Флорофаундія

2. Врятувати Любу.

Обережно наближаються до квітів, які ростуть неподалік водоймища. Це не просто квіти, позаяк розташовані на кущах, які вкриті гострими шипами.

– Я проти того, щоб впускати Любу у ці колючки. У книзі чітко написано, що потрібно занурити її у серединку квітки з росою, а не жбурляти у кущі. А в ці квіти аж ніяк не зможемо це зробити, бо вони настільки дрібні, що статуетка туди просто не поміститься, – розгублено промовив хлопець.

– Мабуть, ми не ті квіти обрали, – спокійно констатує факт Котопума. – Он біля самісінької скелі, біля водоспаду недалеко, ростуть ще квіти. Може нам туди?

– То чого ми чекаємо? Ходімо! – жваво підхопив Мирослав, й рвучко побрів вперед. Але не встиг він й на декілька метрів відійти, як між ним і друзями утворилася стіна прозора, але вони не можуть її пройти.

– Що це таке? – Атлас нервує. – Чому Мирослав пройшов, а ми ні? Що це за бар’єр?

– Думаю, що це його особиста справа, бо у цьому світі минулого у кожного своя місія, – пантера відповів на питання метелика.

– Ти постійно такий спокійний? – знервовано пробурмотів Павліноочка.

– А чого мені нервуватися? – так само байдуже сказав Котопума.

– Хлопці, годі сперечатися. Потрібно визволяти Мирослава та Любу, – Агрі намагається зм’якшити конфлікт.

– Нам потрібно лише чекати. Якщо нас не пускають до квітки, то варто розуміти, що юнак має виконати сам свою місію. І ми будемо йому заважати в цьому. Тому потрібно тільки спостерігати. І за можливості ще раз перечитати книгу, – висловлює домисли пантера.

– Чудово, як ти це собі уявляєш? Книга ж у Мирослава в рюкзаку, – Атлас ще й досі різкий з товаришем.

– Дивіться, щось відбувається. – Совка Агріпіна вказує на дійство, що відбувається за бар’єром.

Й справді, незвична штука. Кришталеву Любу ніби щось вирвало із рук хлопця та підняло над двома квітками, які уже розцвіли набагато яскравіше, ніж були до цього часу. Тепер у них може поміститися людина. Одна рослина майже чорного кольору, а інша – насичено-бордового. У природі вони мають назву *“Шоколадний космос” і є одним із рідкісних різновидів квітів на планеті. Таке відчуття, що одна розпустилася для смерті, а інша – для життя.

*Шоколадний космос – дивовижна квітка родом з Мексики, яка пахне шоколадом. Вона приваблює як своїми незвичайними квітами з майже чорними пелюстками, так і ароматом. Шоколадний космос – це також і одна з найбільш рідкісних рослин. Вид з більш екзотичним забарвленням через складність культивування все ще залишається екзотикою в більшості місць, за винятком рідної Мексики й США. На початку 20-го століття шоколадний космос ледь не зник – через привабливий аромат його квіти часто зривали, поки в Мексиці не залишився всього один кущ рослини. На щастя, вчені вчасно зрозуміли, що унікальну рослину треба рятувати, тож в 1902 році з єдиної квітки Космеї отримали зерна.

Шоколадна Космея виростає до 1,5 м у висоту. Довжина листя рослини – від 7 до 15 см. А от суцвіття квітки не вирізняється нічим особливим, за розміром воно таке ж, як і в багатьох інших рослин. Куштувати її не варто, у квітки нема їстівних частин.

Що це за нісенітниця, чому вони не можуть пройти за мною і чому я не можу повернутися назад? – спробував здійснити відступ, але відчув лише прозору стіну позаду.

– Тому що це тільки твоя справа, – почувся невідомий жіночий голос.

– Так, мені потрібно врятувати цю дівчину, – рішуче відповідає.

– Давай спочатку познайомимося. Моє ім’я Лемуріяна. А тебе звуть Мирослав?!

– Так, пані Лемуріяно, я Мирослав. А це Люба, – вказує на річ, яку тримає міцно в руках. Не дуже радий знайомству, але де подітися, бо ж зараз він у неї в гостях і прав на лицемірство ніяких не має.

– Я знаю, чому ти сюди прийшов. Тобі потрібна свобода та повернення у твою сучасність і дівчина тут ні до чого.

– Ні... – хотів зауважити хлопець.

– Мовчи. Зараз я говорю! Так ти думав із самого початку мандрівки, але ти не сподівався, що закохаєшся у це норовливе дівчисько. Чи не так? – голос переможно пророкує.

– Так! – признає правдивість сказаного.

– Ну, якщо ти й справді пройшов такий шлях для того, щоб урятувати її, то маю для тебе особливе випробування.

– Я готовий зробити усе, що потрібно, аби тільки врятувати її, – вигукнув у невідомість Мирослав.

– Добре, нехай буде так, як ти бажаєш. Зараз випрями руки та віддай мені фею, – наказує жінка.

Не рішуче, але все ж розпрямив руки та протягнув кришталеве тільце у простір. Статуетка злетіла у вись та зависла посередині над двома квітками гігантських розмірів, які забарвлені у чорний та насичено-бордовий кольори.

– А тепер послухай уважно. Маю для тебе 3 загадки. Якщо відгадаєш, то вона перетвориться у людину, таку як була до цього, а якщо ні – загине назавжди, – розповідає про свої умови досягнення мети.

– Але ж... – розгубися й не знає, що робити у такій справі, бо не дуже полюбляє всілякі таємниці.

– Буду враховувати це, як згоду. Отож, слухай уважно. Відповідь має бути не зв’язана з логікою ніяким чином.

Юнак ні чого не промовив у знак заперечення чи згоди, але для володарки цих країв і непотрібна його згода.

– Не видно її й не чути, а коли заговорив про неї, то вона зникає. Як ти думаєш, що ж це може бути? – жінка намагається зрозуміти налаштування прибулого.

На деякий час запанувала тиша, але неподалік у воді щось шубовснулося і Мирослав перевів погляд у бік звуку. Потім різким рухом повернув погляд назад і сказав: – Так, я знаю, що це. Це тиша.

– Що тиша? Чому ти такий впевнений? – буденно промовила господиня.

– Тому що вона є тільки тоді, коли скрізь тихо, а зникає, бодай якийсь шум з’являється, – певний у висловлені.

– Так, добре. Ти переконав мене. Слухай другу загадку. Воно завжди перед нами, але бачити його ми не можемо? Слідкуй за природою – вона тобі сама відгадки промовляє.

Й дійсно у воді розквітла квітка біла, схожа на кувшинку, але через деякий час зів’яла і зникла, так, ніби прожила за декілька секунд ціле життя.

– Добре, це життя, – вимовив, набравшись сміливості.

– Ні, неправда. Це не життя, але дуже близько до цього. Даю тобі один шанс подумати ще раз, – чомусь не здивувалася помилці.

– Це майбутнє, – ще через декілька хвилин промовив. Так ніби вічність спливає перед очима.

– Так, цього разу правильно. Це майбутнє, бо воно й справді перед нами, але ніхто його не знає і не бачить, – сказала красномовно й велично. – Гаразд, ще одну відгадаєш і дівчина буде вільною. Хто завжди правду каже?

Мирослав не знає цього разу відповіді на останнє питання, але потрібно час виграти для роздумів.

– Я подумаю трохи, можна?

– Ти можеш тягнути час скільки завгодно, але дівчина помирає біля цієї річки у тричі швидше, ніж будь-де інде. Такі закони цього часу.

– Так, я зрозумів, – підійшов до води та вдивляється у своє відображення. – Ось! Так! Я зрозумів! – шалено вигукує. – Це моє відображення у воді, тобто дзеркало.

– Що дзеркало?

– Дзеркало – це відгадка на питання. Бо тільки воно може показувати правду, якою вона є насправді, – задоволений здогадкою і водночас схвильований. Адже якщо помилився, то це остання його спроба.

– Це дзеркало. Невже ти й справді такий винахідливий, що зумів відгадати мої забаганки. Думаю, що тобі пощастило.

– Добре, тепер Люба. Пані Лемуріяно, Ви обіцяли її звільнити, – Мирослав стоїть на своєму.

– Я чудово пам’ятаю про свої обіцянки. А зараз повторюй за мною, – і з піднебесся почулися слова, які вони з друзями проговорювали, щоб пройти до Озера нездійсненних бажань. Після промовленого пророцтва кришталева скульптура занурилася у квітку чорного кольору та зникла із кругозору споглядачів, а уже через якусь мить кружляє у чорному сяйві світка, що робить її тіло людського кольору, над іншою квіткою. Потім опускається у насичено-бордову рослину. Ця квітка закрилася так, ніби настала глибока ніч, а потім дійство в її середині стало схожим на пережовування того, хто ув’язнений там. Ще через декілька хвилин ударна хвиля викинула Мирослава у бік галявини, де стоять друзі.