Мушля

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом…

Тарас Шевченко

Якийсь юнак, зовні пристойного вигляду, спинився перед величним будинком, сходи якого були обрамлені гілками розлогих черешень. У будинку ніхто не жив, і тому він здавався страшнуватим. Чорний колір надавав йому похмурої зверхності. На даху сиділа ворона і хрипким карканням давала про себе знати. Це були єдині звуки, що оживляли дім. Юнак, втім, вже вочевидь давно звик до закинутих будинків, в яких бував не один раз. До того ж, цей будинок йому був до болю знайомий. Понівечена життям свідомість підказувала йому, що тут на нього чекають.

Неподалік стояла якась тінь і пильно стежила за кожним його рухом.

Молодик повільно провів рукою по волоссю й примружився. Чомусь усміхнувся й одразу посерйознішав. Його риси показували помітну вроду. Та, попри зовнішність, самі очі юнака відлякували нестямним, невидющим поглядом. Він дивився в одну точку – на масивні вхідні двері. Знав, що зараз вони відчиняться.

Щось вабило його саме до закинутого чорного будинку. Архітектурний витвір справді привертав увагу своїм виглядом, але зайді було байдуже на екстер’єр.

І тут двері відчинились. Молодик знову всміхнувся. Здавалось, ця усмішка осяяла собою увесь світ, прикрасивши симпатичне обличчя. Він рушив до сходів. Погляд прояснився.

Тінь залишилась стояти надворі.