать скільки є сили. Ось, на щастя, за ними зачинилися остання брама із тунелю лабораторії й Котопума теж встиг їх минути. Але страх бути спійманими все ж не дає спокою, тому побігли у третій тунель й досить швидко опинилися на поверхні.

Повітря б’є у скроні. Попри втому тварина посадила собі на спину Мирослава, а Совка Агриппіна – Любу. Тікають щосили.

Зупинилися лише тоді, коли стали впевненими, що нічого їм не загрожує. Навколо серед лісової гущавини буяє галявина, на якій уже розпускається трава та різні лісові квіти. Нарешті змогли поїсти хоч щось та повмощувалися відпочивати.