Флорофаундія

3. Смуток Мирослава.

– Любо, де ти так довго блукала? Ми всі неабияк розхвилювалися через твою відсутність, – юнак змовчав про те, що він непокоївся, мабуть, найбільше.

– Та я тут... Та я оце... – дівчина не може підібрати слів. – Я просто думала про все, що з нами трапилося. От і не зчулася, як згаяла багато часу, – не наважилася розповісти про нового знайомого.

– Добре! – Мирослав, замість того, щоб піти до метеликів, сів на траву. – Любо, сідай біля мене, – попрохав.

Покірно примостилася у нього на плечі.

– Я зовсім не хочу тебе ображати. Просто не умію по-іншому. Так звик, розумієш! Мої батьки багато працюють, а я завжди був залишений на свій розсуд. Частенько встрягав у не хороші компанії. Я звик поводитися з людьми рівно так, як вони очікують від молодого мажорчика. Мене просто не навчили по-іншому, та й хто це мав робити? Мама бізнес-леді. Фірма, бач, у неї, чи то в Англії, чи в Іспанії, сам точно не знаю. А батько дипломат міжнародного рівня, тому постійно на виїзді. То хто ж мене мав вчити бути добрим? – розкриває всі карти про свій рід.

– І що взагалі немає з ким навіть порадитися? У тебе ж, мабуть, чимало друзів? – дивується юнка такій відвертості.

– Усе моє оточення важко назвати друзями. Я потрібний допоки у мене є гроші. Але за гроші спокій не купиш, – теребить у руках стеблинку трави.

– Я думала, що багаті... – недоговорила.

– Що багаті ніколи не плачуть? – продовжив за дівчину. – Ще і як плачуть. Просто у кожного свої негаразди.

– І що у тебе немає навіть ніякої тітки чи дядька, бабусі з дідусем, чи ще когось для підтримки? – дивується такій самотності.

– Є всього одна людина, яка завжди мене підтримувала, допоки я не став остаточною свинею. Це моя няня Аліса. Я іноді її говорив, ще коли був хлопчиком, що вона моя Аліса з країни чудес і вона завжди знайде вихід з усіх складних ситуацій, – спогади розворушили серце теплом Мирославу.

– Ось, я ж казала, що не може бути так, щоб людина була на цілому світі одна, – підбадьорює юнака.

– Пам’ятаю, якось мені захотілося зізнатися дівчинці з мого класу, що вона мені подобається. Це, мабуть, було в класі третьому. То моя няня Аліса мені в цьому неабияк допомогла. Я все зробив, як вона мені порадила: квіти, шоколадка, листівка, яку я зробив власноруч. Дівчинці дуже сподобалося. Я тоді відчував підтримку Аліси. Це було круто. Але я виріс і мені не потрібна більше няня Аліса.

– Не кажи так. Підтримка людині потрібна завжди, – втішає Любов.

– Я прогнав її, прийшовши одного разу напідпитку. Розумієш. Алкоголь, друзі, дівчата... А тут Аліса зі своїми повчаннями: “Так не можна! Непотрібно! Ти вартий більшого!” От я озвірів і просто вигнав її. З того часу життя мене понесло. Я так і не наважився з нею поговорити, – розповідає свою поразку Мирослав.

– У тебе ще буде багато часу, щоб це зробити, – заспокоює дівчина. Не очікувала, що такий юнак як цей здатен на слабкості.

– Сподіваюся на це. Якщо ми виберемося звідси живими... – не договорив думки до кінця, бо Люба підлетіла до самісіньких його губ та приклала палець до своїх, прошепотіла: – Ми виживемо. Обов’язково. Ми живі...

– Можна я тебе обійму? – запитав ледь чутно.

Кивнула у знак згоди. Він притулився своїми дужими руками її постать до свого обличчя. Здається, що цілий світ Флорофаундії зупинився на мить, щоб тільки вони порозумілися між собою.

– Все буде добре, – прошепотіла ледь чутно.

– Так, все буде гаразд, – повторив за нею.

Із-за кущів почулося наближення голосів Агрі й Атлас.

– Ходімо, бо нас уже шукають, – першим промовив Мирослав. Піднялися з місця та попрямували до друзів.

– Ну і?! Де ви так довго блукаєте? Ми уже думали, що вас Діана полонила, – Совка Агиппіна говорить з докором. – Потрібно братися до діла й шукати *Зейгеланський водоспад, а не ходити один поза одного.

*Зейгеланський водоспад – це другий за висотою водоспад в Росії і у всій Європі. Висота каскаду становить 600 метрів. Водоспад знаходиться високо в горах і має пульсуючий характер. Стік залежить від температури навколишнього повітря. Великий зейгеланський водоспад розташований в північній Осетії.

Над цим місцем постійно згущуються хмари, це відбувається навіть тоді, коли на рівнині тепло і сонячно.

На цій частині території розміщується більш як десяти водоспадів.

Територія, де розташований водоспад, знаходиться в прикордонній зоні.

На кордоні із сонячною Грузією. Мідаграбін – гірська долина, яка простягається на сім кілометрів завдовжки. Вона закінчується величезними вертикальними скелями, які закривають доступ до льодовиків вершин Зейгелан, Джимарай-Хох, Донжети.

Водоспад Великий Зейгелан найвищий завдяки тому, що його підживлює висячий льодовик. Всі водоспади є фантастичним видовищем, але саме із Зейгеланського льодовика час від часу вглиб ущелини зриваються крижані брили, розсипаючи навколо найдрібніші крапельки води, які в сонячні дні перетворюються на неймовірно красиву веселку. Взимку це величезні крижані колони, що височіють над усією Північною Осетією.

Скелі, на схилах яких народжений цей водоспад – жерло стародавнього вулкана. Вируючі потоки прямують на дно ущелини і зливаються в один. Падаючий з великої висоти потік води підхоплює вітер і вщент розбиває його на мільйони бризок. Гул, що походить від Зейгелана, чутний за кілька кілометрів від водоспаду.

– Ми все зрозуміли, Агрі, не ображайтеся на нас, – Люба запевняє, що нічого ж не трапилася.

– Добре, давайте будемо думати, де знайти водоспад. Можливо знов спробувати на карті розгледіти, – кинув ідею хлопець.

Все ж з чогось потрібно розпочинати, тому розгорнули на траві клаптик тканини й Любов та Мирослав поклали свої долоні на нього та шепочуть слова-заклинання. Тільки як не старалися, але на карті то з’являється, то зникає лише позначка із написом “Зейгеланський водоспад”. Виходить, що вони поблизу нього й далі потрібно шукати дорогу самостійно.

Що не придумували та як не старалися знайти хоч якусь зачіпку, яка вкаже правильний шлях до водоспаду, але нічого особливого так і не віднайшли. Ось уже й вечір не забарився, а вони все на місті. Вирішили не рухатися в темноті у пошуках, щоб не заблукати та не втрапити в болото чи не звалитися з гори. Замучені, між собою майже не розмовляють, повмощувалися спати, а Атлас залишився охороняти від небезпеки.