Флорофаундія

2. Пацієнтка.

Після того дня пройшло чимало часу, але юнак вперто не підпускає до себе дівчину. Лише мама з ним знаходить спільну мову. Навіть лікарі думають, що травми даються в знаки. Мирослав у перші тижні лікування намагався розповісти про свою подорож, але нічого, окрім заспокоєнь та слів, що це лише травми й все минеться, не чув. Потім мовчав про усе. Так, тепер він багато мовчить. Намагається зрозуміти чи була то справжня реальність, чи вигадка. Від найкращої клініки все ж відмовився, у надії, що зустріне свою Любу тут.

Одного дня, гуляючи на милицях по довгому коридору, споглядає картинку виписки дівчини із лікарні. За нею прийшла змучена життям та долею жінка із дівчинкою. Мати обійняла доньку, але між ними прослідковується прохолода стосунків. Таке відчуття, що відчув це на собі. Потім із-за рогу будівлі вигулькнув чоловік років сорока п’яти, явно із контингенту вживаючих алкоголь людей. Крикнув пару слів тим, що стоять біля дверей – тепер жінка і дівчинка рушили у його бік. Дівчина, яку виписували із лікарні озирнулась, шукаючи щось у рюкзачку, але не встигнувши нічого звідти витягнути, йде слідом за родиною.

– Люба! Невже це моя Любов? – прошепотів ледь чутно. Пришвидшив крок, наскільки це було можливо. Спустився на те місце, де тільки-но стояла дівчина. Озирається по сторонах, але нікого, хто б був схожий на неї там уже немає. Кинувся йти до виходу, але за ним уже вибіг медичний працівник, бо ж оберігають його як зіницю ока. І назустріч іде матір.

– Сину, що ти тут робиш? Тобі ж не можна! – кинулася до нього. Перевела погляд на молоденьку медсестричку: – А ви куди дивитеся?

Дівчина хотіла щось зауважити, але юнак перервав її на півслові.

– Мамо, не потрібно. Це я сам. Там Люба була. Я її упізнав. І рюкзак той я добре знаю.

– Він знов за своє, – уже гнівається жінка.

Хлопець не сприйняв злості леді:

– Кого ви щойно виписали? Де її можна знайти? – звернувся до працівниці.

– Я не знаю. Подивлюся для вас. Ви ж розумієте, що це інформація закрита.

– Так, звичайно, – уже думає про своє. – Тепер я знаю, що вона справжня. Знаю, що це не був мій витвір фантазії.

– Що, сину?

– Ні, нічого. Кажу, що гарний день сьогодні. Скоро додому.

– Так, ще тиждень і додому, – посміхається медична працівниця, допомагаючи повернутися до приміщення.