Мушля

Там, раптом синяві підфарбувавши вири,

Повільні ритми й шал у днину осяйну,

П’янкіші од вина, потужніші за ліри,

Витворюють гірку любовну рябизну!

Артюр Рембо

Те, що так бентежило Аренда, врешті збулося незадовго до Нового року. Тоді до будинку Кілліана завітав поштар і приніс листа з Куби.

- Ти диви, – прокоментував лікар сам собі, – милий братик вирішив привітати мене.

Одначе лист стосувався зовсім не привітань. Власне, він і відправлений був пару тижнів тому. Аренд у цей час сидів у більшій вітальні й за прикладом передруковував рукописні записки Кілліана, які висвітлювали результати його експериментів з людьми, що страждали на напади неконтрольованої агресії. Поруч лежала перекладена з французької мови стаття одного психіатра на ту ж тему. Для допомоги Арендові був виданий словник термінів, та він ним майже не користувався. Стаття йому була цілком ясна, а те, що в ній писалось, викликало лише відразу. Аренд бачив різницю в підходах Кілліана та іншого лікаря. Але, позаяк його попросив перекласти статтю коханий, то він узявся до роботи, попередньо пригубивши коньяку. Щоб не так боліло читати все те, що він збирався перекладати. Кілліан не ховав від нього алкоголь, але хлопець не зловживав цією щедрістю.

Фон Бреннт тим часом розпечатав конверт у меншій вітальні, витягнувши звідти листа від Естебана Ромеро. На стіл випала фотокартка. Чоловік дещо здивувався, але спочатку вирішив прочитати листа. Те, що писав брат, викликало якесь непевне полегшення.

“Любий Кілліане,

Пишу тобі, щоб, можливо, допомогти. Тут, у Сантьяго-де-Куба, я живу в домі рідних свого приятеля Матео. Мені думається, я зустрів тих, з ким Аренд працював свого часу в цирку. Я знайшов фотографію з рідними Матео – Майєю і Менті – на якій був зображений ще й один хлопчак, нібито колишній артист у їхньому цирку. Його звали Аренд Андреасен. Ще підлітком його запроторили до німецької божевільні. Все те, про що ми дізнались в нашого Аренда, було в біографії Андреасена. Різнокольорові очі теж. Одне зелене, друге – сіре. Однак Менті стверджує, що лікарі тої божевільні нещодавно повідомили йому про смерть Андреасена. Вважаю слушним перевірити. До листа додаю цю фотографію для ясності. Чекаю на відповідь якомога швидше.

Естебан

P.S. Вітаю з Різдвом і Новим роком. Передавай привіт Арендові й Ярославові.”

Кілліан без емоцій на обличчі узяв фотографію зі столу й уважно подивився на неї. Жінка, чоловік і хлопчик-підліток усміхалися в об’єктив камери. Про себе фон Бреннт відмітив, що десь уже бачив цього чоловіка, та всю свою увагу зосередив на хлопчикові в центрі. Хоч зроблене кілька років тому фото було некольоровим і трохи затертим, все ж Кілліан визнав, що хлопчак на фото мав ті самі риси, як і той Аренд, що допомагав йому зараз у більшій вітальні. Ті самі, хоч і не сформовані. Кілліан прикусив губу. Це не може бути збіг. А з іншого боку, хіба не дивно, що правду про Аренда вони дізналися майже відразу, і для цього Гідеонові треба було лише змотатись на Кубу? Він перевернув фото. Там був напис: “Майя Кальдера, Аренд Андреасен, Менті “Гранд Король” Кальдера. 1892 рік”. Гранд Король… Той самий, танці якого вони з Ярославом бачили недавно. Гранд Король. І Майя, про яку Аренд теж розказував, коли вони пішли до того закинутого залізничного полустанку.

Кілліана раптом охопило якесь змішане почуття щему і остраху. Ні, він боявся не Аренда. Він боявся втратити його. Боявся, що цей хлопець чи втече, чи зовсім збожеволіє, якщо йому показати це фото… Він хотів захистити Аренда і боявся, що той відкине його любов.

Кілліан так заглибився в свої невеселі думки, що не почув, як у відчинені двері прослизнув Аренд, щоб повідомити про завершення роботи й спитати, чи нема ще якихось доручень. Він підійшов ззаду й обхопив руками Кілліана за талію. Часу, щоб усе сховати, не залишилось. Аренд побачив фото і відразу відсахнувся. Кілліан повільно повернув голову. Нерухомі очі дивилися в сполотніле обличчя. Що показово, пізніше згадував Кілліан, страху на обличчі Аренда не було. Це був безнадійний вираз. Безнадійний і якийсь… винний? Однак хлопець не тікав і нічого не говорив, ніби чекав вироку. Такий фінал був передбачуваним: фон Бреннт професіонал і рано чи пізно все одно б дізнався, Аренд це розумів. Він сам Кілліанові розповів забагато, сам ішов до нього… В кімнаті почулось зітхання, але помітив це лише сам Аренд. Едо зронив:

- Здається, ти догрався.

Кілліан же просто спитав:

- То це… ти? На фото?

Він побачив у бляклих водянистих очах Аренда блиск, але той не плакав.

- Це я, – так само просто відповів.

- І ти насправді Аренд Андреасен.

Хлопець кивнув. Очі перетворились на крижинки. Аренд мовчки дивився на коханого, чекаючи на свою подальшу долю. Разом з тим він відчув якесь мазохістське полегшення. Вже немає потреби ховати правду від того, до кого Аренд плекав таку ніжність.

Але Кілліан не ворушився. Лише по обличчю пробігали тіні замислення. Раптом він ніби виринув з темряви й з певною повагою мовив:

- Отже, ти не помер, як стверджували твої лікарі, а втік. Чорт забирай, це інтригує.

Аренд мимохіть подумав, що Кілліан ніби не сердитий і не розчарований. Отже, він… прийняв брехню? І хворобу так само прийме?.. Арендові дуже хотілося в це вірити.

- Так, – підтвердив. – Мені здається, що вони не стали мене розшукувати, бо я був не буйний.

- Гм… – неясно зреагував Кілліан.

Треба поводитися якомога спокійніше, подумав. Не можна допустити, щоб Аренд нервував. Хлопець, здавалося, не був проти певних запитань. Тому Кілліан обережно поцікавився:

- Ти не пішов сам із цирку, я правильно зрозумів?

Аренд всівся на підлогу і кивнув.

- Мене в божевільню запхнула мама. А потім я звідти дав драпака. Вони, може, й шукали мене, але закинули. Їм же за це не платять, а перевіряти ніхто не буде. Ми ж не люди, – з похмурою і дещо зловісною посмішкою резюмував він.

Кілліан вирішив поки не зачіпати тему причин, через які Аренда замкнули в божевільні. Причини йому були й так ясні, але всьому свій час. Натомість він подав руку Арендові й запропонував:

- Ходімо вип’ємо чаю. Ти не заперечуватимеш, якщо я тебе порозпитую трохи?

Аренд стенув плечима. Неемоційна реакція Кілліана стала для нього заспокійливим. Отже, він даремно боявся того, що коханий його зненавидить чи прожене.

Поки чай заварювався на кухні, фон Бреннт, намагаючись не тиснути на хлопця своєю професійною зацікавленістю, продовжив тему:

- Тебе в психлікарні утримували довго?..

- Довго, – сказав Аренд, склавши ноги по-турецьки на стільці. – Я… втратив там… плин часу. Те, що я казав про порти, правда. Можеш перевірити.

- Я вірю тобі.

- Божевільному?

- А чому ні? Не всі ж божевільні – брехуни.

Чай заварився, і він розлив гарячий напій у дві порцелянові чашки. Чашку Аренда залишив біля чайника, щоб дати напою охолонути й не дратувати хлопця.

- З того, що ти тепер Ле Принс, можна зробити висновок, що ти змінив прізвище, аби тебе не знайшли.

- Я хотів було ще й ім’я змінити, але на те в мене вже грошей не вистачило тоді. Або одне, або інше, – пояснив Аренд рівним тоном. – Однак вистачило на місце і дату народження. А потім якось і відпало бажання міняти ім’я. Але хотілося трохи рідного залишити собі. Тому “Принс“, а не “Пренс“, як би це звучало французькою. Хоч, власне, в багатьох мовах це прізвище звучить як “Принс“. А “Ле” – то вже подарунок, так би мовити… від майстра. Дивне таке в мене ймення вийшло… Правда? З трьох різних місцин ніби. Але ні в кого зайвих питань… не виникало. В портах і не таке… бачили.

- А де твої справжні документи?

- Знищив.

Вичерпна відповідь.

- Тобто ти забрав їх, коли тікав? – уточнив Кілліан.

- Я ж божевільний, а не безмозкий, – примружився юнак. – Там була моя фотокартка, а без неї мене було б важче знайти. Хоча мене могли впізнати за рубцем на губі. Я його замазував тональним кремом… перший час. Я вмію добре накладати грим. Ще й обрізав собі… волосся. Тільки очі… колір змінити не міг. Хоч і сумніваюся, що вони зауважили, які в мене очі. Потім заспокоївся.

- А як же ти втік? – з непідробним інтересом спитав лікар.

- Хочеш посилити контроль над підопічними? – підпер щоку долонею Аренд, бездумно дивлячись кудись за Кілліана.

- Ні. Мені справді цікаво. Моя професія передбачає саме цей контроль, і я щиро захоплююсь тим, що тобі вдалось його обійти.

Аренд помовчав якусь мить. Кілліан не підганяв його і не рухався. Хвороба хлопця явно не була поки що небезпечною. Та все ж лікар не спускав з нього очей. Врешті Аренд ніби прокинувся і почав неквапно пояснювати:

- Власне, це Едо мені допоміг. Останні пару місяців увагу лікарів я привертав лише тоді, коли їм було нічим зайнятись, і це ставалось нечасто… До мене приходила в основному медсестра, бо я добре поводився. Здебільшого добре. В неї було пишне волосся, яке вона… закріплювала шпильками. Того дня, коли я втік, Едо висмикнув… одну зі шпильок з її волосся, а вона цього не помітила. – Він всміхнувся, ніби сміючись із неуважності медсестри. – Я був поряд із нею, вона перевіряла… мою температуру. Тоді в багатьох пацієнтів чогось почались сухоти. Зі мною все… було в порядку, тож вона пішла собі. А я тим часом сховав ту шпильку. Вночі, коли всі… спали, і лише головний лікар, черговий лікар і медсестри… десь у себе були, я тихенько витягнув ту шпильку і відчинив двері до… палати. Мене з Едо туди помістили окремо від інших, щоб ми теж не захворіли. Там поганий замок, і вони були певні, що… не буде шкоди, і я не здумаю гуляти лікарнею… посеред ночі. І Едо теж. Помилились, ідіоти, – холодно реготнув.

Кілліан помітив зміну у виразі обличчя хлопця. Воно поступово ставало жорстокішим, а очі – зовсім водянистими і скляними. Жодного разу за весь цей час Аренд не подивився на Кілліана, все зазираючи у якусь порожнечу, яку бачив тільки він. Його голос був рівним, без усяких барв. Однак його розповідь була на диво зв’язною, ніби він був при повній тямі.

- Вони самі собі суперечили… Тож я вийшов з кімнати і побачив, що… нікого в коридорі немає. Я прокрався на перший поверх і помітив там… забуту кимось уніформу медсестри. Едо вказував на неї. Він прийшов туди раніше за мене якось. Вона виявилась якраз на мене. Мабуть, належала високій жінці. Там працювало декілька високих медсестер. Тільки трохи вузька тут, – поклав Аренд руки собі на плечі.

На мить замовк, потер очі й продовжив:

- Поки ніхто не з’явився, я прожогом ту уніформу… напнув, закрутив собі волосся в дульку, як міг… і вирушив до кабінету головного, де зберігались усі… справи пацієнтів. Він тільки-тільки вийшов з кабінету й кивнув мені. У темряві, я так думаю, не помітив, що медсестра – не медсестра. Втомився, мабуть, був занадто заклопотаний через сухоти пацієнтів. Та й зір у нього поганенький, а окуляри він просто так… не носив. Він заледве зиркнув на мене. Зауважив, що хтось в уніформі, й не став приглядатися. Пішов, сказавши, що зараз повернеться, і почекати, якщо в мене є питання якесь. А я… прослизнув туди, відкопав свою справу, всі свої документи і чкурнув звідти. Едо сказав, що свої він вже забрав. Охоронець теж не помітив, що це я, а не медсестра. Куняв у себе в будці. Дивно, наскільки мені тоді пощастило, – майже мрійливо зронив він. – Скільки разів мене могли згребти, а нічого… не сталось. Мабуть, це Едо їх віднадив. Він за мною вислизнув.

- Чому ти вирішив тікати саме тоді, а не раніше? Не було можливості?

- Ну так. Можливість з’явилась не одразу. Та й спочатку я думав, що це ненадовго. Принаймні сподівався. Потім настала якась апатія… Мені нічого не хотілося робити. Провалився в абсолютне болото. Дивно так… було. Але врешті щось… сталося. Всередині. Мені все… набридло.

Він замовк. Кілліан теж мовчав, безшумно стукаючи пальцями по своїй чашці. Хоч наскільки малоймовірною була ця історія, та все ж вона могла трапитись. Не секрет, що в багатьох божевільнях не дуже великі бюджети, і замки там теж не всюди хороші. Кілліан сам не один раз бачив ненадійні замки на палатах особливо небезпечних хворих, що вже казати про спокійних… Ось і результат. Сидить перед ним. Наступної ж миті Кілліана охопило почуття егоїстичного, власницького задоволення. Якби Аренд не зумів вирватись, то ніколи б не зустрівся з Кілліаном, а це для останнього вже стало жахом.

Хлопець без емоцій поспитав:

- Шокований?

- Ні, чому ти так вирішив?

- В тебе зіниця розширилась. Вже блакиті не видно.

- Ні, це не від твоєї розповіді, – опустив голову Кілліан.

- А від чого ж?

- Я подумав, що не зустрів би тебе, якби вам не вдалося звідти втекти, – щиро відповів лікар.

- Ненадійна штука очі, я ж кажу… Але ти дивний, – вчергове поставив свою резолюцію Аренд, змінивши руку, якою підтримував обличчя. – А раптом я страшний скажений виродок у період затишшя? Мені про таке вже казали.

- Судячи з твоїх слів, ти не такий страшний, яким себе оце зараз малюєш.

- А раптом я брешу?

- Я все одно тобі вірю.

- Чого б це?

- Бо кохаю тебе.

Аренд прикусив губу. Хвороба не могла поки вбити почуття лікаря. А що, як злам колись станеться? Чи Кілліан і тоді кохатиме його? Чи замкне в божевільні?.. Але краще в його божевільні, ніж в якійсь іншій. Хай замкне.

- Чого ти мене кохаєш?

- Ти вже питав мене про це.

- Скажи знову. Мені треба знати.

- Тому, що ти приносиш радість у моє життя. І загадку. Підтримуєш бажання жити.

- Ти можеш загинути від цієї загадки.

- Цілком можливо, але не важливо. Мені добре з тобою, я люблю слухати твої думки, захоплююсь твоїми знаннями, вміннями, життєвим досвідом. А ти чому погодився стати моїм хлопцем? Ти ж явно ненавидиш усіх психіатрів.

- Тому, що… в тебе добре серце. І моє серце відчувало це, хоч я і відмовлявся спочатку визнати, що таке можливо. Ти не дивишся на мене як на… монстра. Ти можеш мене зрозуміти й не обплутаєш ременями, не замкнеш у клітці, не триматимеш мене в підвалі. А як триматимеш, то мені не буде погано. Мені щось казало, що ти… не такий, як інші. Щось підсвідоме. Казало ще коли ми… лише почали зближуватись. І мене це… мучило. Ти ж ніби мій ворог… один із них, а мене все одно тягло до тебе. І зараз тягне. Тягне ще більше, бо ти не такий, як вони. Я ж розумів… що ти врешті-решт дізнаєшся все… Дізнаєшся, який я. Ти ж професіонал, Гідеон так тебе нахвалював… Ти, певно, уже давно здогадався, так?

Кілліан кивнув.

- І нічого не казав…

- Я не хотів тебе відлякати. Якби ти захотів, то сам би розповів. А як ні, то й ні.

Аренд помовчав, потім продовжив:

- Сама моя втеча в маєтку ні на що хороше не вказувала, правда? Я ж знаю, що зі мною щось… не так. Якась помилка. Помилка. Я чув, вони це між собою називали недоумством. Передчасним. Дивна така назва. Я ж не відчуваю себе недоумкуватим. Я думав, що просто набрид матері, а вже потім… ясно стало, – промовив з гіркотою, але монотонно, ніби під гіпнозом.

- Ти розумієш, коли твоя хвороба проявляється? – повільно вимовляючи кожне слово, спитав Кілліан.

- Я іноді бачу криваві покручені речі. Обличчя. Всі в крові. У божевільні майже щодня бачив. Мені важко довго підтримувати розмову. Щось починає заважати. Про книжки я тобі вже казав… Чиїсь голоси чую. Невідомо чиї. Але дуже рідко. Едо їх відганяє. Коли може. Та і я ігнорую. Намагаюся. Мені холод допомагає. У морському порту ніхто про це не здогадувався. Мені вдавалося викручуватись.

- А в річковому?

Аренд покусав губу, потім пояснив:

- Там теж. Я був змушений піти звідти, бо занадто часто розмовляв з Едо в робочий час.

- А ці всі рубці на тілі… від тортур у божевільні?

- Так. Вони це називали розвагами. Головний лікар і компанія любили погратись із тими, хто не чинив особливого опору. Чи не міг чинити. Били. Різали. Дивилися, як заживає. Потім знову різали. Ще багато чого робили.

- А як це було… з тобою?

- Мене обпоювали насильно. І потім у кайданки.

- Обпоювали? Чим? Алкоголем?

- Іноді алкоголем. Іноді лауданумом. Алкоголем набагато частіше.

- І ти все вживаєш алкоголь? Після такого? – Тут Кілліанові здалося, що Аренд може розцінити це як засудження, тому він швидко виправився: – Я не мав на меті тебе критикувати.

- Так це ж не алкоголь винен, правда? – муркнув Аренд. – Та й пив я ще до того, як втрапити у божевільню. Мені здається, вони щось іще додавали, бо просто так я від алкоголю не втрачав контроль… Ці криваві картинки іноді притуплювались після обпоювання і завжди посилювались після… розваг. Один із них любив слухати крики… Тому я мовчав як риба, коли це зрозумів. Щоб не дати йому повного задоволення. А він скаженів через це… Все хотів зламати мене, змусити закричати. Врешті програв. Так і не зміг видобути з мене… жодного звуку.

Аренд криво усміхнувся. Через шрам у кутику губ усмішка полізла вниз. Кілліанові стало спокійніше на душі від цього зізнання, хоч і з’явилось жагуче бажання добряче вдарити чимось важелезним усіх мучителів Аренда. Він обережно погладив руку хлопця. Той не зреагував ніяк, але й не протестував, що вже було хорошим знаком для фон Бреннта. За вікном знову почав падати сніг.

Кайданки… Кілліанові майнула згадка, як він недавно, підкорений пристрастю, забувся й сильно стиснув зап’ястя Аренда, коли вони кохалися. Хлопець мимовільно смикнувся. Кілліан тут-таки відпустив зап’ястя й вибачливо поцілував їх…

Зітхнув. Жахіття минулого все сковували Аренда, хоч він і боровся з ними. Не дивно. “І твоя робота – відігнати від нього ці жахіття.”

- Ти не боїшся мене? – тихо спитав Кілліан.

- Ні. Вже ні. Я боявся, що ти зненавидиш мене. Боявся розчарувати тебе. Боявся, що ти проженеш мене.

- Через хворобу?

- Через брехню. Я ж стільки тобі брехав. І в королеви, і коли ми гуляли… Брехав щоразу, як ми бачились. І не міг наважитись розповісти тобі все як є. Було страшно, що ти не пробачиш мені брехню. Що я знову залишуся самотнім. А ти все одно віриш мені. Навіть зараз.

- В тебе були вагомі причини брехати. Та й не так багато ти мені брехав, – заспокійливо всміхнувся Кілліан.

- Байдуже. Коли тобі не говорять правду – це ж боляче. Особливо коли це роблять ті, кому ти довіряєш. Мене від повної самотності й поневірянь відділяє лише твоє добре серце. Твоя готовність пробачити мене.

- А Едо?

- Едо… З ним я просто не почуваюся кинутим. Це не те саме, що не почуватися самотнім.

Тієї ночі Аренд віддав себе коханому з особливою ніжністю. Кожен поцілунок Кілліана заліковував його старі рани, позбавляючи болю й сліз минулого. Вони кохалися повільно, довго; Кілліан намагався стерти страждання Аренда, ласкаво пестячи руками й губами кожний сантиметр його тіла, поки хлопець не затремтів від екстазу.

- Дякую тобі… – ледь чутно шепотів Аренд потому, горнучись до Кілліана.

За кілька днів лікар пішов на пошту.

Величезний красивий звір моря мінився на морозі й проблисках сонця, яке намагалося відсунути хмари від себе. Аренд сидів на загорожі набережної, підібгавши одну ногу під себе, щоб було зручніше. Кілліан стояв поруч, не зводячи погляду з хлопця. Він хотів, щоб Аренд зліз звідти, але той відмахнувся від нього з самого початку. Більше Кілліан не намагався його переконати в недоцільності сидіння на загорожі. Без особливої досади він усвідомив, що легко здається Арендові в таких буденних речах. І що йому подобається це. Йому подобалось здаватись, подобалось слухати Аренда, коли той говорив чи то з ним, чи то сам із собою або Едо, не помічаючи реального співрозмовника в кімнаті. Юнак розповідав Едо про те, як сильно кохає Кілліана, і це в об’єкта розмови викликало суміш радості й болю. Судячи з цих розповідей, Едо не протестував проти особи Кілліана відкрито. Іноді навіть відгукувався про нього зі схваленням. Як лікар зрозумів, Аренд та Едо повністю помирилися, і галюцинація навіть нібито перепросила за свою грубість раніше. Це було непогано, хай і дивно.

Хай думки Аренда іноді не мали якоїсь зв’язності, він здебільшого говорив про цікаві життєві речі з неординарної точки зору. І в той же час, вони все більше плутались, якщо він говорив довго, і це було не приховати. Однак Кілліанові було не звикати до цього. Він занадто часто зіштовхувався з проявами ранньої деменції.

Кілліан не раз зустрічав психічно хворих людей, яких було цікавіше слухати, ніж здорових саме через нешаблонність їхніх думок. А Аренд, до того ж, мав неабиякий досвід незважаючи на юний вік. Не провівши жодного дня в школі, він знав і вмів більше, ніж всі випещені й добре освічені хлопчаки, яких турботливі батьки віддавали в найкращі освітні заклади.

Час від часу Аренд поводився звично. І жодного разу не сказав якусь відверту дурницю, які Кілліан так часто чув від найрізноманітніших верств суспільства.

Ретельно складеного листа фон Бреннт надіслав до головного лікаря того місця, де свого часу тримали Аренда, і отримав вичерпну відповідь: “Ім’я: Аренд Андреасен. Рік народження: 1880. Місце народження: Копенгаген, Королівство Данія. Рід занять: цирковий артист. Родина: – . Пацієнт, про якого запитується, мав важкі невиліковні психічні порушення, проявляв неконтрольовану агресію, травмував сам себе й помер внаслідок поранення, заподіяного пацієнтом самому собі”. Кілліан читав ці рядки без будь-якого виразу на обличчі. Травмував сам себе… Не ті в нього рубці, щоб це можна було списати на самопошкодження. Недбальство мало місце в їхній професії, та все ж якби Аренд справді був агресивним і вирвався на волю, його мали б повернути до притулку, щоб захистити інших людей. А ці просто списали його втечу і вигадали смерть. Та і якщо вірити самому хлопцеві, то агресивним він не був, а якби й був, то засовувати вороже налаштованого пацієнта в палату з поганим замком – така собі ідея в будь-якому випадку. Дійсно суперечать самі собі. Аренд не показував ніякої агресивної поведінки за майже три місяці свого знайомства з Кілліаном. Хтозна, щоправда, може, вона проявляється рідко. Про ці нюанси в листі зазначено не було. Звичні галюцинації, які фон Бреннт досліджував у своїй практиці щодня, і фанатична любов до холоду – не агресія. Він вірив словам Аренда.

Згадав, як хлопець не проявив агресію навіть коли дізнався про наміри Кілліана написати в божевільню, де його утримували, а натомість спокійно повідомив точне розташування закладу, включно з номером потрібного корпусу. Лікар про себе відзначив, що Аренд повністю йому довіряв, якщо розповів таку інформацію, не вагаючись.

Холод, здавалося, не завдавав Арендові жодної шкоди. Це Кілліан пояснював виробленою за роки стійкістю до холоду через постійну нестачу теплої води в цирку та божевільні й життя в не дуже сприятливих умовах. Та й походження теж могло мати свій вплив, адже Аренд був данцем, хоч і не жив у Данії. До того ж, психічне відхилення Аренда ніби пристосувалося до цього нюансу і було його частиною. Чи, радше, воно трохи послаблювалося, коли Арендові було холодно. Це теж цікавило Кілліана, та вже як лікаря, а не як закоханого чоловіка.

Однак не менше його цікавило й циркове минуле Аренда. Він роздумував над тим, чи погодиться хлопець на дослідження. Ясна річ, ніхто не заморочувався питати дозволу в хворих. “Нічого з ними не станеться”, – полюбляв казати Бернард, а разом з ним і майже всі інші колеги Кілліана. Але Кілліан перестав би поважати себе, якби не питав думки у тих пацієнтів, які мали змогу відповісти зв’язно. А в людини, яку кохав, він не мав права не спитати.

Тим часом Аренд озвався:

- Диво таке – море. Ніби запливає тобі в душу, коли дивишся… на нього. Я часто у вільну часину, коли була можливість, ходив плавати… до моря. Я вчився пірнати і залишатися… під водою якомога довше.

- І як успіхи? – поспитав Кілліан, виринувши зі своїх думок.

- Непогано, – мугикнув Аренд. – Я щоразу намагався… затриматись під водою подовше. Мені подобалось знати, як вода забирає в мене шанси один за одним… а потім виринати. Одного разу я можу й не виринути. Та це мене… не дуже лякає.

Кілліанові вкололи серце ці слова, але він не подав виду і лише уточнив:

- І зараз теж?

Аренд зліз з огорожі. Помовчавши деякий час, вирішив відповісти:

- У мене не так багато було… позитиву в житті. До недавнього часу я не мав мети жити взагалі. У мене таке відчуття, що Едо не дає мені покінчити зі своїм існуванням. У нього є якась на те… причина. Бо я вже б давно пішов з життя інакше… Втім, я не хочу робити тобі боляче і тому не буду поводитися так із водою, як оце досі робив. Намагатимуся, принаймні. А ти б убив мене, якби я попросив? – раптом подивився він на Кілліана.

На вустах хлопця грала непевна усмішка, одначе питання було поставлене чітко і, як здалося Кілліанові, цілком усвідомлено.

- А ти б хотів, щоб саме я убив тебе?

Аренд прикусив губу. Зміряв уважним поглядом співрозмовника і відповів:

- Я б не хотів іти з життя ганебно, хай би яке воно… було погане. А смерть від руки коханої людини – це, мабуть, романтично.

- Мабуть?

- Та звідки ж я знаю, що може бути романтичним у людських стосунках? – чмихнув хлопець. – Ти недавно почав мене навчати, а це неосяжна тема. Все, що мені до нашої з тобою зустрічі давало відчуття романтики… тої, що в книжках описана… це глибина моря. Темно, ніжно, таке шовковисте відчуття… на шкірі, нікого поруч. Це я вважав найбільшим проявом любові, і її мені… дало нібито бездушне створіння. Вода анітрохи не бездушна, це все вигадки обивателів. Вони бояться… всього, що не можуть пояснити. А не можуть пояснити вони нічого, крім свого обмеженого… вузьколобими інтересами животіння, яке вони називають розкішшю… і вершиною успіху.

І тут, без усякого плавного переходу, Аренд змінив тему:

- Скажи, ти віриш у те, що ті люди, які нібито померли давно, зараз живі?

Кілліан розгублено спитав:

- Що ти маєш на увазі?

- Я тобі якось казав про уяву. Я от часто уявляю, як повз мене пролітають… колісниці. Нечутно якось, але можна вгледіти. Розібрати. Інші епохи поряд із нашою. В часи перебування в санаторії, – з іронією виділив це слово він, – я часто… замислювався над тим, чи може таке бути, щоб ті, хто ніби давно помер, все ще жили. Вони все ще тут, все ще існують, тільки ми їх не… помічаємо, а вони нас. Як обивателі не помічають “не таких”. А суспільство людей розглядає викривлено, не знаючи, що не треба натягувати так звані ідеали сьогодення на те, що колись було нормою. Це я про таких, як ти… і я. Розуміти людей треба, – постукав себе по скроні пальцем Аренд. – Тільки куди ж обивателям про таке задумуватись. Не панська це справа – людей розуміти. Їм важливіше… розуміти лише свої брудні сплетіння слів.

Ще не докінчивши, Аренд розвернувся і подибав набережною. Кілліан пішов за ним як прив’язаний. Наздогнавши хлопця, поцікавився:

- Ти ставиш своє існування вище за животіння обивателів?

- Обивателі не витримали б мого існування жодного дня, – криво всміхнувся Аренд. – А я б не витримав їхнього, підозрюю. Більше не витримав би. Краще вже… не знати, де будеш завтра, ніж проживати один і той самий день тисячу разів, прокидатися щоранку… і вже знати, що буде. Я так жив довго, дуже довго, і мені цього з головою досить. Щоправда, іноді все ж твої колеги давали… якесь розмаїття.

Аренд голосно засміявся. На очах виступили сльози. Він облизнув старий рубець у кутику губ.

Кілліан дещо змінив курс розмови:

- Ти казав, що ніколи не відчував такої любові, яку тобі давало море. Це стосується будь-якої любові? Чи тільки романтичної?

- Будь-якої. А що?

- А як щодо Майї?

- Майя… – повторив Аренд і замислився на мить. – Майя була хорошою жінкою. Але ніхто не розумів мене так, як море. Мені здається, це тому, що Майя була людиною. А море… Море на світанку – найкраще, бо воно розуміє тебе більше, ніж будь-коли. Море на світанку – це втілення спокою, віддзеркалення твоїх мрій. Ти помічав, що темрява вночі, вдень і на світанку зовсім різна?

Кілліан похитав головою.

- Це треба бути у воді. Бо інакше, мабуть, не помітно… Озера, річки, моря, океани – це вищі створіння, які не вимагають пояснень. Вони або поглинають відразу, або приймають відразу.

- А як щодо кораблів, які тонуть після багатьох рейсів? – з щирим інтересом поцікавився Кілліан.

- Вода не помиляється. Вона дає можливості. Корабель може бути поглинутий відразу, але вода дає йому шанс відчути себе прийнятим.

- І тебе море прийняло відразу.

- Так, – мовив Аренд. – І воно прийме мене повністю одного разу. Мені завжди було смішно дивитись, як хтось верещить, тільки по коліно зайшовши у воду. Боїться втопитись, значить.

- І як довго ти можеш перебувати під водою?

- Хтозна, – розвів руками Аренд. – Я не засікав часу. Одне знаю, що я доводив… батька мало не до серцевих нападів цим. Довго тоді, мабуть. У нас в цирку замість… питної води часто була дешева випивка, а п’яному, сам знаєш, море по коліно. То я так і звик навіть у холодній воді довго плавати.

- Ти що ж, напивався щоразу перед тим, як іти плавати?

- Ні. Я не пам’ятаю, щоб узагалі колись… напивався. Принаймні по-чорному. Але трохи хильнути ніколи не було проблемою. Особливо коли питної води катма.

Помовчавши, додав:

- Навіть якщо не ти уб’єш мене, я все одно піду за тобою.

Отут розмова урвалась, бо Аренд пришвидшив крок. Кілліан второпав, що юнак говорити більше не в настрої, тож просто почимчикував за ним. Дорогою роздумував про Ярослава.

Ярослав з осторогою поставився до Аренда, коли вони таки зустрілися: пам’ятав перший гіркий досвід Кілліана і не хотів повторення. Та все ж він не показав це нічим у присутності Ле Принса. Був відкритий та усміхнений. Аренд почувався дещо напружено поряд із новим знайомим, але врешті Едо махнув рукою – мовляв, добре. Та й друг Кілліана, а в коханого не могло бути поганих друзів. Аренд став привітнішим і помітно розслабився після схвалення свого товариша, що Кловський відзначив як позитивне зрушення. Професійним чуттям втямив, що галюцинація юнака дала хорошу оцінку його особі. Вчувши, що Ярослав зі Львова, Аренд знайшов із ним спільну мову, розповідаючи, чим йому сподобалось це місто свого часу. Ярослав підтримав розмову з ентузіазмом, зауваживши, що хлопець досить цікавий співбесідник. Пізніше спитав, як Кілліан уявляє їхнє з Арендом майбутнє. На що той відповів: “Я не уявляю. Але вже пізно.” “А все тому, що у вас його немає, – кинув Ярослав, відкорковуючи пляшку з вином. Відтак трохи м’якіше додав: – Але я розумію, чому ти в нього закохався. Він справді… вартий твоєї любові.”

Кловський мав рацію: майбутнього у них із Арендом немає. І ніколи не буде.

Раптом Аренд зупинився і ні з того ні з сього сказав:

- Я радий, що ти мене не цураєшся.

- Чого б я тебе цурався? – поспитав спокійно Кілліан.

- Та… Іноді я забуваю, що ти психіатр.

Фон Бреннт став поряд, дивлячись із неприкритою ніжністю на хлопця.

- Ти не схожий на психіатра. Ти не жорстокий… Не злий. Не завдаєш мені болю. Не тікаєш від мене. Не мучиш… Ти ласкавий. Турботливий. Ти справжній? Іноді мені здається, що ти не існуєш.

- Може, і не існую, – стенув плечима Кілліан. – Хтозна. Мені вже казали, що такі, як я, не мали б існувати. З різними забарвленнями тону, але то вже таке.

- Ти найкраща несправжність, – просто сказав Аренд. – І тепер я знову боюсь.

- Чого?

- Як ти виявишся таки несправжнім, я не виживу. Ти казав, що справжній, пам'ятаєш? Я сподіваюсь, що це так. Я хочу, щоб ти був справжнім.

Кілліан прикрив очі на секунду і прошепотів:

- Я щасливий з тобою.

- Ти не можеш бути щасливим із божевільним.

- Не кажи мені, що я можу і що не можу, – відповів Кілліан без виразу на обличчі.

Коли вони підходили до величного будинку Кілліана, то побачили якусь темну постать. Аренд зиркнув на Кілліана. Чоловік же гмикнув майже нечутно. Знову фігура. Кого це принесло непрохано? Це була струнка людина у вдало скроєному пальті. Підійшовши ближче, Кілліан виявив, що виразні риси на загорілому обличчі, повернутому до них боком, належали явно персоні з тепліших країн. Вона стояла прямо перед вхідними дверима й чекала на господаря. Аренд опустив голову і тому не бачив її лиця.

Персона подзвонила у двері, вочевидь, уже не вперше. Кілліан кахикнув і голосно привітався, увійшовши на свою територію:

- Вітаю!

Гість обернувся, пасмо чорного волосся вибилось з-під капелюха й вдарило його по обличчю. Стать Кілліан все не міг визначити, однак припустив, що це жінка. Аренд підняв голову, і в його водянистих згаслих очах спалахнула якась іскра упізнання. Але він стояв на місці. Персона ж зійшла з ґанку і, твердим кроком підходячи до новоприбулих, вже відкрила було рота, щоб привітатись, однак її погляд упав на Аренда.

- ¿Arend?.. – прошепотіла вона глибоким голосом, вп’явшись у нього очима. – ¿Arend, eres tú?.. [Аренде?.. Аренде, це ти?..]

Хлопець ніяк не зреагував на слова, очі знову згасли. Ті самі очі. Одне зелене, друге – сіре. Дивні, страшні, водянисті очі. Очі зрілої, нещасної людини.

- Arend, soy yo… Maya… Arend… [Аренде… це я… Майя… Аренде…]

Кілліан мовчав і не втручався. Майя взяла руку хлопця в свою. Аренд подивився на цю маніпуляцію, і на обличчі затремтіла усмішка. Фон Бреннт подумки схвалював стриманість Майї. Вона не кидалась на шию хлопцеві, а хтозна, як би він зреагував на це, навіть якщо добре знав її.

Врешті Аренд неголосно сказав німецькою:

- Привіт.

Майя теж непевно всміхнулась. Кілліан помітив, як блищать її очі, однак вона не плакала. Вона помічала лише Аренда, та Кілліан не претендував на її увагу. Аренд не висмикував руки і дивився на Майю. Не повз неї. Не кліпнувши жодного разу.

- Pensé que estabas muerto, – ще тихіше промовила вона. [Я думала, ти помер.]

- Аún no, – не ворушачись, відповів Аренд. [Ще ні.]

І тут він тріпнув головою і засміявся.

- Ще ні. Ще ні. І це не так уже й погано, – з раптовою зміною настрою піднесено сказав, знову німецькою.

За спиною жінки стояв Едо; він кивнув головою, ніби схвалюючи цю веселість. Майя ж полегшено зітхнула. Стиснувши руку Аренда сильніше, вона хотіла було щось сказати, але Аренд виявився швидшим:

- Здається мені, що це, певною мірою, el logro de Killian. [досягнення Кілліана]

Його, здавалося, веселила постійна зміна мов.

- Killian? – перепитала Майя.

І ось вона підняла очі на лікаря. Її усмішка з дещо розгубленої зразу стала привітною. Вона простягла руку Кілліанові. Він зауважив, що жінка не в рукавицях, і її руки порожевіли від морозу. Акуратно потиснув простягнуту долоню і кивнув:

- Кілліан, як, я думаю, Ви здогадались, – це я.

- Майя Кальдера, – відрекомендувалась жінка і продовжила кривуватою німецькою: – Це Ви писали мені… чи, пак, Вашому братові про Аренда.

- Саме так, – знову кивнув Кілліан. – Та все ж буде краще, якщо ми розберемося з усім удома. Тут, гм, не дуже зручно.

Майя стояла біля вікна у маленькій вітальні з чашкою гарячого чорного чаю з лимоном. Дивилась на сріблястий сніг і слухала Кілліана. Той з властивим йому спокоєм переповів історію їхнього з Арендом знайомства, змовчавши про їхній зв’язок, і в кінці похвалив її неемоційність:

- Не ясно, як би він відреагував, якби Ви почали виявляти бурхливі емоції.

Майя зморщила носа і відсьорбнула чаю. Її німецька вимова була далеко не найкращою, та, позаяк Кілліан узагалі жодної іншої мови, крім університетської латини, не знав, то й критикувати було не йому.

- Я, пане, бурхливі емоції виражаю лише на сцені, – повідомила вона. – Просто, знаєте, стільки часу бути вдалині від нього і врешті, здобувши надію, втратити її – це жахливо. І тут приходить Ваш лист… Я не зможу описати, що тоді відчула. Не зможу.

- Ви намагались витягти його з божевільні?

- Еге ж. Але… Після того, як ми пішли з цирку… то самі були замалим не жебраками, то мали проблеми з законом і втрапили в буцегарню… А коли кінцем допетрали, що треба дати хабаря, й зуміли нашкребти грошей, то виявилось пізно.

- Тобто Ваша родина не дуже забезпечена.

- Нам вистачає на необхідне, на зарплати підлеглим і на інвентар. Я свого часу відмовляла собі в обіді, щоб купити найкращі атрибути для виступів. Антураж. Особливо в молоді роки. Якось два дні не їла після того, як купила собі найкращий меч для виступів. І воно було того варте. Я маю гроші, але не багата. Я в цій справі не стільки через прибутки, скільки через пристрасть до виступів.

- Отже, Ваше життя не з найлегших.

- Мг. Ми з Менті завжди знали, як себе прогодувати, але ніколи не думали, що доведеться збирати на хабаря для… такого от. Я розумію, що все це звучить, як відмовка…

- Не звинувачуйте себе. Я як психіатр зараз говорю, що забрати навіть рідню з божевільні майже нереально. Тільки хіба ви заможні й впливові.

Майя витягла годинника з кишені штанів і глянула на час. Кілліан усміхнено зауважив:

- Ви таки артистична особистість. Я не відразу зрозумів, що Ви жінка.

- А! У штанах зручніше подорожувати, Вам не здається?

- Не можу судити, – хихикнув лікар. – Ніколи не подорожував у платтях.

Співрозмовниця зайшлася грудним сміхом.

- І Вас ніхто не викрив?

- Ні. Я майстриня перевтілень. Головне – не знімати капелюха. То з Вами вийшов промах, бо я дуже хвилювалась.

Тим часом до кімнати зайшов Аренд і байдужим тоном повідомив:

- Я передрукував твої записи.

Здавалося, йому було наплювати на те, що Майя повернулась. Її це явно зачіпало, однак вона розуміла, що це не від того, що він не радий її бачити. Кілліан її вже попередив про негаразди Аренда і закликав поводитись якомога спокійніше.

- Едо, кажете? – перепитала вона, як лікар згадав про нього. – Знаю, знаю. Аренд ображався, коли Едо не помічали. Любу матусю це кінцем дістало.

- А Ви?

- Я щось підозрювала вже тоді. Тож казала, що мені Едо симпатичний, але він неговіркий. Тому його, певно, і не помічають серед нашого вихору.

- Цікаво. Я так само роблю.

- Він і на мене ображався трохи… Бо я не бачила Едо, а Аренд… бачив і думав, що я його приятеля ігнорую. А я ж не знала, коли Едо… “приходить”. Але Аренд не дуже злився. Щоправда, його це дратувало. Іноді щось різке міг кинути з цього приводу. Тікав за ящики чи взагалі з-під шатра. Говорив сам із собою, сміявся не знати з чого, іноді якось неприродно рухався…

- Він проявляв фізичну агресію в ті часи? – спитав Кілліан.

- Фізичну агресію? Та ні. Це швидше про його матір можна сказати. А Аренд тихий, працьовитий, завжди з готовністю допомагав, коли його хтось із наших циркачів просив про щось. Агресивні в нього були лише рухи, коли цього вимагав танець. Тільки оця реакція на Едо неврівноважена… Але Аренд ні на кого не пробував нападати чи ще щось таке. Я його заспокоювала, шукала, коли він тікав. І його тато теж.

Кілліан вирішив тихо зникнути з кімнати й залишити їх наодинці. Подивитись, чи не змінить Аренд свою поведінку. Так він і зробив, прибрехавши, що мав глянути записи. Майя і Аренд залишились самі в кімнаті. Жінка, дослухавшись до порад Кілліана, не підходила до Аренда, хоч і дуже цього хотіла. Він сам порушив тишу, кволо спитавши іспанською:

- Все ще танцюєш?.. Жонглюєш?..

По якімсь часі Кілліан повернувся до вітальні, але заходити не став. Спинився в проході, воліючи не руйнувати те, що Майя зараз, як він розумів, намагалась вибудувати заново: їхню з Арендом прив’язаність одне до одного. Вони сиділи прямо на підлозі й тихо розмовляли. Майя весь час усміхалась, а Аренд, дивлячись кудись повз неї, щось монотонно розповідав. Кілліан бачив радість Майї, яку та старанно стримувала.

Він обережно, щоб його не помітили, вийшов і спустився в кухню. За якихось півгодини туди зазирнула Майя, явно шукаючи його. Вона була стурбованою.

- Щось сталось? – спитав Кілліан, вдивляючись в обличчя жінки.

Та непевно хитнула головою і пояснила:

- Він розповідав мені про порт. Потім, коли дійшов до того, як він жив у закинутій капличці… раптом встав, штовхнув стіл. Чашка з чаєм перевернулась – я його не допила. Аренд сказав, що вона його дратує. Після цього влігся на диван, скрутився і ніби закуняв.

Кілліан розуміюче покивав і припустив:

- Це, мабуть, від того, що в цих чашках дуже довго зберігається тепло. Чай ще був теплий, я так думаю?

- Так, ще не остигнув, – підтвердила Майя.

- Аренд не любить тепло. Воно погіршує його стан. Аренд іноді не може стриматись, хоча намагається.

- О… – В очах Майї майнула здогадка. – Так, було таке. Його матір це дуже казило… Він помітно нервувався через тепло. Відвертався від гарячого чаю, коли йому хтось пропонував. Хоча це рідко траплялось… Та й загалом не міг довго перебувати біля чогось теплого. Нелюдські зусилля проявляв, щоб не зірватись під час вистав, не підвести інших артистів. І відразу йшов шукати холод після виступу. Кілька разів навіть напівголий у сніг пірнав… – помасувала замислено мочку вуха жінка.

- І тому спить із постійно відчиненими вікнами, – докінчив лікар. – Він любив плавати в холодній воді, так?

- Так, – мугикнула Майя. – Доводив батька до істерик своїми пірнаннями. І тільки посміхався, коли його відчитували. Завжди однаково, ніби думав у цей час про щось своє. То це через… його хворобу? А що це за хвороба? Нам так і не пояснили нічого, крім того, що Аренд “дуже небезпечний для суспільства”.

- Наша царина називає це передчасним недоумством або ранньою деменцією, з чим я трохи не згоден, – відповів Кілліан.

- Чому ж?

- Розумієте, в основному, класична, скажемо так, деменція може тільки погіршуватися з часом. Ослаблення когнітивних функцій та втрата пам’яті – типові ознаки деменції. У випадку ж передчасного недоумства далеко не завжди спостерігається лише погіршення пам’яті. Швидше це можна назвати моментами просвітлення й погіршення. Вгору-вниз. Між тим Аренд має майже чудову пам’ять.

Вони вийшли з кухні й попрямували до вітальні. Кілліан продовжував пояснювати:

- В багатьох випадках у людей з такою хворобою, як в Аренда, наприклад, пам’ять не дуже погіршується. З правильним лікуванням можна дещо спинити негативний розвиток хвороби й навіть домогтися покращення, хай і не довготривалого. Але ефективних ліків зараз не існує. Погіршення настане невідворотно, але можна його відтягнути, а потім намагатися покращити стан.

Вони зайшли до вітальні. Аренд спав там, скрутившись клубочком. Майя, трохи помовчавши, стишеним голосом спитала:

- Чому ж Ви не… – і затнулась.

- …Запроторив його до божевільні? – криво всміхнувшись, закінчив Кілліан.

Майя прикусила губу. Чоловік не знав, чи казати їй, чи ні. Поки що вирішив обмежитись загальнішим поясненням:

- Я, знаєте, не великий прихильник напихувати божевільні людьми. Я виступаю за те, щоб зробити психіатрію людяною. І… справді не хочу, щоб він був у божевільні. Можливо, це й неправильно, бо він теоретично може стати агресивним… Але я маю надію допомогти йому хоча б чимось. В це, мабуть, не дуже віриться, еге ж?

Майя повела плечима:

- Я Вас тільки зустріла. Якщо Ви за ці кілька місяців не зробили з ним нічого поганого, то Вам можна вірити.

- Звідки Ви знаєте, що я не робив нічого поганого?

- З усього, що я почула, Ви для Аренда стали кимось на кшталт месії, який може його врятувати, – сказала жінка.

Кілліан не відповів. Він не був певен того, що зможе стати месією для Аренда, хоч як сам цього хотів.

- Шкода, що така розумна й обдарована людина настільки… хвора, – сумовито зронила Майя.