Флорофаундія

4. Чомусики.

Тепер вони всі троє провалилися у безодню книги з ілюстрацією невідомого замку. Неприємне відчуття переповнило буття кожного.

Здається, що твоє тіло просто руйнується та витікає з себе як з істоти, а потім мандрує незалежно від здорового глузду. Це відчуття тривало недовго. Уже через декілька хвилин чи секунд, часу загубили лік, вони стоять у цій самій залі, але набагато чистішій. Так, ніби за декілька мілісекунд кімнату було вичищено до блиску. Слої зниклого пилу із далеких понівечених коридорів та частини від зруйнованої будівлі, неначе й не було. Це дрібниці на фоні того, що на них споглядає невеличка мохната істотка, схожа на коалу чи лінивця, але із великими губами, які здаються можуть розцілувати цілісінький Світ. Великі красиві блакитні очі та вії, про які, мабуть, мріє кожна дівчина, споглядають зацікавлено на них. Шерсть у тваринки кольору смачного стиглого горішка. Пухнасте хутро нагадує шерсть кішки *Мейн-кун.

*Мейн кун, Мейнська єнотова – порода кішок, родом зі штату Мен у США, де вони жили на волі й добре пристосувалися до несприятливих погодних умов.

Мейн-кун витривала й невибаглива порода. Походження їх невідоме. Мабуть, вони з’явилися від схрещування місцевих короткошерстих і завезених торговцями довгошерстих кішок. Свою назву одержали завдяки місцю походження та через схожість із єнотами. Сьогодні мейнські кішки добре відомі й розводять їх в багатьох країнах. За характером дружні, грайливі, спокійні, схожі на перських кішок. Протягом тривалого часу мейнська єнотова кішка вважалася найбільшою кішкою. Довжина шерсті змінюється залежно від пори року й клімату. У країнах з теплим кліматом шерсть стає коротшою.

Невідома істотка стоїть на двох лапках та тримає двома іншими лапами в обіймах тендітну Любу-Фею. Тваринка на зріст, мабуть, метр або й того менше.

Непрохані гості не встигла нічого зробити у порятунок компаньйонки, як почули позаду себе жіночий голос:

– Фу! Я що тобі сказала відпусти її! Негайно! Може вона отруйна?! Що це ти собі придумав таке?! – сварить тварину.

Друзів озирнулися і бачать, що до них наближається жінка.

Так-так, справжня жінка. Вона у зріст, мабуть, трішки нижча за Мирослава. Білявка з прямим волоссям і карими очима.

Говорить сердито та ховає люб’язність у далекі закутки своєї справжньої душі.

Спочатку вона не зовсім звертає уваги на забрівших у її володіння подорожувальників.

На вулиці зараз здається зима чи осінь, а може весна. Вже втратили поняття часу. Одягнена дівчина у тоненький костюмчик часів сучасності. Таке відчуття, що час перемішав епохи.

Звертається до істоти. Вказує йому пальцем, куди потрібно йти.

Тварина трохи подумала, але все ж зваживши всі за і проти, випустила нарешті Любу зі своїх лапеняток. Та відійшла убік до своєї господині.

– Ось тут! Біля мене стояти! І не торкайся цих! – гримає на звірка. Ще й досі не дивиться на трійцю. – Я що тобі говорила? Нічого до лап не брати! І нікого сюди не тягнути! А ти чим думаєш? Ти наведеш на наші сім’ї нещастя. І що тільки цей чомусик собі думає?!

Тваринка опустила голову. Нічого не зауважує, не протестує. Просто перебирає з лапи на лапу, відчуваючи власну провину. Опустив очі в підлогу та підкорено слухає.

– Гаразд, все добре. Якщо вони сюди прийшли – значить їх пропустили чари. Без цього ніяк, – жінка роздумує вголос. І лише зараз звернула увагу на Мирослава, Агрі та Любу, які стоять ні в сих ні в тих та ніяк не розуміють, що відбувається.

– А ви що тут забули?! За чим прийшли?! – роздратовано запитує.

– Ми... – почав говорити Мирослав, але Агрі зрозумів, що початок недуже, тому перебив на півслові товариша та продовжив сам.

– Пані, пробачте, що втрутилися у ваші володіння. Мене звуть Совка Агриппіна, а це мої друзі: Люба та Мирослав. Вони обрані, так би мовити. От я й супроводжую їх у цій нелегкій справі.

– Обрані? – недовірливо промовила, оглядаючи уже детальніше чужинців.

– Так сказав лісовик з володінь Чимжиків, а ви ж, думаю, знаєте, що він ніколи не помиляється.

– Так, метелику, мені відомо, що Щезник не помиляється ніколи. Але звідки мені знати, що вони справжні й це не звичайна вигадка богині Діани? – недовіряє жінка гостям.

– Ми говоримо правду. Хочете вірте, а хочете ні. Але навіщо нам було б пхатися у Замок забутих історій, якщо це вигадка? Думаю, що Діана знайшла б інший вихід сюди дістатися. І ви ж самі сказали, що якби ми були небезпечними, то чари сюди б не пропустили. – Агрі наводить аргументи для переконання.

Мирослав з Любою в той час вибрали позицію мовчати.

– Добре, припустимо, що я повірила. Не буду запитувати про пригоди минулі. І так усе зрозуміло, – провела погляд оцінювальний на цих двох. – Та й не тутешні ви, адже не живі, але ще й не мертві. Поки що... – неоднозначно промовила.

– І ще у нас є карта. Мирославе, покажи! – Агрі закріплює слова доказами.

Черед декілька секунд юнак витягнув шматок не то паперу, не то тканини. Та протягує жінці.

Не наважилася взяти до білесеньких рук.

– Я знаю, що це за річ. Ви нікому не давайте її, бо вона належить тільки вам та Мавці. І ще богині Діані, але та навряд чи нею поділиться. Кажуть, що користуватися нею можуть тільки ті, хто створений один для одного. Цю річ так просто нікому не дають. Бережіть ваші стосунки, – звертається до прибулих зі світу людей.

Люба й Мирослав перезирнулися, натомість Агрі навіть оком не повів. Мабуть, знає, про що говорить ця пані.

Потім Мирослав, поспіхаючись, запхав цінну тканину до кишені. Уже звик, що його з Любою всі вважають парою.

– Моє ім’я Міранда і я власниця всього того, що ви уже бачите і того, що іще побачите. О, до речі, це чомусик, на ім’я, Грушик, – уже менш категорично промовила.

– Чомусик? Грушик? – Люба не втерпіла, щоб не пролементувати хоча б словечка та не залишитися без уваги.

– Так, чомусики – це мої помічники та друзі. Вони бувають іноді неслухняними, але це все дрібниці. Я розумію, через що такий непослух, адже вони теж втомилися постійно переховуватися від Феєловців, але що поробиш, якщо наша богиня Діана з’їхала з глузду. З ким не буває! – іронічно додала Міранда, ніби ще ніхто цього не помітив. – У них різні імена. Кожне ім’я залежить від того, де саме вони живуть. Ось, наприклад, Грушик має за домівку грушу, а Яблик – яблуко. Ще у нас є Абрикосик, Полуничник, Гарбузник, Помідорник та багато інших, – розповідає уже бадьоріше. – Але про це потім. Ви самі у всьому переконаєтеся.

Друзі не насмілилися більше заперечувати чи підтримувати домисли Міранди, тому вибрали спосіб очікування вдалих обставин.

– То для чого ви шукали саме цей замок? Для чого вам потрібні мої чомусика? Замок забутих історій – це не жарти. І його хто-небуть не знайде.

– У нас є нищівна жага! Ми просто зобов’язані врятувати цей довбаний світ Флорофаундії! – Люба висловилася якомога влучніше.

– Ну, почнемо з того, що жодна істота не має права називати світ, у якому чужа, “довбаним”.

Дівчина зашарілася від сорому, адже це просто на емоціях вирвалося. Але душа замку не звернула на такі дрібниці увагу, тому продовжила далі: – Я не вірю у благородність таку. Тому краще відразу розповідайте, що привело вас сюди? – наполягає на своєму господарка.

– Ми й справді прагнемо врятуватися. Прагнемо повернутися у свій світ і не у вигляді мерців чи фей, чи будь-кого іншого. Хочемо, щоб все було як раніше, – Мирослав взяв ситуацію у свої руки.

– А ви дійсно хочете, щоб у вашому світі у вас було все як раніше? – Міранда не дає спуску.

Уже й хлопець опустив голову, бо не все так гладко у їхніх долях, як би хотілося, і вони явно бажають змінити життя минулого, але признатися собі в цьому – це неабиякий талант.

– Добре, я все зрозуміла... Не буду більше наполягати на розпитуваннях. Ходімо за мною, – не чекаючи відповіді, взяла свого чомусика за лапку та пішла із дверей туди, де буяє пишний сад гігантських розмірів яблук, груш, гарбузів, слив, огірків, абрикос, полуниці тощо. А ще нещодавно вони йшли по обросшому рослинністю дворищі, яке було точно не з плодами такого розміру.

Лише наближаючись ближче стало зрозуміло, що то не звичайні гігантські фрукти та овочі. Це маленькі будиночки замасковані під вітамінний набір. Блакитні круглі віконечка та дверцята теж заокруглені. Увійти до такого помешкання явно зможуть невеликі особини. Непрохані гості розглядають чудасію саду, яку доповнює сонячний день.

– Так-так, тут живуть мої помічники чомусики. У нас тут дружньо йдуть справи, головне, щоб Феєловці не прорвали оборону магії, бо я чула, що вас шукають, – так ніби здогадалася про думки друзів.

– Можливо, ви нам віддасте книгу з рецептом та ми підемо з ваших володінь, щоб не завдавати клопоту? – Мирослав намагається пришвидшити події.

– Ой, що ви. Ні, погостюйте у нас хоч деньочок. Не часто маємо можливість зустрічати гостей. Та ще й таких, – вмовляє Міранда. З домівок виходять чомусики та з цікавістю спостерігають за чужинцями.

– Ну, ми поспішаємо, але якщо ви наполягаєте, то затримаємося трохи, – Люба не може відмовити.

– О, це чудово. Я пригощу вас чаєм і покажу бібліотеку. Ми з чомусиками частенько збираємося для читання, – радіє можливості живого спілкування.