Флорофаундія

4. Безпечна схованка.

Тільки таке звичне місто чомусь уже не здається настільки щасливим, як декілька годин до аварії. Чи це так впливає забій головного мозку, якщо таке дійство можна назвати травмою. Навряд чи, адже у нашому житті всі випадковості не випадкові. Так, ніби сама богиня долі *Мойра вибудувала у людському існуванні усі ці випадковості. На вулиці сіріє і вже не розбереш чи це ранок наступає на п’яти ночі, чи ніч не бажає залишати час ранкові.

*Мойри – у давньогрецькій міфології, богині долі і призначення людей та богів. Дочки богині ночі Нікс: Клото, Лахесіс, Атропа.

Мойри були трьома сестрами, охоронницями ладу у всесвіті та в стосунках між людьми. Зображували мойр статечними жінками з кужелем, терезами, ножицями або сувоєм папірусу, на якому записані слова долі.

Клото наосліп брала жереб, визначаючи ще до народження людини якою буде її доля. Вона ж подавала пряжу, в якій містилися всі події життя.

Лахесіс згідно з жеребом робила нитку гладкою чи грубою, відповідно життя людини ставало щасливим чи нещасливим, людина легко жила свій вік або повсюди зазнавала нещасть.

Антропа записувала все життя на сувій і перерізала нитку, в цю мить життя людини обривалося.

Платон уявляв мойр як сили вищого світового порядку: вони сиділи на небі на троні, в білому вбранні, з вінками на головах і пряли під звуки гармонії сфер. Від них залежало людське життя: їх прикликали, коли народжувалася дитина, молоді приносили їм жертви в день шлюбу, а вершники складали їм обітниці перед змаганнями.

У архаїці ім’ям мойр позначався вищий закон природи, боги ж були його виконавцями.

В епоху еллінізму з мойрами також конкурує богиня випадку Тіхе, що характеризує нестійкість і мінливість життя.

Народження і смерть стояли під особливим заступництвом мойр. Вони визначали строк життя людини і момент її смерті, пильнували, щоб вона не прожила довше відведеного строку.

Клото зображувалася юною дівчиною, як мойра минулого, Лахесіс зрілою жінкою, як мойра теперішнього, а Антропа старою, оскільки визначала майбутнє людини – її смерть. Мойрам молились в дні весіль. Храм мойр стояв у Коринфі.

Бігли, озираючись на всі сторони, щоб не приведи Господь, знов не влипнути у халепу.

– Ось... Сюди... – вказує на розчинені двері закинутого будинку, огорожу якого цієї ночі проломила його новенька автівка. “Мама буде не в захваті, бо розтрощити новий подарунок презентований до повноліття, пішов котові під хвіст,” – хлопець думає про наслідки. Мирослав тягне дівчину за руку з такою силою, ніби ось-ось хтось невідомий уже навісив над нею свою лахмату лапу.

Люба не встигає за бігом врятованого, але виходу іншого немає, якщо не є бажання стати кимось невідомим. Мовчить... слідує за юнаком.

Вбігли у майже зруйновану будівлю. Зачинили двері.

– Встигли... – віддихується Мирослав.

– Що це було? Нічого не розумію, – дівчина мовила у пориві віддишки.

– Я не знаю, що коїться, але точно щось не дуже хороше. І, до речі, цього будинку я теж ніколи раніше не бачив тут, чи може просто уваги не звертав.

– На жаль, не можу допомогти тобі у цих спогадах, адже у цьому районі я випадковий гість. Якщо чесно, я тут буваю не часто. Просто вирішила втекти від своєї необтесаної сімейки. – Люба говорить так, ніби для неї це буденна справа і вона уже разів сто таке робила.

– Втекти? – не то перепитує, не то намагається зрозуміти суть сказаного Мирослав, адже йому цього не збагнути. Він ніколи не втікав з дому, бо у побуті, те, де він живе, не можна назвати домом, мабуть, просто – це місце для ночівлі. Це радше від нього втекли, у пориві пошуку кращого життя. Тому звик до самостійності, як то кажуть: “З пелюшок”. Не завжди долі дітей багатих батьків є хорошими. Якщо хочеш жити добре, то мусиш чимось жертвувати. От батьки віддали на поталу дитинство та добробут власної сім’ї. Але кого це цікавить, адже для простих, тобто не дуже багатих людей, він “мажор”, який не знає ні жалю, ні співчуття, ані любові. Тільки ніхто не задумувався чому? Мабуть, просто його не навчили цього, бо ми, люди, не можемо віддати іншим те, чого ніколи не мали самі. Уміє любити той, кого любили; уміє не щадити себе у благо інших – хто отримував саможертовність.

– Так, втекти. Ти такий здивований, ніби ніколи такого не робив. Для мене це звично, бо батьки полюбляють залити сліпи, а в інтернаті теж життя не мед, от доля й навчила втікати з усіх усюд. Ой, пробач, мабуть, дійсно ти не знаєш про що я говорю, – провела оцінювальним поглядом.

Мирослав промовчав, вдаючи, що не розчув докору.

– Ну добре, про мене не будемо, бо я це я. Якою вродилася, такою і зостануся. – Люба вирішила не доводити розмову до абсурду й на часі це недоречно.

– Що будемо робити? Як вибиратися? – хлопець риторично озвучує думки в голос, адже відповіді на них поки що немає.

Люба опанувала себе й уже бадьоро розглядає будівлю:

– Непогані речі тут лежать на своїх місцях, ніби ще й досі хтось мешкає. І чому їх ще ніхто не розікрав? – походжає по просторах кімнати. Це, мабуть, часів 15 століття? – взяла до рук чашечку із набору. – Красива. Ніколи раніше такої не бачила. І так охайно розставлена на столі, ніби гостей чекали давно. Сідай! – мовила до юнака, весело вказує на стілець. – Відчуємо себе частинкою тієї епохи.

– Любо, перестань веселитися. Відбувається якесь безглуздя, а тобі смішно! Може ти ще й жити тут оселишся? – Мирослав буркоче, адже не розуміє, що насправді відбувається, а тут ще й це дівчисько себе так поводить.

– Та чому ти такий напружений? Це імовірно якийсь маскарад до свята, наші аніматори вигадали, а ми лише частина масовки. Не бери дурного до голови. Краще сідай поп’ємо чайку і візьмемо участь у новому реаліті-шоу. Зараз ще щось цікавеньке трапиться, це ж карнавал, – не сприймає навсправжки все, що тут коїться. – Ой!

– Що трапилося? – Мирослав перевів погляд із сімейного портрету, що так бентежно споглядає на них зі стіни.

– Та нічого особливого. Просто чай нагрівся. Я ж кажу реаліті-шоу, а ти не віриш, – дівчина прийняла руки від горнятка уже наповненого напоєм. З усіх трьох чашок парує гаряча рідина.

– Божевілля! – тільки й спромігся промовити хлопець.

– Я не бачу нічого дивного, адже якщо розглядати наші фільми – у них все божевілля, і наше життя – це суцільне божевілля, то чому тут дивуватися? – чи то стверджує, чи запитує, чи просто говорить для заспокоєння юнка.

– Любо, і як ти можеш у таких ситуаціях жартувати? – Мирослав кипить від гніву і мало не переходить на крик. – Як ти можеш так легко говорити про те, що якийсь там звичайнісінький чай нагрівся, бо ж такого не буває і в апріорі не може бути – це вигадка! Небилиця, от і все! – юнак кволо вірить, що це відбувається з ним.

Чи змогла б їхня суперечка дістатися логічного завершення, чи взагалі розпочатися – це невідомо. Десь на другому поверсі непомітно відчинилися двері й скрипнули завіси. Постраждалі перезирнулися. Запанувала запаморочлива тиша.

Через зо дві хвилини Мирослав промовив:

– Що це було не знаю, але в цій будівлі все щось не так, та й у цьому світі недобре коїться. Тут якась суцільна дурня відбувається. Дівчино, сподіваюся, що ти це помітила і не станеш заперечувати! – із певним докором промовив хлопець, так ніби це вона у всьому винна.

Любов не відповіла нічого, бо що було говорити, позаяк події кажуть самі за себе.

З другого поверху до них спускається красуня-жінка із золотавим волоссям та посмішкою лисички. Поволі, плавно долає сходинку за сходинкою, ніби лебідь пливе в повітрі.

– О, це ви, мої хороші, сьогодні я на вас чекала. Хоча ні, можливо і не на вас. Я звикла на когось тут чекати. Але якщо ви сюди потрапили, то це не просто так, мабуть, цього дня ви мені потрібні найбільше. Вона уже втратила будь-який страх, якщо спромоглася зачаклувати майже всіх жінок цього світу. Війни не уникнути. Тому, якщо ви саме ті, хто мені потрібні, то я чекаю тут скільки століть не даремно, – жінка стривожено втупилася в прибулих.

Мирослав намагається зрозуміти, що відбувається й одночасно розглядає леді, що одягнена у літню сукню кольору квітучої вишні, попри холоднечу за вікном за добу до Нового року.

– Ви господиня цієї будівлі? – із певною захопленістю запитала Люба.

– Саме так. Якщо ви так вважаєте, то нехай це буде так. Якщо чесно сказати, то не знаю, якого звалища я володарка. Пробачте, будь ласка, за цей безлад, я зараз все виправлю. – Жінка після промови цих слів, помахом руки перетворила зруйнований будинок на нове просторе помешкання. Так, ніби ніколи не було тут занепаду. – Це так, щоб зайво сюди не ходили цікаві язики. Думаю, що ви знаєте, що люди завжди хочуть кудись потрапити, й байдуже їм хто там живе. У наш час потрібно оберігати себе та свій простір. Адже вона взагалі з розуму з’їхала.

– Хто саме? Про кого ви кажете? – дівча, було, захопилося розпитуванням.

Мирослав взяв Любу за руку, вказуючи, щоб не поспішала з непотрібними теревенями і помовчала.

– Ну добре, якщо ти наполягаєш! – докірливо глянула на хлопця, вивільнила руку.

– Але про це потім. А зараз якщо ви вважаєте, що ви насправді ті, що мені потрібні, то ходімо. На вас уже давно чекають там, – вказує поглядом вгору. – За тими дверима на горі.

– Але... Але... але ми зовсім так не вважаємо! – хотів заперечити Мирослав.

– Байдуже, головне, щоб ми так вважали, – жінка з байдужим виразом обличчя дивиться на обох.

– Нас чекають? Про що ви говорите, пані! – юнака дратує така впевненість. Про себе думає: “І чому вона така впевнена, що ми погодимося туди йти?” – вголос не наважився запитати, щоб не дай Боже не наткнутися на небезпеку.

– Можете називати мене *Веста, а вас як найменувати? – господиня намагається бути ввічливою, попри недовіру прибулих.

*Веста – римська богиня домашнього вогнища й родинного життя. Жіноча персоніфікація вогню. У кожній римській господі щодня поклонялись Весті.

Вона вважалася богинею, від якої залежить добробут родини і лад в будинку. Символом було вогнище, яке називали її іменем. Тому кожен дім був її храмом.

Шанували вогнище в головному храмі Вести. Храм мав круглу форму та вважався центром Всесвіту. Цей храм, споруджений, згідно з переказом, Нумою Помпілієм, не мав статуї богині, але на вівтарі постійно буяв вогонь, за яким стежили жриці. Вогонь був живим символом Вести і стійкості римського народу.

Дзеркало відбивало промені сонця і утворювало вогонь, що робило його створеним самою богинею. Церемонія відбувалася щороку 1 березня, а 15 червня храм прибирали та очищали. Все сміття переносили у спеціальний погріб та зачиняли, щоб ніхто не міг увійти до нього. Перша половина цього дня вважалась нещасливою. А друга половина дня вважалась щасливою та хорошим часом для укладання угод, одруження чи інших важливих подій. Римляни вірили, що Рим стоятиме, поки палатиме цей вогонь у храмі, а його згасання віщує велику біду для держави.

Жрицями Вести могли бути тільки незаймані дівчата, бо вогонь був символом чистоти і непорочності. Її іменем закріплювалися угоди, таємниці, в її храмі зберігалися тексти заповітів.

9 червня святкували весталії, під час яких увінчували квітами присвячених Весті віслят. У день цього святкування осли не використовувалися для роботи. Під час свята люди босоніж приносили жертву богині.

– Я Любов, а це Мирослав, – вказує на юнака.

– А чому нас мають чекати? – Люба вирішила не впустити шанс розпитування.

– Бо ви ті, кого ми всі на цьому світі чекаємо вже декілька століть, – відповіла неоднозначно. – Так, вас чекають на горі, ходімо!

Хлопцеві аксіома відмови через невпевненість не обіцяє нічого позитивного, але й впевненості ходьби за незнайомою жінкою не є хорошою ідеєю. Та ще тоді, коли чари на кожному кроці.

– А у вас вибір є, молодий чоловіче? Я думаю, що немає! – ніби розуміє обдумане. – Вибратися звідси можу допомогти лише я, – радіє своїм переконанням і неминучості подій господиня.

– Мирославе, можливо вона права? Ми не знаємо, що відбувається, тому якщо будемо просто сидіти в цьому будинку і чекати, щоб трапилося те саме, що й із тією жінкою на вулиці! То можемо стати приреченими! – Любов вирішила не чекати поки життя дасть копняка своєю дужою рукою. Мабуть, не звикла до цього. Потрібно завжди брати у свою ініціативу те, що маєш або хоча б намагатися спійматхлопцьосяжне. Кажуть, що синиця в руках – це краще, ніж журавель у небі, але якщо є можливість дістати журавля, то чому б не спробувати? Любині принципи завжди біжать навипередки зі здоровим глуздом. Життя навчило! Дівчина завжди прямує вперед і незалежно, якими стежками веде її доля.

– Прошу, постраждалі, за мною. Наш Дідусь-Лісовик уже давно чекає.

Чаклунка не очікує згоди на мандрівку. Показово підіймається, впевнено крокує вперед. Знає, що вони підуть слідом. Прямує нагору, легко ступаючи по дерев’яних східцях.

Ну от, що ж робити в такій ситуації? Чому у жодній енциклопедії не написано про те, як протидіяти чарам під час дивних обставин.

Наважитися випити ковточок чаю - це занадто було б. Дякую. Не дай Боже отруйний. Єдина думка, що потрібно змінюватися та міняти принципи, позаяк тільки після дій бувають покращення. Мирослав та Люба взяли волю в кулак та попрямували за жінкою. Ще сходинок три-чотири думали про те, чи варто це зробити, але відчуття безнадії та спустошення змушує діяти. І незалежно чи це правильно, чи, можливо, тільки так вони зможуть знайти відповідь, щоб вибратися з цього лабіринту невідомості. Хто ж ця жінка, яку перетворили на маленьку істоту? Чому це так? Чому вони тут? Думки в головах обох переплелися вишивкою хрестиком.